Мов майові хрущі весною бринять у теплому вечірньому повітрі і що хвиля в леті б’ються о стіни домів та шибки вікон, так тут бриніли та цяпали о стіни кулі. І за кождою сальвою оборонці барикади піднімали радісні оклики:
— Браво! Браво! Ще раз!
А один підліток, хлопчина п’ятнадцяти літ, з головою круглою, як гарбуз, з рум’яним усміхненим обличчям, по кождій сальві вихапувався з-під барикади на площу з шапкою в руці і, назбиравши її повну куль, шмигав назад до барикади і подавав кулі тим, що набивали карабіни.
— Браво, Броню! Браво! — кричали врадувані оборонці, а він крутився на одній нозі, всміхався цілим своїм рум’яним обличчям та пискливим голосом затягав мазурську пісеньку:
Oj nima to, nima,
Jako djabłu w piekle:
Napije się smoły,
Posiedzi się w cieple!*
Калинович мимоволі, зовсім несвідомо всміхнувся й собі на вид сього веселого хлопчика, що отсе знов, підскакуючи та підсвистуючи, бігав по площі і збирав у шапку карабінові кулі, немовби збирав суниці по лісі.
Вояки тим часом, бачачи безхосенність гуртового стріляння, затихли. Завішений руками на гаку на розі шпіон шептав до своїх, але так голосно, що й Калинович у своїм куті міг почути:
— Бачність! Розділилися на партії! Повзуть попід стіни з боків! Пане Валігурський! Вам там видно?
В тій хвилі гукнув вистріл, і куля цяпнула в сам той гак, якого держався відважний шпіон. Може, о півцаля від його руки! Він сплюнув і зареготався, але все-таки не кидав свойого становища. Та увага Калиновича була збуджена його словами, зверненими до пана Валігурського. Як то, і пан Валігурський тут? І він почав очима шукати по барикаді. Недовго й шукав, бо майже в тій самій хвилі, коли шпіон зареготався, почувши удар кулі о гак біля своєї долоні, з противного кінця барикади, з-під самого муру єзуїтського костьолу, гукнув вистріл, а за барикадою почулося глухе стогнання.
— А ти, драбе, куди лізеш? — закричав той, що стрілив. — Маєш за своє! Не лізь!
Калинович пізнав голос Валігурського і аж тепер устиг роздивити добре досить незвичайну навіть у тій пекельній фантасмагорії картину.
На розі єзуїтського костьолу, збудованого з тесаного каменю, над малими входовими дверми на висоті першого поверху міститься за залізною балюстрадою низьке півколесне вікно в глибокій фрамузі. Значно нижче від того вікна, праворуч входу, міститься друга фрамуга, вижолоблена не більше півметра вглиб, і в ній стояла кам’яна статуя матері божої. При будові барикади доведено її з сього боку аж до балюстради над дверима, зірвано балюстраду і вгороджено її в барикаду, укріпляючи нею позицію повоза, який витягнено наверх, покладено горі колесами та привалено камінням. Виважено з її ніші й статую божої матері і привалено нею на барикаді купу всяких дрібних поламаних меблів, скріплених против сили куль околотами соломи, подушками та матрацами. Калинович уже перед тим спостеріг був на вершку барикади, в півколесному вікні костьолу, навалену мов ненароком, мов забуту в тім місці купу околотів. Тепер побачив за сею купою якісь рухи, побачив там якусь людину.
В глибокій віконній фрамузі за купою тих околотів стояв скулений Валігурський. Його позиція була вигідна й небезпечна. Скулившися майже удвоє, він міг мало що не зовсім заховатися у фрамузі над барикадою, а рівночасно окидати очима всю напротилежну сторону площі св. Духа, вилет брами Андріолія і дальші доми. Випростувавшися в фрамузі і ставши одною ногою на статую божої матері, він міг вихилитися головою поза ріг костьолу, оглянути одвах і всю площу і слати й туди свої кулі. І він сидів, мов щур у муці: не видно його, а знаєш, що він з укриття пасе очима довкола. Та ось нараз він піднімається до половини, простягає руку, в якій видно заржавілий старий наполеонівський штуц, у якому первісний крем’яний замок перероблено на капсльовий, і, майже не мірячи, палить униз і рівночасно знов тоне в своїй криївці, а тільки глухий стогін та німецькі прокляття за барикадою свідчать про ефект його вистрілу. Та рівночасно Калинович побачив, як із горішньої фрамуги простягається вниз його рука з великим пістолетом, як той пістолет відбирає у нього якась інша постать, що, закрита будовою барикади, стоїть у нижчій фрамузі, відки святотатські руки вивалили статую матері божої. Вона стоїть так заслонена, що Калинович майже зовсім не може бачити її. Лише на поклик Валігурського згори вона вихиляється зі своєї фрамуги, підноситься трохи вгору, простягає руку, бере від нього вистрілений штуц і рівночасно подає йому другий, такої самої будови, набитий. І поки Валігурський в своїй засідці починає очима нове полювання і здалека видно лише, як його рука поводить дулом пістолета, то постать унизу, скулена, метушиться над чимось, виконує якісь прудкі рухи; придивляючися пильно, міг Калинович добачити сліди їх по наглих рухах великої бавовняної хустки, якою була прикрита ся постать. А по хвилі знов вистріл із вікна, знов зойк за барикадою, знов простягається рука Валігурського з пістолетом униз, а назустріч їй вихиляється знизу рука з набитим пістолетом; Калинович бачить: їй-богу, біла, тонка, дрібна жіноча рука!
"Невже його дочка з ним тут?" — подумав Калинович. і його серце забилося чогось, немов до того натовпу сильних та бурливих вражень прибуло ще одно, дике, несподіване, та сильне власне тим, що таке несподіване.
— Се вже осьмий! — мовив згори Валігурський до тих, що стояли внизу і набивали карабіни.
— Браво, Валігурський, браво! — почулися голоси. — Пражте їх! Так їм треба!
— Бачність! — крикнув той, що висів на гаку на противнім боці. — Вони щось нового готують! Бачність!
V
На площі залягла хвилева тиша. Вояки перестали стріляти; біля барикади також було тихо. Якась глуха тривога висіла в повітрі. Мов під час бурі перед страшним вибухом елементарних сил. Усі слухали, дух у собі запираючи, всі почували, що те, що було досі, то була дитяча забавка, а тепер почнеться щось нове, "не з тої бочки", щось рішуче, страшне. Стріляння затихло і по інших місцях, його не було чути ніде. Тільки на ринку гоготіла велика пожежа, тріщали балки, лускали муровані склепіння, огняними роями летіли вгору іскри, а дим важкими клубами падав на місто. А здалека, десь по нерівнім містовім бруку гуркотіло щось, стугоніло глухо. Що таке? Кінські копита, чи мірені кроки піхотних полків, що готовилися до штурму, чи щось іще інше? Ті, що боронили барикаду, чули добре, що цісарське військо залізним перснем оперізує середмістя. Найсміліші блідли, але ніхто не покидав становища.
— Прокляття на них! Гармати тягнуть! — буркнув у своїй фрамузі Валігурський.
— Бачать їх татко? — запитав жіночий голос унизу. Се уперве Калинович почув той голос.
— Ні, не бачу, але чую. Мур чує. Мур на тім розуміється, зараз дає знати.
— Бачність! — крикнув той, що висів на гаку. — На одваху готуються до штурму.
Валігурський у своїй фрамузі закляв по-французьки. Се був остатній людський голос, який міг почути Калинович. Ще хвиля мертвої тиші, а потім здавалося, що земля відчинилася і вибухло пекло. Рев гармат, свист куль, лускання гранатів, тріск лупаних мурів, дощок, меблів і всього того, що було навалено у барикаді, якийсь дикий рев, мов буйного вітру, що раптом схопився і рве з корінням столітні дерева, якісь дикі, нестримні елементарні сили розгулялися, немов бажаючи моментально змести з лиця землі отих дрібних черв’яків-людей з їх дрібними ділами. Калинович стояв у своїм кутику заглушений, остовпілий, безтямний. Він зразу зажмурив очі, але в пітьмі, яка тоді огорнула його, блискали якісь велетенські огняні язики, що сягали від землі геть вище кам’яної вежі єзуїтського костьолу, і він у смертельнім переляку зараз же розкрив очі. Ні, огняних язиків не було, барикада стояла ще, але подібна до копиці сіна, розкудовченої сильним вітром. Пір’я з розшарпаних подушок літало по площі, мов густі платки снігу; одна нога з фортеп’яна опинилася насеред площі, недалеко нього, а кам’яна статуя божої матері на барикаді, виведена з давньої рівноваги, стояла тепер майже випростувана, похилена трохи головою наперед, немов женщина, що стоїть над глибокою водою, зазирає вниз у її хвилі і надумується, чи скочити в неї, чи ні. А рев, лускіт, гук не переставав. Кулі свистіли в повітрі, деякі падали на кам’яний брук, сипали тисячі іскор від удару і з диким пискотом підбивалися вгору і летіли далі.
Півперек площі, скуплені, з карабінами в руках, один за одним безладно й мовчки бігли недавні оборонці барикади. Бігли під градом куль і щезали в гирлі Трибунальської вулиці, в напрямі до ринку. Між остатніми біг підросток Броньо, все ще веселий, рум’яний, немов усі страхіття довкола зовсім не торкалися його. Він на хвилинку зупинився, щоб копнути ногою великий гранат, що, впавши на брук, крутився і бринів, мов великий джміль.
— Дай спокій! Дай спокій! Не руш! — крикнув до нього один із тих, що втікали. Але вже було запізно. Броньо копнув гранат, почувся пекельний гук, бухнуло полум’я, потім дим укрив площу і залускали о стіни відломки граната. Калинович мимоволі аж удвоє скулився в своїй криївці, а коли по хвилі зирнув на те місце, де сталося нещастя, побачив страшно пошматований труп Броня, з відірваною ногою і розбитою на камуз круглою головою; тіло лежало тихо в калюжі крові, а обік нього з розірваним животом, втискаючи до середини кишки, лежав і вився з болю той, що остерігав його перед хвилею.
Се був перший такий кровавий вид, що кинувся в очі Калиновича. Перший раз смерть показала йому своє обличчя в найстрашнішім виді. Та, на превелике диво йому самому, сей вид не зробив на нього такого враження, яке б у іншу пору зробило, здається, саме оповідання про таку появу. Він так уже освоївся з несподіванками і страховищами сього дня, так отупів, що його уява при тім виді падала безсильна, мов пташка в надто великім морозі. Він глядів на трупа і на раненого лише хвилю; кров із обох звільна розливалася чорнявими потічками довкола; стогнання раненого глухо лунали по пустій площі. Неначе в відповідь на них, заглушуючи їх, іще раз гукнули гармати, аж земля затремтіла. Ще раз пролетів огнистий гураган вулицею від Мар’яцької площі аж до єзуїтів. Затріщала, залопотіла барикада і захиталася.