Ні, то співав не звичайний комсомол, куди хотілося Василеві Григоровичу пропхнути Сашу, щоб міг учитись! То співало зовсім інше, нове плем'я людей, для яких і пшоно двадцятих років, і фунти лаврового листу, замість пайки з борошном, і оті фронти, і всі бурхливі страшні дні були сама тільки радість і безупинна потуга — вперед.
Василь Григорович не міг сьогодні далі вчитись. Голову тисли якісь неясні, але уперті думки, і голова боліла. Він одсунув свою руку від підойми, зібрав свої книжки, надів кашкета й вийшов.
Він, незважаючи ані на що, йшов улицями міста, і вуличний гамір не міг пробитись до Василя Григоровича, він не порушував його настрою. Василь Григорович почував тільки одне: було жаль. Було жаль і "Морзе", що його доведеться незабаром покинути, і всього моглоху отих вічних буднів свого життя, і самого себе, і всіх тих, що одійдугь від апарата — жаль... Хотілось сісти на тротуар і помаленьку, щоб ніхто не чув, заплакати. Але Василь Григорович ішов собі далі: він спочине і зітхне не тут, серед натовпу чужих людей, — Василь Григорович простує на кладовище до могили Катерини Сидорівни. Зима цього року глузувала з Василя Григоровича: тепер, коли в нього було трохи дров і не треба було вже ламати свої й чужі паркани або вирушати за місто в ліс, вона, сміючись, скувала тоненькою крижаною плівкою калюжі й злегка напудрила намороззю галузки дерев. Дерева ніяково й соромливо коливали голими раменами, і січень скидався на поганенький і дешевий фарс. Але Василеві Григоровичу було не до нього. Хтось, кому це робити належить (може, той самий, що в шкуратяній тужурці), заводив дні, пильнував за ними, і вони ліньки млявою, одноманітною чередою проходили повз Василя Григоровича і зникали в непам'ять — середа, четвер, п'ятниця...
Ось, нарешті, висунулась з-за дерев кладовищенська церква, брама з похилим хрестом, сумні, урочисті тополі, погорблені хрести — білі, чорні, сірі... І розпливлась по надгробках і мерзлій, зморщеній землі стареча жура Василя Григоровича.
Кладовище...
Тихо і спокійно тут. Василь Григорович пройшов алеєю і звернув під гору, до знайомої могили. Хреста вже не було на ній: хтось, певно, взяв його на паливо, а сама могилка обсипалась, увіходила в землю, і ніщо не могло тепер сказати Василеві Григоровичу, що тут лежала його Катерина Сидорівна, з якою прочвалав він 27 років свого життя. Сухе зібгане листя і поникла від морозу трава боязко притулились до могили — ото і все.
Василь Григорович став і низько схилив голову. Йому хотілось поскаржитись, сказати Катерині Сидорівні, що йому тяжко живеться і, як жити далі, і що робити з Наташею і Сашею, він зовсім не знає. Сказати, що нема в нього чистої білизни і ніхто більше не варить йому його улюбленої конфітури з полуниць і ніколи не зварить... Хотілось удвох пригадати те все, що було і що тепер уже навіки щезло...
Василь Григорович глибоко зітхнув, і, наче навмисно, з усієї його молодості, від зів'ялих пелюстків парубоцьких літ йому спав на думку тільки коротенький уривок вірша:
Спи спокойно, моя дорогая,
Только в смерти желанный покой...
Десь неподалеку свиснув маневровий паровоз, крізь галузки дерев майоріли кам'яниці міста і пропадали у синій вечірній мряці, а тут було тихо й затишно. Ясен звів безпорадно до неба голе гілля, наче молився за душі небіжчиків, а німий, похилий хрест ніби казав про марність людських сподіванок, праці й боротьби, і навіть вітер не долітав сюди: зупинявся коло брами.
Василь Григорович спустився навколішки і тихо присів коло могили. В цей куток кладовища не заглядав ніхто, і постать Василя Григоровича, наче тінь останнього покійника, фантастично зливалась із кладовищенським сумом, тишею й самотністю...
Він пішов додому тільки тоді, коли на хрести й дерева повисла густа вечірня сутінь і на кладовищенській церкві задзвонили до вечерні.
VII
Цього вечора Саша прибіг додому з людським черепом. Вдень він прибився до якоїсь екскурсії оглядати клініку. Клінічний спокій, високі білі стелі, чиста підлога і безліч усяких кістяків, пляшок та слоїків із заспиртованими маленькими, наче ляльки, людьми вразили Сашу. Спочатку він бережно оглядав столи й шафи, а потім орієнтувався і, коли екскурсанти почвалали кудись уперед, Саша моторно зірвав череп із ланцюжка й сховав за пазуху. Хотілось притягти додому цілого кістяка, але його не пронесеш: сторож у дверях. Саша про очі обдивився ще якісь малюнки і щасливо випорснув на вулицю.
Небо важчало густими синюватими хмарами, із завулків, рогів і сутичок вилазив вечір. Дома нікого не було, і Саші кортіло використати це. Він уважно оглядав у черепі дірки, помацав зуби і луснув пальцем по кістяному лобі.
Сатині думки, мов люстеркові бліки, стрибали коло одного — що робити з черепом? Його можна покласти Наташці під ковдру, можна приробити до щелеп мотузки і череп буде клацати зубами, можна...— Саша свиснув і вистрибом кинувся до Наташиних шухлядок шукати мотузів.
Саша забув навіть скинути з себе пальто та шапку. Він гарячково заходився в'язати до щелеп мотузки, втикати в черепові дірочки сірники, вишукав десь пружинку і приладнав її до кості. Його праця якийсь час не давала жодних наслідків: пов'язаний і поштриканий, череп уперто не хотів виконувати Сашиної волі, але Саша з подвійною енергією, сопучи, брався до роботи знову, старанно вимірював, розв'язував і знову в'язав.
Уже зовсім стемніло, коли Саша випростав зігнуту спину і, щасливий, оглянув свій винахід. Досить сіпонути позаду мотузка — і череп слухняно одкриває вишкірену страшну пащу і потім глухо, погрозливо стукає мертвими зубами. Саша вийшов на середину кімнати, легко зітхнув і раптом почув голод і ломоту в спині. Він кинув на канапку пальто і жваво метнувся в сінці ставити самовар.
Коли самовар зашипів і витягнув свою першу мінорну ноту, Копачиха виявила в своїй кімнаті кволі ознаки свого життя.
Почулося брязкотіння ложечкою, дзвін склянки й тихі пантофельні кроки по кімнаті. За десять хвилин Копачиха прийде брати воду. Саші раптом блиснув геніальний план.
— Треба підпушить Копачиху!
Саша видобув із шафи недогарок свічки, запалив його тремтячими похапливими руками і вставив у ліхтар, що його був носив на страсті до церкви. Потім обгорнув ліхтар червоним папером, позавішував ковдрою та пальтом вікна і вніс самовар. Він подумав трохи, поклав перед ліхтарем череп і накрив їх обох цупкою хусткою. Хату оповила непроглядна, густа тьма.
Тоненьке самоварне шипіння ще порушало трохи ілюзію, нагадуючи про життя й світ.
Саша накрив самовар накришкою, поставив його за шафу, і в хаті завмерло, мов опустилось у могилу.
В сінцях зашаруділа Копачиха. Саша присів накара-чки і взяв мотуза. Копачиха не знайшла в сінцях самовара й одчинила ціпком двері:
— А где же шамовар?..
В кімнаті було тихо. Копачиха знову зашамкала і увійшла в середину.
— Шаша! Наташа!.. Где же ви?..
Саша повільно потягнув до себе хустку й засіпав мотуза. В кімнату зловіще глянула червона заграва, і череп, мов посланець самого пекла, осатаніло заклацав зубами.
Копачиха зойкнула і випустила чайника.
Череп замовк, і хижа тиша зо всіх боків обступила Копачиху. Вона трохи опам'яталась і, занісши ціпка, ступила вперед. Череп недобре дивився їй у вічі. Копа-чишині губи самі зашепотіли: "Швят, швят, швят..." — і вона підсунулась ще, але тільки-но хотіла тикнути черепа ціпком, як знову піднялася щелепа і череп потворно посміхнувся. Копачиха запищала і щосили гахнула ціпком по ліхтарю. Дзенькнуло скло, покотився череп, мигнула свічка й згасла. Саша з диким вереском вистрибнув з-під столу й схопив Копачиху за ногу. Копачиха зашелестіла шлейфом старомодної сукні і безмовно поточилась на підлогу.
В дверях нетерпляче стукнула Наташа. Саша побіг одчинити, й, коли Наташа запалила лампу, перед нею розляглася незвичайна картина: на підлозі лежала жовта мізерна Копачиха й ледве дихала, трохи далі — ціпок, черепки й уламки черепа. Саша винувато чухав потилицю:
— Перелякалась, дура...
Наташа бризкала на Копачиху водою, розтирала їй чимось скроні, й, нарешті, Копачиха таки очутилась. Але встати вже не могла; їй одняло праву руку й ногу. Саша накинув кожушка, схопив під пахву шапку й вибіг із хати, щоб забутись. Наташа гукала когось на допомогу, лаяла і проклинала Сашу, благала Копачиху підвестись і насилу дотягла її до канапки.
Копачиха не скаржилась. Важко зітхаючи, вона тупо дивилась перед себе своїми висохлими очима й мовчала. Наташа зовсім не знала, що робити.
Через одчинені двері безшумно ступив Василь Григорович і обережно увійшов до кімнати. Наташа уривчасто, хвилюючись, переказала йому подію, лаяла Сашу, казала, що треба ж, нарешті, звернути на цього бандита якусь увагу й заявила, що дома вона не може більше жига.
Василь Григорович сидів на краю стільчика, не знімаючи пальта, наче не до своєї хати він прийшов, і мовчки, понуро слухав. Коли Наташа трохи заспокоїлась, Василь Григорович устав і до себе сказав:
— Ні, треба неодмінно буде попросити Загорулька, щоб допоміг — Сашу до комсомолу...— А потім співчутливо і трохи ніяково, ніби винувато, проказав до Ната-ші: — Це правда, правда, так не можна, розуміється. Хлопець не вчиться, і що з нього буде... Треба якихось заходів...
VIII
Як і всі інші попередні дні, прийшов, нарешті, і цей день. Там, за дубовими дверима кабінету завідувача, де було накурено й людно, обмірковували штати, говорили, сперечались і записували.
1 як це дивно збіглося! Ніхто інший, а сам Василь Григорович учора одержав на своєму "Морзе" коротеньку телеграму: "Переведіть скорочення штатів двадцять відсотків..." Але тепер це навіть не вразило і не зворушило: Василь Григорович старанно і охайно записав у книгу вхідних цього ордера на свою власну смерть... Записав, перепочив хвилинку і знову заходився працювати. Він обережно накручував бинду, тендітно постукував підоймою і милувався з розміреної, чіткої праці свого "Морзе".
Василь Григорович увійшов увесь у свою роботу, він не помічав нічого і нікого так, наче дитиною колись будував із піску хату. І коли прийшла зміна, Василеві Григоровичу вперше за всі роки не захотілось покинути апарата і йти додому спочивати. Хотілося ще стукати підоймою, записувати телеграми далі й далі, щоб напрацюватись на все життя, на соцзабез і старість...