А в будній день ти робучий віл — ні, гірше! Ти повний невольник жида, властителя ями, або його касієра. Під землею ти кождої хвилі небезпечний свойого життя, а верх землі кождої хвилі лайка, поштуркування, понукування. І вічно той смрід, той бруд, та духота, та пиятика, той одур! Невже таке мало б бути його життя до смерті, до старості? У нього пробігала холодна дрож поза плечима при такій думці. Йому пригадалися зелені ниви, цвітисті луги, сиві воли, чисто побілені хатки і розкішні садки його рідного села, почулося блеяння овець, фівкання гусенят, скрип журавля, і він мало не заплакав з наглого зворушення. Невже він міг так легкодушно проміняти такий рай на отсе пекло? І пішли в його уяві довгим рядом сцени з сільського життя: гейкають плугатарі, скриплять вози, навантажені снопами, блискають коси на сіножаті, і з легким шумом стелиться росиста трава в перекоси; сім’я засідає до вечері на святий вечір на пахучому сіні; чути стріляння, веселі голоси "Христос воскрес!", церковні співи... "Пасха красная, пасха господня" — се паски святять коло церкви, дітвора бавиться писанками, парубки скупчилися при тих, що стріляють з моздірів.
І безпосередньо від тих споминів душа його перескакувала до думки про Фрузю. Адже вона була також одною з принад і красот того його сільського життя. Коли скрип журавля над криницею так любо озивається тепер в його тямці, то се для того, що під тим журавлем він з нею стояв вечорами, зразу жартуючи та дрочачись, а потім тихо, любо розмовляючи. А в часі косовиці, носячи батькові полуденок, хіба ж вона не вишукувала собі найдальшої стежки, щоб тільки переходити через ту луку, де він косив, щоб сказати йому своїм любим голосом "Боже помагай!", щоб подати йому з сірого, глиняного збанка холодної води напитися! А в часі коляди... а в часі великодніх свят... а тоді... а тоді... Невгамовна уява насувала йому сотки, тисячі хвилин, коли Фрузя була невідлучною частиною радощів його сільського життя, і в його серці щеміло щось, ворушився жаль, піднімалася туга. "Вона мала рацію! Я повинен якнайскорше покинути Борислав і вертати назад на село!" Правда, він у нещаснім засліпленні змарнував свою батьківщину, розтринькав свій тихий рай, відіпхнув від себе Фрузю. Але ж він молодий, сильний, здоров і все ще може здобути назад. Ось тепер він за тиждень ощадив п’ятку. Адже міг ощадити вісім ринських! А се значить за рік цілі чотири сотки... А за чотири сотки можна купити чотири морги грунту! І він постановив собі, не кажучи нікому нічого, почати нове життя, не марнувати грошей, а складати зароблене докупи, а там — якось-то буде.
IX
В часі різдвяних свят Іван справді вибрався до рідного села. Він ніс у пазусі 50 ринських, зав’язаних у шматині, а в голові готовий план — відкупити хоч часть своєї батьківщини.
Зайшов просто до жида, котрому продав був батьківську хату з огородом, садом і трьома моргами примежного поля. Жид закупив се добро не на те, щоб господарювати, але мав думку завести в хаті шинок і попри тім занятися лихвою й іншим жидівським ремеслом. Але якось йому се не вдалося. В селі були вже чотири шинки і на п’ятий годі було дістати концесії. З лихвою також ішло кепсько, бо було вже кілька інших п’явок, що "псували інтерес". В додатку жида обікрали, так що він замість запомогтися зовсім скапцанів на тім обійсті. "Нещасливе місце!" — говорив він і носився з думкою відпродати се місце і перенестися на якесь інше. То й не диво, що Іван зі своїм планом відкупити батьківщину був йому дуже милим гостем, особливо коли прийшов не голіруч. Вони й згодилися, що Іван за ціле обійстя, продане жидові за 300 ринських, заплатить 400 ринських протягом найдалі півтора року і, доки не заплатить усього, жид буде сидіти на грунті. Іван другого дня поїхав з жидом до міста, зробили контракт у нотарія, і Іван дав жидові зараз першу рату, 50 ринських, і аж тоді відітхнув свобідніше. Він мав тепер ціль перед собою і чув у собі охоту до праці, почував, якусь нову силу.
Про Фрузю він сими днями мало думав. Від жида він довідався, що її в селі нема і не було і що її батько, довідавшися недавно, що її нема і в Бориславі, ходив до жандармерії, щоб шукати за нею, але досі не має ніякої відповіді. Іванові було прикро, він не мав охоти стрічатися зі старим і, не вертаючи до свойого села, він таки з міста просто рушив назад до Борислава, передавши старому Фрузине шмаття.
X
Ішли дні за днями, тижні за тижнями. Жандарі розпитували про Фрузю і Івана, і Ганку, і інших робітників і робітниць, вивідали все, що було аж до пам’ятного вечора, але далі не могли дізнатися нічого, і по кількох днях усе затихло. Не знати, хто пустив поголоску, що Фрузя пішла десь на службу: одні бачили її у місті у якогось жида, інші чули, що вона десь у горах, у якійсь швабській колонії, ще інші говорили, що виїхала з якимсь панством до Стрия чи до Станіславова. На тім якось і успокоїлося.
З Ганкою Іван розійшовся ще перед різдвом. Не то, щоб посварилися, але так якось вона обридла, знелюбилася йому, і він не міг дивитися на неї. Вона зразу і байдуже собі. Овва, не хоче її Іван, невелике свято! "Менше клопоту на мою голову. Сама жила і заходилася досі, то й відтак потрафлю". Але по кількох тижнях вона поблідла, пожовкла, змарніла. Її знов учепилися страхи, вона не могла сама спати, зривалася вночі, кричала, розщибала собою. Вкінці одного разу вона попросила бабу Орину, ту саму, що жила разом з Фрузею, щоб віділляла їй перестрах. Стара славилась ворожкою і знахаркою. Вона згодилася зробити се і почала обережно випитувати Ганку, відколи у неї той перестрах, від чого, як? Ганка зразу призналася, що від покрови (в тім часі пропала Фрузя), але далі не хотіла сказати нічого. Стара почала шептати над водою, розтопила кавалок олова і вилляла його над Ганчиною головою в миску з водою, а потім, заглянувши в миску, скрикнула:
— Ой, дівонько! Нещаслива ти, сирото! Ніхто тобі не поможе!
Ганка одеревіла зо страху.
— Або що таке?
— Ади, небого! Олово розскочилося в воді на дрібний пісок.
— А що ж то значить?
— Ет, що то говорити! Най ся преч каже, не годиться й згадувати при хаті.
Ганка не допитувалася дальше, а стара не йшла, а все придивлялася мисці з водою із розприсканим оловом, похитувала головою та рушала зів’ялими губами, немов розмовляючи з кимсь без голосу. Дивлячись на неї, Ганка почула в серці холодний переляк; їй здавалося, що стара розмовляє з якоюсь марою, що зазирає їй у душу своїми напівпогаслими очима і читає там її страшну тайну. Вона вхопила з-перед баби миску з водою і викинула її через вікно геть на смітник. Баба спокійно дивилася на неї і всміхалася так само без голосу.
— Недобре з тобою, дівонько, недобре! — мовила вона. — То в тебе не перестрах, небого, ой, ні.
— А що ж таке?
— Щось у тебе на серці лежить, дівонько, Ой, так, так. Я се знаю. І не буде тобі легше, поки не признаєшся.
Ганка спалахнула:
— Що ви, бабо, говорите? До чого мені признаватися? Що я, вбила кого, чи обікрала, чи що?
— Або я знаю?— мовила баба, здвигаючи плечима. — Не моя річ, сирото, не моя річ. Я тобі не з свого розуму говорю, а з того, що водиця свята показує. А ти собі як знаєш, так і роби.
Баба почала збиратися до відходу. Ганка чула, що тепер, після тої ворожби, її неспокій ще побільшав і що тепер вона нізащо не засне сама. І вона надумалася попросити бабу, щоб перебралася до неї (вона мала вже свою окрему комірку з піччю і тапчаном) і ночувала з нею разом. Стара почала дорожитися, але Ганка не попускалася її, і вкінці стара згодилась ще того самого дня перебратися до неї.
XI
Не інакше, як тільки чари хтось наслав на Івана. І не пізнати хлопа. Ні з нього мови, ні розмови. Жиє, як той медвідь у норі, до шинку не ходить, пити не п’є, все щось думає, щось муркоче, а скупий такий! Сам собі жалує. Жиє, як собака, не товаришує ні з ким, сам у собі засклепився, мов слимак у шкаралущі. Що був уперед охочий до гулянок, до пісень, до дівчат, то тепер ані знаку! Не інакше, тільки чари якісь!
Так гуторили не раз між собою ріпники. Вже вони всіляко підступали до Івана — і щирістю, і насміхами, і жартами, і направду, нічого не помагало.
— Ет, дайте мені спокій! Що ви знаєте? Вам своє в голові, а мені своє,— тільки й усеї було відповіді, яку чули вони від нього.
І відходили, здвигаючи плечима. Одні казали, що він задумав женитися, другі говорили, що записав був душу нечистому, а тепер кається, але Йванові се все було байдуже.
Врешті відкись дізналися, що він задумав відкупити свою батьківщину. Сам Іван нікому не говорив про се, але хтось із його сторін приніс сю вість до Борислава.
— Ага, ось на що він гроші складає! Чекай же ти! А перед нами ховається, мов не знати з яким секретом!
За кілька день з Іваном "пожартували": у нього вночі вкрали гроші. Небагато там тих грошей було, щось з вісім ринських, а проте шкода. Іван наробив крику, але гроші пропали.
— Івануню, чую, що вас обікрали,— мовив до нього касієр.
— Ет,— буркнув Іван.
— Чую, що ви складаєте гроші, хочете купувати грунтець, — говорив касієр далі.
— Та хочу.
— То дуже добре! Най вам бог помагає. Я то виджу, що ви порядний чоловік. Гроші — то велика річ. Заробити їх тяжко, а пустити легко. А заробляти на те, щоби пускати на вітер,— то дуже дурна робота. То так, якби хто своє життя, свою силу пускав на вітер. Пощо то? Адже потім прийде старість, прийде слабість — гроші все придадуться.
Розумно говорив касієр, щирий був чоловік, хоч і жид, і Іван вкінці звірився йому зо своїх думок. Касієр хвалив його дуже, а далі мовив:
— Я вам щось скажу, Івануню. Нащо вам носити гроші при собі, щоб у вас п’яниці викрадали. Ви їх лишайте у мене. Зладьте собі книжочку. При кождій виплаті я вам дам, кілько вам треба, а решту лишайте в касі: я запишу у себе, а ви у себе, аби не було обмилки, а коли вам треба буде платити за грунт, скажіть мені, то я вам зараз дам. Маєте безпечно, ніхто вам не вкраде.
Іван трохи надумувався. Хоч то жид розумно говорить, але все жид жидом, вірити йому не можна. Але, з другого боку, нема іншої ради. Вкрали раз гроші, вкрадуть і другий раз. Ліпше зробити так, як радив касієр. І Іван пристав.
Ховай боже, не мав чого жалуватися.