Ані сам від неї втекти не можеш.
Білий. Не моя воля.
Чорний. Та й сором був би вам, правда? Ну, але, маючи те переконання, що я граю фальшиво,— тобі лишається...
Білий. Лиш одно...
Чорний. Лиш одно? Я думав, що лиш двоє.
Білий. Дивитися фальшивому грачеві на пальці і демаскувати його вольти.
Чорний. Або — га-га-га! — пробувати й собі іноді кинути невеличку вольту, щоб поправити щастя на свою користь. Що? Не добре я кажу? Адже клин клином вибивають.
Білий. Се не в моїй удачі.
Чорний. Кажи краще: не моя голова в тім.
Білий. І нема потреби. Бо неправда твоя, що сума життєвих сил і подій усе верне на твою користь. Неправда, що, сумуючи ті явища життя, ти являєшся tertius gaudens. Ти вмієш сумувати лише часткові явища і підводити лише часткові суми, але сума сум, великий інтеграл безконечного диференційного рахунку життєвого невідомий тобі. Тим-то твої радощі короткі, а твої побіди дуже куцоногі.
Чорний. А все-таки в тебе болить душа, дивлячись на них.
Білий. Болить, бо й я слабий твір, бо й мій обрій обмежений, бо й мені велено боротися зі злом у його дрібних І найдрібніших об’явах, а кінцеву побіду чи кінцеве рішення боротьби полишив для себе той, що держить у руках усі почини й усі кінці.
Чорний. Держить або й не держить. Ну, та не про те річ. А про те, чому ж не борешся з тим, що ти називаєш злом і що я в отсьому випадку називаю лише простою консеквенцією всього попереднього? Коли вона тобі видається злою, грішною, болючою, то ну-ко, поборись із нею! Як хочеш! Ввійди в душу сього чоловіка і здуси в ній сю пристрасть, що володіє нею!
Білий. Я не бог.
Чорний. Або збуди в його серці які інші почуття, щоб відвернули його від сього наміру.
Білий. Я вже пробував се зробити і ще попробую, як буде відповідна хвиля.
Чорний. Або промов йому до розуму! Скажи йому, що Мошків шинок при самій дорозі і що, лише він допуститься злочину, його зараз і зловлять.
Білий. Се його не відверне. Я вже бачу наперед, що він, сповнивши злочин, або й зовсім не буде ховатися, або сховається так нехитро, що його зараз же знайдуть і він при першому допиті признається до всього.
Чорний. А може, скажеш йому, що в коршмі якраз у ту пору ночуватиме судія з Косова, той сам, що засудив його вчора.
Білий. Думаю, що він був би в стані піти й тою самою сокирою розрубати голову й судії.
Чорний. Невже думаєш? Ей, у такім разі була би гарна справа! Варто, щоб я сим покористувався! Бачиш, я немов прочував, що з сеї поїздки пана судії може вийти щось доброго для мене, і, хоча він їхав до Жаб’я і мав намір аж там заночувати, я зламав йому колесо перед Мошковою коршмою і змусив заночувати тут. От се буде гарно! Надмухаю сього Юру добре, а як Мошко застогне під ударами його барди, розбуджу пана судію і пхну його до шинкової кімнати... Будуть два гриби в борщ. Спасибі тобі, синку, за добрий натяк.
Білий. Ну, а що, як ти помиляєшся в своїм рахунку? Як Юру в селі здиблють знайомі і він стратить відвагу на вбійство?
Чорний. Я поведу його поза селом: кладкою поконець села за Черемош, потім заріччям поза хати аж до броду, що просто перед Мошковим шинком, а з броду просто в задні двері коршми.
Білий. А я пригадаю служниці, щоб засунула задні двері; Юра потермосить дверима і наробить стуку.
Чорний. Забуваєш, що Юра старий Мошків годованець і здавна має застромлений під порогом дерев’яний ключ, яким у кождій хвилі може без ніякого стуку відсунути засув і ввійти до середини.
Білий. Я зупиню декількох п’яниць у коршмі, щоб Юра, входячи, здибався з ними.
Чорний. Се вже, любчику, іншим часом зробиш. Сьогодні, глянь сам, уже тепер коршма зовсім пуста. Робочий день був, усі гуцули потомлені. Остатні п’яниці пішли з шинку і поплелися додому. Мошкова жінка з дітьми спить у другій половині.
Білий. Онде дорогою з Жаб’я йдуть ярмаркові до Коломиї.
Чорний. Ідуть і пройдуть і не зупиняться коло Мошкової коршми. А та друга громадка, що йде пару сот кроків за ними, зупиниться ще коло броду напувати шкап’ята і прийде перед коршму саме тоді, як усе буде зроблене і лишиться лиш одно — зловити Юру на гарячім учинку.
Білий. Ге! Роби, як знаєш! Я ще спробую від себе робити, що зможу.
І він своєю долонею доторкнувся широких грудей Юри і своїми небесними очима зирнув у понурі, завзятою злобою заіскрені Юрові очі.
І нараз стало Юрі якось дивно, якось боязно, і сумно, і жалко на душі. Боязно, немовби він отсе з живого світу, з-поміж людських веселих осель входив у величезний, темний, непрозорий ліс, де повно гнилих вивертів, де холодно й вогко, де нема інших стежок, крім тих, що протоптали хижі, дикі звірі, де не чути пташиного співу, лиш сичання гадюк, де замісто зелені й цвітів скрізь видно лише плісень та огидливі гриби, а замісто веселого стрекоту сверщків чути глухе стогнання лісових велетнів та якесь іще важче, жалібніше не то стогнання, не то крик нещасних заблуканих людей. І сумно йому на душі, немовби й сам він у тім безмежнім лісі мусив блукати та пропадати до судувіку. І жалко йому себе самого, свойого села, своєї рідні, свойого дотеперішнього чесно прожитого віку, жалко всього, з чим зжився і зрісся він досі і що тепер немов назавше мусить покинути. Перед ним стала його хата, осяяна сонцем, і моргала на нього своїми маленькими, підсліпуватими вікнами, немов хотіла сказати: "А ти куди, Юро?" І двері його хати порушилися на чопах і заскрипіли своїм дивно знайомим, любим скрипом: "Юро! Покидаєш нас?" А тут із-поза вікон, із-поза дверей визирають кучеряві, біловолосі головки Василевих дітей, а Юрових унучат, і кричать — одні радісно, а інші тривожно: "Дідуню! Дідуню! Куди ви йдете? Пощо покидаєте нас?"
Юра йшов невеличкою сіножаттю, що простяглася між стопою гори, з якої він зійшов, і гостинцем, що йшов поперек села. Він був саме поконець села. Йшов звільна, оглядався якось непевно, його очі що хвиля бігли по білому полотні шутрованого гостинця в село, зупинялися край кождої хати, при кождих воротах, ждали хвилину, чи не покажеться в них хто. Та ні, ніхто не показувався. Юра переліз через перелаз, вийшов на гостинець, зупинився, потім у противний бік — тихо і мертво довкола. Лиш на безмісячному небі ярко палають зорі.
Знічев’я мацнув себе Юра долонею по лиці — долоня була мокра. Він і сам того не тямив, коли й як із його очей закапотіли теплі сльози. Але на його серці від тих сліз не полегшало.
— Ні вже! Годі жалувати! — пробуркотів він.— Що варто моє життя? І кому я на що здався у світі? А таку гадину забити, то ціле село буде мені дякувати. Не одна душа буде за мене бога просити. Гайда, далі! Лиш обережно, може, й не побачить ніхто! А побачить — овва! Раз мати родила.
І він перейшов гостинець півперек, вийшов на невеличку стежку, що простяглася білою смужкою по зарінку, потім губилася серед великого круглястого каміння близько ріки і перекидалася на широкий, подвійним поруччям обставлений бер*, що, зіп’ятий понад Черемош, переходив на другий берег і, бачилось, упирався своїм кінцем у темний смерековий ліс, який покривав напротилежну високу та стрімку гору і темною лавиною скочувався майже аж до самого русла ріки. А під бером ревів та клекотів Черемош. Над водою стояла легка сива мла, крізь яку де-де проскакували, мов граючись, хвилі. В тім місці ріка звужувалась, а що посеред води лежало багато великого каміння, то хвиля билась о те каміння і відскакувала вбік, гнала в різні боки бистринами та вирами і в однім місці, декілька таких течій лучилося докупи, під самою кладкою в шаленому розгоні натрафляла на великий плоский камінь і перескакувала через нього, творячи над ним неначе величезний дзвін із срібної піни і кришталю. Юра звільна йшов по кладці. Надслухував. Дрібні хвилі, що плюскотіли коло берега, мов цікаві діти дзюботіли до нього: "Куди йдеш? Куди йдеш?" Мокрі каменюки посеред води, раз у раз оббризкувані водою, вистирчали де-де з сивої мряки та поблискували до звіздяного, безмісячного неба, мов розтоплене скло. Великі, грізні хвилі серед того каміння ревли та товклися сердито. Юрі здавалося, що чує в них сердитий крик власного серця: "Не дарую нехристові! Най буде, що буде!" Та коли дійшов до найбільшої бистрини, до того місця, де хвилі, ревучи та розбиваючись, скакали через великий камінь і творили над ним неначе дзвін зі срібної піни і кришталю, то в фантастичній сутіні йому видалося, що там із клекоту та шуму виринає голова якогось велетня з розвіяною білою бородою і реве до нього несвітським голосом: "Юро, куди йдеш? Юро, вернися!"
На нього вдарила ціла хмара холодної водяної пари, що раз у раз уносилася з сього клекоту. Мороз пройшов по його тілі, і він, натискаючи лівою рукою крисаню на голові, а правою держачись поруччя, пустився підбігцем по кладці, що під його прискореними кроками почала вся хитатися.
— Юро, куди йдеш? Юро, вернися! — ревло і клекотіло з глибини Черемоша, але він, не слухаючи, погнав стежкою понад ріку. По кільканадцятьох кроках стежка поринала в темній гущавині вільшини та ліщини. Навислі гілляки хапали Юру за крисаню. Мокре від роси листя било його по лиці, і кождий такий удар проймав його дрожжю. Під ногами де-де попадало сухариння, що хапалося за його ноги, хрустіло під постолами, іноді грозилося звалити його з ніг. Не бракувало й каміння, яке на таких стежках лежить звичайно не там, де йому треба, немов навмисно накладене так, аби необачний мандрівець поночі зшибав собі пальці та розбивав коліна. Але Юрі все те було байдуже. Він ішов, не озираючись, зціпивши зуби і похиливши голову наперед, притискаючи до правого боку звішений на лікті свій важкий керманицький топір.
І оба незримі велетні, що супроводили Юру, ішли крок у крок за ним, не знаючи ніякої перешкоди. Вони знов розпочали розмову нечутними для Юри голосами.
Чорний. Ну, що, твоя проба вплинути на його психологію потерпіла блискучу невдачу? Ти плачеш?
Білий. Мої сльози — то знак моєї власної слабості. Але господь сильний.
Чорний. Міністер, якому не стало власного концепту, ховається за корону. Але се знак, що політика того міністра банкротує. Корона звичайно проганяє таких міністрів.
Білий. Господь волен зробити зі мною, що хоче, бо я в сьому ділі робив, що міг.
Чорний. Чи там у вас не було кого розумнішого, щоб господь післав його на се діло?
Білий.