Ти, певно, думаєш: "От, коби той проклятий Жан не був звів мене з дороги праці та чесного змагання на дорогу розпусти, то я був би скінчив університет, добився на власну руч становища, на котрім був би-м міг бути корисним для загалу, працювати для влекшення нужди мільйонів, приложити й свою цеглину до великої будови будущини". Правда, так ти думав? Ех, небоже, небоже, не вір ти всьому тому, забудь о тім, що мав такі думки! Вони згори вже засуджені були згинути та зав’янути. А хіба ж ти не знаєш того товариства, котрого членом ти родився? А хіба ти не знаєш, як ціпко воно держить своїх членів, не випускаючи їх з-між себе до крайньої крайності, переслідуючи їх своїми путами хоть би аж на край світу? А хіба ж ти не знаєш, що всякі такі думки, як твої, в тім товаристві — проступок, ганьба, безумство?.. Ніхто не буде корисним громадянином і суспільним робітником, будучи заразом членом того товариства. Ніхто не буде правдивим чоловіком, доки не вирвеся раз навсігди з-посеред нього. Се моє переконання, Ежен, і коли я довів тебе до такого різкого розриву з тим проклятим товариством, то знай, небоже, я вважаю се заслугою для себе!
Ежен зачудуваними очима дивився на Жана, — на його лиці малювався сумнів, але звільна перемагав тяжкий, пекучий біль, немов німе признання сумної правди Жанових слів.
— Страшне те, що ти говориш, Жан, і вірити не хочеся, та щось немов силує вірити, щось немов кричить внутрі, що се правда… Але час тобі збиратися, Жан, і вам також, — обернувся він до женщин, — небезпечно зо мнов довше оставати. Леда хвиля може нагрянути поліція.
Жан стояв нерішуче при тих словах, немов щось обдумував, — але вкінці перемогло безсилля, і він з жалем простяг руку до Ежена.
— Знаєш, Ежен, я думав остатися з тобою і дати разом арештуватися, але отсе роздумав. На що се придасться? Мені й так не довго жити, се каже ми нехибний віщун ось тут, — і він показав на груди, — а в тюрмі вмирати не хочеся молодому, не хочеся, Ежен, мимо всього вольнодумства. Що зробиш з тілом, коли воно чує неміч, бажає вигоди та тиші перед своїм цілковитим розпаденням? Трудна рада, — безвладність — се велика сила механічна, а духової сили у мене також нема натілько, щоб їй опертися!..
— Ні, Жан, тобі ні пощо оставатися зо мною. Я не хочу нікого втягати з собою в пропасть, в котру сам паду. Бувай здоров, друже!
Вони обнялися. В Жанових очах, в тих чорних, пречудних, вигасаючих очах, на хвилю заблис живий, яркий огник, але сейчас же його залили дві тремтячі сльози…
Між тим Маня схопилася і, судорожно тремтячи, складала свої речі та одівалася в дорогу. А коли Ежен попрощався з Жаном і сей послідній також почав збиратися, вона з лицем, почервонівшим з жалю і злості, підступила до Ежена.
— Ти — чорт, не чоловік, і кажу ти одверто! Як ти смів мене засвідома вести на таку безодню? Та чи знаєш, що мене тепер можуть арештувати разом з тобою?.. І арештують, бо куди я дінуся відси?.. Ох, боже мій!..
І вона знов збиралась заплакати. Ежен не відповідав нічого, тільки видобув банкнот на 100 ринських, послідню свою суму, і, даючи їй, сказав:
— На отсе тобі на дорогу. Від’їжджай сейчас нічним потягом, — не бійся нічого.
Маня живо вхопила банкнот, сховала його і, не дякуючи, не обзираючись, вибігла з кімнати.
— Ежен, — промовив Жан, уже зовсім зібраний і ще раз беручи Еженову руку, — ще лиш одно хочу тобі сказати. Не вдавайся в шляхетську гордість, не роби собі багато з того, що сталося. Ти вирвався з кліті на волю, ужив, чого мож було ужити. Ну, а звісна річ, теперішній лад карає таку непокірність. Тра знести кару, — чуєш, Ежен, тра знести кару! Бо аж тоді твій протест стане повним, свідомим, кричучим протестом, потрясе бодай на хвилю цілим тим гнилим товариством, дуне на нього свіжим різким воздухом, від котрого сухотники гинуть, а здорові здоровішають. Чуєш, Ежен, колись зачав, то кінчи ж розумно і чесно! Треба знести все, що прийдеся знести. А моєї помочі, Ежен, будь певний і не погорди нічим, що прийде з рук приятеля, чуєш?
Він стиснув Еженову руку і, насунувши капелюх на чоло та придержуючи теплий плед на груді, похилений вийшов звільна, а його ліниві кроки чути ще було довгу хвилю на сходах. Вкінці не стало нічого чути, — мовчанка, мов тиха вода, заповнила широку світлицю.
VI
— Ну, тепер я сам, — сказав Ежен по його відході, — тепер час зібратися з думками, розважити все, що діяти надалі. Коли-бо в голові мутиться, — чорт знає, на яке зважитись!..
Ежен думав, що він сам остався. В своїм роздразненні та внутрішній боротьбі він і не подумав про Таню, котра, почувши його новину, забилася в темний кутчик широкої софи, де й доглянути її було нелегко. А Ежен не глядів по кутах; в його очах усе мерещилось та мішалось, і він знов наче без пам’яті почав ходити по світлиці. Але тото оглушення недовго тривале. Він сів на кріслі плечима до Тані, випив склянку води і, підперши голову рукою, думав про Жанові слова та свою минувшість, щоби з тих напротивних складників видобути промінчик світла на будуще.
Ось так само пізнім вечором, три тижні тому назад, він сидів у своїй світлиці (Своїй! Хіба ж не все в ній було вуйкове аж до послідньої пісочниці на столі, і хіба вуйко щодень не вимовляв йому, між іншим, і те, що живе в його домі, має свою окрему і порядну світлицю?..), сидів при столі і думав над тим, що мав сеї ж таки ночі зробити. Що за страшні, що за болючі були тоді його думки? Що за страшна була тота ніч!.. І нічия рука не спинила його тоді, не повернула на іншу дорогу! Всі докази, — переважно з Жанових уст, — перли його до страшного діла, і дотепер ще він, під вліянням Жанових слів, не міг розібрати гаразд, чи се він зробив зле, чи добре. В його розгаряченій уяві стали супротив себе два спорщики: Жан і вуйко, — а спір ішов про нього, про те, чи бути йому чоловіком, чи не бути. Спорщики доказували кождий свою правду, і Ежен зразу слідив за спором; але швидко докази так перепутались і порівноважились, що бачилось Еженові, немов за кождим спорщиком правда, немов границі між злом і добром защезли, усе помутилося і посіріло, а в тій душній загуслій атмосфері йому не бути, не бути чоловіком!..
— Так! Не бути мені чоловіком між людьми, робітником між робітниками! Не бути! — простогнав Ежен, і гіркі гарячі сльози приснули з його очей. — І пощо ж я родився на світ з затрутою кров’ю в жилах, обтяженою від віків прокляттями нещасних, обтяженою найтяжчим прокляттям неробства та пихи?.. І нащо ж дали мені хоть крізь сито пізнати правду, коли ціле життя моє мало бути однотяглою брехнею, однотяглою наругою над усім, що людське, над всім, що зветься: праця і недоля?..
Йому пригадались тяжкі дні його життя в пишних вуйкових дворах. Ні, не дні, а довгі-довгі літа пробув він в тій клітці, не тільки держаний взаперті, але тиранізований на кождім поступі, наломлюваний до беззглядного послуху чужим безглуздим розказом, вдавлюваний в тісні рамки чужих заскорузлих понять, окрім котрих і йому не позволялось мати своїх понять, висказувати своєї думки.
— І се значить: щира старопольська моральність? — заговорив він. — І на се багно упідлення та обезличення з пошануванням глядять наші ліберали, його підносять до ідеалу наші "великі поети", наші Вінкентії Полі, Красінські* та другі? Ах, кілько я витерпів під гнетом тих ідеалів! Кожда йота тої проклятої фальшивої моральності була острим терном, що рік за роком глибше і глибше впивався в моє тіло, в мій мозок!.. Ні, я наперед уже вдесятеро спокутував свою вину, заким іще поповнив її! Я ще можу бути чоловіком! Я найду ще натілько сили, щоби піти за радою Жана. Коли протест супротив гнету і неволі, то вже протест до кінця, до смерті, — то вже підлість переривати наполовині. Так, я доведу протест до кінця, я стану чоловіком, слізьми і мукою обмитим з вікового прокляття!..
— Я буду жити їм на упір! Перед їх очима буду ходити в простій серм’язі, перед їх очима зійду з їх фальшивого вершка на дно, туда, де вони й заглянути не ласкаві. Се буде довершення протесту!
Нараз дзвінкий голос обізвався від дверей:
— Позволять пан заспівати?
Ежен здрижав цілий з несподіванки і вдивився в двері. Через підхилені двері перехилялася до світлиці голова дівчини-арф’ярки.
— Ну… ну, чого хочеш? — спитав Ежен.
— Може, пан позволять пісеньку? Я знаю всіляких, веселих і сумних.
При тих словах вона забренькала в струни.
— Про мене, співай, — сказав Ежен. — Співай веселої. Рад би я знати, що в тебе за веселі пісні.
Арф’ярка видивилася на нього, а її пальці тим часом машинально забігали по струнах. Зразу веселі, скочні акорди лилися з струн, але живо вони перейшли в якісь тужніші, серед котрих тут і там брязкали скочні ноти, мов гірка насмішка над лихою долею. Відтак сухим, немов дерев’яним, голосом, без життя і виразу, вона заспівала:
Коли моє щастя, як сонце, сіяло,
Крутився круг мене комариків рій;
Усе мя любило, усе ми сприяло,
Усякий і друг, і приятель був мій.
І кусника хліба я з’їсти не міг,
Щоби не ділити го поміж усіх.
А нині і щастя й достатки пропали,
Приятелів моїх не бачу, нема!
Комарики щезли, і рожі зів’яли,
І сонце не гріє, настала зима.
Приятелі наші — то ті комарі:
Приходять і гинуть у щастя весні.
Тепер коло мене зимової ночі
Засіла невсипна бабуся
Грижа, вся в лахах…
Тускніють запалії очі,
І колють, і ріжуть мене без ножа.
Над мене схилене погане лице,
Я рад би пропасти, та час не тече.
Ще раз мені сниться, що знов повертає
І щастя, і жизні чудова весна, —
Приятелі йдуть, рій комариків грає…
Но глип, — надо мною все баба страшна
Хиляєсь, глядить, чи живий то я ще?
Ох, згинуть, пропасти !.. Та час не тече!
Страшне, гнітюче вражіння зробила ся пісня на Ежена. Він похилив голову, мов під обухом, і всякі ясніші думки меркли та розлітались, мов листя, в одній хвилі зварене лютим морозом.
— Ось образ того життя, яке мене жде, — прошептав він, — ось образ тої дороги, по котрій мені прийдеться йти аж до гробу. І за що?.. Чи ж не досить уже я витерпів? Яка справедливість може жадати від мене ще більше мук? Ні, ні, ні!..
Він поволі забувся і з шепту перейшов до голосної бесіди. Аж нараз арф’ярка, що зачудувана весь час гляділа на нього, бренькнула в струни і тим перервала його монолог.
— Ага, я й забув, що ти ту, — похопився він і, видобуваючи з кишені всі дрібні гроші, які мав, зсипав їх арф’ярці в подолок.