Другий член п'ятірки, чільник обозів Аспатін, підтримав його:
— Хай зборе Ахурамазда кумира смерті й мороку Анкру-Майнью!
Навіть Гаубарува, розпушивши бороду на грудях, просяяв:
— Такої пам'ятки не має жоден земний цар.
І Дар'явауш люб'язно всміхнувся до старого вельможі, та почулись інші слова:
— Ще ніхто не має такого. Майже як у того фараона… — Він запнувся пригадуючи. — Як у Хеопса.
Й се зіпсувало цареві й пир, і настрій. Знову "майже". В Єгипті йому кололи вічі славою Сесостріса, до якої він "майже дотягсь", а тепер ще одне…
Цар устав, і всі здивовано теж повставали. То був знак про те, що пирові настав кінець, хоча роби тільки вносили смаженину. В наметі запала ніякова тиша, й усі почали перезиратися, де винуватець. Але нічого поганого сказано не було, й у тім кожен міг би заприсягтись, бо ще й упитися не повстигали.
Зоставшись у вітальні сам, Дар'явауш наказав котромусь робові привести сюди Креса.
Він був лихий, і роб-цар одразу помітив се. Майнула думка знову про ті відвідини, та Дар'явауш сказав щось таке, що не тулилося з тим докупи:
— Ти найхитріший з усіх моїх робів! На тебе в нас так і речуть: велемудрий Крес.
— Білі коси додають розуму всім, — усміхнувся колишній цар Людії.
Се могло бути натяком, бо Дар'явауш не мав у голові ще жодної сивої волосини. В іншому випадку цар поставив би роба на його належне місце, та сього разу сказав:
— Наставлю тебе Оком царевим. Хочеш? Крес обережно засміявся:
— Роба?
— Всі люди — мої роби!
То вже була неспростовна істина, й старий Крес із'їхав з ціпка й став раптом маленьким і нікчемним, а біле волосся в розведеному світлі намету зблякло й поруділо.
Він майже виснув на ціпку, й Дар'яваушеві було гидко дивитися на нього. Нещасні люди самі винні в своєму нещасті, й у царевій душі вони завжди викликали тільки огиду. Навіть наймудріший серед людей, як уважали Креса всі, здавався йому дрібним і нікчемним. І цар сказав, зумисне давши волю голосові:
— Я чув од вітця свого, що ти перший напав на Куруша. Правда то?
Крес не відповів. Колись один людієць мовив йому: "Нащо тобі Персія? Перси ходять у скорах і їдять не скільки хочуть, а скільки мають. Коли ти, царю, підкориш їх, що матимеш з обідраних дикунів? А як підкорять нас вони — вже ніколи звідси не підуть, скуштувавши наших статків. Я молю кумирів, щоб не навертали персів на Людію…"
А Крес молився, щоб дали ще одну перемогу персам… Ся думка була не для людей, і Крес тепер шкодував, що про неї знає Дар'явауш. Але людина частіше за все спершу ступає, а тоді дивиться, в що вступила, й тому ніколи не дорівняється до кумирів.
Він тільки й сказав:
— Усі ходимо під сонцем…
І то була таки відповідь, яка змусила й Дар'явауша замислитись. Він махнув йому рукою й просидів, спершись ліктем на поручень стільця, добру годину.
А вранці звелів осідлати свого коня й поїхав попереду безсмертних верхи. В обід царя перестрів Багабухша. Червоний жеребець його був у милі й хоркав кров'ю, стомлено повісивши голову. Щось мало трапитись, і Дар'явауш очікувально подивився на свого першого ратевода.
— Гети!.. — прохрипів Багабухша.
— Що — гети?
— Стоять за річкою!
То була дивина. Вперше за ввесь осей похід через Фракію фракійці збунтувалися. Гети були найбільшим фракійським плем'ям, але чи варто задля сього так загонити коней?
До річки, про яку мовив Багабухша, було на добрий день дороги, й Дар'явауш наказав йому вертатися назад, бо що то за рать без ратевода; Багабухша стяг котрогось безсмертного з сідла й погнав туди, де за річкою стояли гети, а Дар'явауш зійшов на збіччя й почав дивитися на вершників, що йшли повз нього. Й коли остання четвірка проминула й потяглися візки зі слугами та майном, колісниці чільників і технітарів та всяка служба на чім попало, він послав одного з десятки безсмертних, яка невідступно плентала за ним, привести старого, що сидів на дрібненькому рудому віслюку, звісивши кощаві ноги в сивому ростинні майже до землі.
— Мудрий, — сказав він так, ніби та їхня розмова відбувалася не вчора зночі, а щойно допіру. — А пощо ти радив Курушеві йти на масагетів через річку?
Він поїхав уперед, а Крес на віслюкові ніяк не міг його здогнати. За ту пораду він уже одного разу мало був не наклав головою — літ тому з десять. Дар'явауш, певно, про се теж відав, тому й запитував. Син Куруша Камбіс, а сталося те в Єгипті, розкидавсь людськими головами на всі боки, й Крес мовив йому: "Не дай себе на повід нерозумній молодості. Перш обмисли все, тоді вже й чини: так велить мудрість і так наказав мені твій отець повчати тебе. Коли б твоя буйнота не нагнала всіх персів супроти тобі". Камбіс оскаженів, а й так був скажений, і крикнув: "Ти ще й мені поради роздаєш?! Аякже ж, такий мужній і доблесний, он як свою землю прихистив, а тепер повчає й інших! А чи не ти дав пораду й вітцеві моєму битися з масагетами на їхній землі? Згубив і сам себе, й вітця мого згубив. Але я сплачу тобі все!" Й зняв лук зі стіни й був би таки звів Креса, коли б той не сховався за дубовий одвірок.
— Я знаю, що маєш хіть почути від мене, — сказав Крес. — Але то не так.
— А коли б я перейшов Істр і загинув, ти й тоді б мовив, що я у сьому провинний?
Важко було сказати, чого більше в царевих словах: усміху чи посмішки, та Крес відповів, не вагаючись:
— Кожен сам винен у своїх помиляннях, царю царів.
— Маєш на оці себе?
— Й себе, й Куруша.
— Й таки не відговоряєш мене йти на скіфів?
— Я тобі вже казав. Ніхто не хоче бути найнещаснішим серед ближніх.
— І Куруша для сього ж умовляв?
Креса раптом охопила лють. Такого ще Дар'явауш не бачив. Старий потяг осла за єдиний повід, осел безпорадно закрутивсь на місці, лізучи під царевого коня, а кінь почав хвицатись.
— І про Куруша вже з тобою досить мовили, царю царів! Коли ж тобі й сього замало, скажу: тієї ночі, як перейшли з усім військом у землю масагетської цариці Томіріс, цар бачив сон, мовби ти, Дар'явауше, сидиш о двох крилах, одне над Азією, друге над Європою, й то було знаком, що станеш царем, Куруш наказав твоєму вітцеві Віштаспі дати тебе в руки суддям, а царських суддів ти сам знаєш не згірш од мене. Був би коротший на голову, царю царів, коли б Куруш вернувся з-за Араксу живий!..
На диво всіх присутніх такий вибух роба тільки розсмішив Дар'явауша, й він мовив:
— Відаю се од вітця свого, Кресе! Й колись, може, назву тебе своїм благодійцем за ту пораду Курушеві.
Ляснувши жеребця широкою долонею по крупі, він здибив його й погнав уперед, за ним кинулися безсмертні, а Крес ступив додолу, пустив повідець і сів на витолочену траву. Віслюк почав лінькувато скубти щось там попід копитцями, а валка йшла й ішла повз них далі, рипуча й перевантажена, й ніхто не звертав уваги на самотнього старця з рудим віслюком на взбіччі.
А ввечері до старця знову прийшов його син Мах…
То було майже невірогідно, й Крес кілька сих днів тільки про нього й думав. Не бачилися рівно тридесять і два літа, й Крес давно вже вважав його мертвим.
Мах стрибнув із широкої гарби й завагався, чи цілувати вітцеві руку при всіх, але Крес упередив його й одвернувсь.
— Речи… своїм отим… — проказав він по хвилі, кивнувши невідь-куди, — що затіяли нерозумне. Так і речи: бичем — не мечем.
— Та в на-нас не сам-мі бичі! — вигукнув Мах, бо не по таку відповідь приїхав він до вітця, та старий Крес більше не мовив йому й слова. До самого заходу сонця вони так і рухались узбіччям: син пішки, а Крес на рудому віслюку.
Й аж поночі, коли ратна валка стала до ночівлі й скрізь запахло димом і підсмаженою шинкою, Крес і собі розвів маленьке багаттячко й випросив у вірменського лучника дві смужки в'яленини. Він уникав і дивитися на Маха, й син, озирнувшись кругом, сам почав:
— І не ті-тільки ми, людини, отче! — Він, як і належить, вимовив "людяни". — Мідяни та-також підіймуться! І Єгипет, і Вавілон, і всі язики!
Крес підсмажував на слабкому вогні дві стрічки в'яленої конини, раз по раз обертаючи їх на шпичаку, й уся увага його була там, мовби син і не говорив нічого, коли ж і говорив, то не до нього, а так собі.
— Ти лише скажеш йому. Ві-він тебе п-послухає!
Поряд ґелґотало своєю мовою кілька вірмен у гостроверхих клобуках. Один з них двічі байдуже глянув на Маха та Креса й знов одвернувся, нікого в них не признавши. Ліворуч сидів гурт ассірійців чи якихось інших семітів. Сі старанно молилися до повного місяця й теж не звертали на двох чоловіків уваги. Кресів син розходився й майже навкрик почав благати вітця, той же сидів, наче пастуший кумир, обхопивши ґерлиґу обома руками, й дивився на свого рудого віслюка: єдине, що дала йому доля навзаєм.
І тільки геть перед обляганням, розіславши на траві куцу віслючу попонку, він сам собі проказав: "Бичем — не мечем…" І так і ліг, навіть не помолившись кумирам ночі, як се робив щовечора.
Вранці, коли він прокинувся, закляклий од холодної роси, Маха вже не було. Крес чув, як син удосвіта перемотав навої похідних ботів і гукнув йому: "Отче!.." Та Крес удав сплячого. Тільки одна сльоза набрякла десь у вічу й защеміла, й він міцніше стиснув повіки, й у голові майнула думка, що робові не личить мати синів.
Розділ 6
Увесь наступний день їм траплялися ладді, що далі, то більше, й коли Махова діера вийшла з гирла в основне річище Істру, там було ніде повернутись. Туди й сюди сновигали судна всіляких розмірів, і коли б Мах не знав, що їх шістсот, міг би подумати й на тисячу, й на дві.
За високими насадами, щоглами та вітрилами мосту не було видно, хоч річка в сьому місці тяглася просто з заходу на схід.
— На лівий чи на правий берег? — спитав Прокл, нервово шкребучи руду бороду.
Мах подумав і кивнув правуруч од себе:
— Да-давай до лівого.
Раті на лівому березі не було видно, певно, ще не почала переправлятись, тож безпечніше було б таки на лівому березі. Поки він блукав горами та степами Фракії, невідомо, що там змінилося й у який бік.
Міст вони побачили стадій за п'ять від того закруту, де річка розділялася спершу на два, тоді на три рукави, утворюючи великий клин у вигляді грецької літери дельти. Забувши все на світі, Прокл вигукнув, уражений небуденним дивовиськом:
— А-а-а!.. Такий міст могли зорудити тільки кумири!
— Його звів то-той самий Мандрокл Саміянин, що й на-на Боспорі.
Голос у Маха бук холодний, і рудобородий грек засоромився свого вигуку.
— Відаю… — Тоді почуття гордощів удруге заполонило його, й він зблиснув очима: — Але такий міст не може зорудити жоден інший народ, крім еллінів.
Мах змовчав.