Потім на озері прорубано ополонку — святили воду, а він виймав із-за пазухи й пускав голубів: вода — на здоров’я, голуби — на щастя, їли кутю, й мати сказала, що він більше не чередникуватиме. Юнак сказав: "Добре", — й почав лагодити плуга, борону й пашик. Нарешті відсвяткували найбільше свято — воскресіння трави, і він зібрався в поле.
Мати почала сварити: ще на горах сніги, земля ще добре не відтала. Але він не хотів і слухати. Їхав селом — село глузувало: не має кебети![14]
Проклавши борозну й кидаючи в ріллю пашню, він відчув, як це дорого, мовби сіє зовсім не зерно, а свої надії…
Травень справді випав без дощів, і хто посіяв пізно, в того мало й зійшло.
А в нього вродило. Люди дивувалися. Мати раділа, а він сумував і журився: дідо Капуш не викликав його — як же здогадатися, коли сіяти на майбутню весну?
Юнак зробився ще пильнішим, ще зосередженішим. Часто не ночував дома, а в лісі, над річкою, в полі. Вже знав: птиці — тлумачать явища природи, а звірі охороняють її. Тому стежив за птахами й за звірами. Бусли рано відлетіли у вирій, білки полиняли за тепла — це віщувало нагальну зиму. Але яка вона буде — довга чи коротка? Осінь відповідає весні — і прикладав осінні дні до весняних, які ще колись настануть.
Снігу випало мало. Він одразу й розтанув. Стряхало, просихаючи, але чомусь не вились, співаючи, жайворонки, білки барилися червоніти, а миші не вилазили з нірок. Село заквапилося сіяти, а він лише споряджав воза.
Мати розсердилася, обзиваючи його ледащом. Їхав селом — село знову глузувало: не має кебети!
Він ледве встиг посіяти, пішов теплий дощик. І травень випав дощовий. Його поле відразу зазеленіло. Хто ж поквапився, кинувши насіння в суху й холодну землю, зерно лежало й не поспішало сходити.
— Е, він щось знає…— почали казати люди. — Не інакше, як звязаний з нечистою силою.
Хіба є більше зло, як тупа і сліпа заздрість?
Йому було кривдно, але мовчав.
Літо загриміло грозами, вибило, столочило поля — панські, людські і його. Він вийшов на поле — вся праця пропала. Ячмінь повклякав. Віла гречка підпалилася. І він стояв, мов зламаний колосок, а йому всередині щось наче осмалилось.
Заскреготав зубами, наче вовк. І, наче вовк, кидав злісними розчервонілими очима — у небо, по землі. Земля раювала під блакитним небом. Непогано червонів мак, і синіли вмиті волошки. Спалахнула прекрасна веселка. А йому хотілося, скрегочучи зубами, усе це топтати, перемішуючи з болотом. Якби з'явився Капуш, ото б ухопив за бороду!
Розлігся заливистий свист — дідо на лікоть заввишки, а борода на сім ліктів, викликав його востаннє. Одначе йому не треба було нікуди йти: старий спускався до нього з райдуги.
— Бачите, ви бачите?! — закричав юнак.
І той відповів йому хрипко й насмішливо:
— А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похвалявся мамі, що станеш над громом. Знімайся, ставай….
Ці слова, як сіль на рану: хлопець понурився.
— Наскреготався зубами? Тебе перелихоманило? — глузує учитель. — Учись перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим.
— Учителю, я нікчемніший від найнікчемнішої комашки, — вихопилося в нього.
— Ти нижчий трави і тихіший води? — кипить дідо Капуш. — Невже ж дні і роки навчання пропали марно?
Вони стояли перед ворітьми райдуги. І старий сказав:
— Ти людина…
Спокійно зайшло сонце, віщуючи погоду. Лагідно вечоріло. Ніде й знаку від важких хмар. Хто їх наслав і хто розігнав? Вільно ширяв після грози дух полів.
— От і настала наша остання зустріч, — почав старий, рушаючи межею.
Юнак ішов поряд, ступаючи по вкляклому ячменеві, по опаленій гречці.
— Ми нарозмовлялися з тобою про небо і землю, про пастухів, дерева і звірів, про зілля… Чому ж нині ти озлобився? Тебе злякала невдача, і ти наповнився люттю? Але хіба ми з тобою не балакали про любов і терпіння?
— Учителю, буде неврожай — люди голодуватимуть! — різко кидає юнак.
— Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубів? Що їм допоможе їхня злоба? Ненависть і нетерпець гіркі помічники. Хіба ти не помічав, що роблять комашки, коли наступити на мурашник?
— Я все одно не змирюсь з негодою!
— Ти — людина… — проказав учитель.
Юнак не знав: добре чи зле, що він людина?
Ступаючи поряд із старим, ловив кожне його слово.
Вони ішли, не шукаючи дороги, — навпростець. Не вибирали броду, переходячи через річку. Адже ж старий був не просто собі старий, а дідо Капуш — перед ним усе поступалося. Перебрівши сіножатями, вибралися на гору й поставали на камені, що був схожий на велике млинове колесо.
— Тут погомонимо про людину… — повів учитель, відкашлявшись, бо трохи втомився.
Він казав: людина — дитина неба й землі, але чи вона завжди те пам’ятає?
І він промовчав: небо й земля — не добрі й не злі. Вони — досконалі. Хто заперечить сонце чи родючість поля? Вони всемогутні — це краса. І нарцис — твоя квітка — теж. Б’є грім, молотить град, а ти плекай свій нарцис, не забувай, чий ти син.
— Чому ж я добрий і злий, учителю? — запитує юнак.
— Хіба тільки ти один? Кожна людина, людський рід — з кореня добра і зла, — почув у відповідь. І учитель додав: — Тому, що людина з добра і зла, вона і зла, і добра.
— Але навіщо, учителю? Чому я недосконалий, як квітка?
— Ти хотів сказати, як природа?
— Хай по-вашому, — згодився він.
І старий казав: а тому, щоб жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності.
— Природа — наша мати, учителю?
— Так.
— Її треба любити й тоді, коли вона жорстока?
— Матері не вибирають, — промовив учитель. — її любити — закон і совість. Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати, розверзається небо і стогне земля…
І він на завершення сказав:
— Шукай пізнання у трьох коренях — у землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і в самому собі, в своїй душі.
Зійшов повний місяць. Заблищали мерехтливі зірки. Ліс і гора, озеро й річка, село і поля пливли у срібному мареві. На широкій рівнині височів острозький замок і собор.
А вони стояли на широкому камені, як влиті у ясну ніч, — старий і молодий. Камінь білів. Навколо них червоніли карячкуваті сосонки. Не хотілося ворушитися, мовити якесь слово — місяць і зорі світилися у річці, в озері й у вікнах сільських осель. Срібліли роси. Місяць і зорі заблищали на зелені сосонок, на траві й там, на вершечках лісу.
На сході начеб розвиднялося, і юнак запитав:
— Учителю, якщо в нас, у кожній людині, є хоч краплина сили небес, то чому б і не осідлати хмару?
Дідо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав:
— Осідлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мій учень і помагач… — Хрипко розсміявся і пропав.
Його не стало.
— Спробуй! — почув юнак тільки його голос.
Усе меркло: темніла гора. Ліс шумів, і хлюпало озеро, зустрічаючи досвіток. І обізвалося луною з лісу: "Спробуй! Спробуй!.." І попливло річкою. Так закінчилася остання зустріч юнака з учителем.
Він ще не знав, що стане Планетником. Його чекали випробування.
Злива наробила шкоди і збитків. А опісля неї відразу почалася спека. Пряжило — тріскалася земля. Річка меженіла. Пташки перестали літати і, причаївшись на деревах, порозкривавши дзьобики, важко дихали під скоцюрбленим листям.
Гаряче, безпросвітне марево оповило ліс і поля, сонце затуманилося: пашить задуха.
Поникла, іржавіючи, трава. Одне пропало від негоди, інше горить. Суха сіра пилюга осідає на губи людям і худобі. Очі в усіх як підпалені. Що гірше — руйнівна гроза чи затяжна спека?
Він пригадав зиму, вираховував, які зимові дні співпадають з літніми: виходило — міцні водохрещенські морози відгукнулися спекою.
Юнак поливав город, носячи воду з річки. Дивлячись на нього, те саме робило й село. А як провести річку в поля?
Висохли криниці. Село звинувачувало відьом, нечисту силу: це вони наслали спеку. Зібрався хресний хід, кропили, обходячи поля, а він у це не вірив і думав, як осідлати хмару.
Подейкували: десь зовсім близько пройшли рясні дощі, там поправилося і на полях, і на городах, а тут не впала й крапелька.
Одного разу з’явилася сиза хмарка, але де не взявся вихор, і люди розпачливо проводжали її сумними очима: сподіване розтануло, тільки курява піднялася.
Потім ще пливли хмарки — білі, перисті, але поодинокі. Юнак подивився і відвернувся: такі дощем і не пахнуть.
І все ж він пішов до озера, далі греблею і, перш ніж піднятися на гору, стати на шпилі і подивитися навкруги, узяв і вмився. Вода як літепло.[15] Зачерпував її долонями, скроплював собі обличчя, пив. Не витер ні рук, ні обличчя. Поки піднявся й став на тому камені, де вони стояли з Капушем, зовсім обсох. Лише йому на бровах зависло кілька крапель, і кінчики довгого волосся втримували вологу.
Пливли поодинокі перисті хмарки.
Він повернувся обличчям до північного заходу, кинув під ноги бриля і, вперто, скільки мав сил, подивився туди, в стуманілу далеч, яка дихала гірким полином. Навколо нього там і сям примовкли карлики-сосонки, чорніла на поренаній землі трава, в’янув ліс… Юнак перелив усі сили в свій зір і стояв — напружений, несхитний і пильний.
Викликав дощову хмару. Хоча б одну.
— Я не цілий із глини. В мене е крапелька сили небес, і тому я тебе викличу, викличу! — шепотів спеченими губами. — Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди… Я повинен!
Вдалині виткнувся ріжечок темної хмарки. Тоді він змахнув з брів та з волосся крапельки води, які ще утримались, собі на долоні й простягнув руки, запрошуючи до себе хмарку:
— Іди… Йди…
Хмарка повернулася боком і тепер нагадувала чорну галку. Він не погрожував, а просив її, щоб не втікала у безвість, щоб линула сюди, до нього. Але вона не хотіла слухати й не звертала зі своєї дороги.
Він не зажмурив очей і не опустив рук, а ще більше, ще дужче напружився, сподіваючись, що з’являться нові хмарки. Відчував це очима, ще не бачачи їх.
На чолі виступив піт.
Вишита сорочка змокріла на грудях.
— Вітрику, війни… Вій, вітерець! — благав.
Чорна, як чорна галка, хмарка вилискувала своїм боком. Там, за нею, з’явилося аж дві — доладніші й чорніші. Наче дві брови. Вони моргнули йому. Його обличчя торкнувся лагідний холодок.
З-за хмарок визирнула й третя, подібна до лошати.
— Знаю, я знаю: ви — худоба сонця… — шепотів.
А небо слало хмарки, розкидаючи їх у різні боки.