О, це хитрий і жорстокий султанчук-п'яничка...
Нарешті і бейлер-бей, і гонець припинили плач — розмова пішла далі.
Так, повним владикою Туреччини став не Ях'я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед...
— Нехай аллах дасть сили найяснішому хонд-карові Мухаммедові Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер-бей.
Гонець блиснув очима й закивав головою.
— Мудрість найблагороднішого Мухаммеда Третього відома всьому світові, — вів далі бейлер-бей.
Гість перебив його:
— Є ще одна звістка. Прошу прочитати оцей фірман султана, адресований вам особисто. Прочитайте і негайно віддайте мені.
Якуб-бей розгорнув шматок пергаменту. "Наказуємо в будь-який спосіб умертвити Ях'ю. Мухаммед Третій".
Всю ніч казилося, шаленіло Чорне море.
Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися сторічні дуби на узвишші.
Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь скажене шайтанове вариво.
Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився своїми покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.
Такої скаженої ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.
Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла великий клунок у лівій руці.
Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях'я та Устя.
Різкий порив вітру притис четвірку до прямовисної стіни.
— Перечекаємо хвилинку, — тоненьким жіночим голоском прокричав Махмуд у вухо Єлени.
Вітер бив просто в лице.
З очей текли сльози, які вітер тут же зривав і припечатував до скелі.
— Уже недалеко, — прокричав харем-агаси і показав у темряву рукою. — Ось там, за поворотом, якраз і буде...
— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена. Вітер на мить вщух, а потім подув знову, але зі спини. І вони рушили далі.
Устя тримала Ях'ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що в цю ніч його життя робить якийсь крутий поворот.
Стара болгарка як тільки почула в палаці про те, що вже є новий султан, тут же помчала до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати дитину.
— Я нікуди не поїду звідси, — сказала Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько дав владу. Ось у мене є його лист... Я поїду в Стамбул. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!
— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до згадану , де вас уб'ють... Уб'ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів...
— Я не можу кидати рідну землю.
— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, — прошу пробачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.
— Але це — рідна земля мого Ях'ї.
— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку. В Туреччині його буде вбито... Єдиний порятунок — тікати, й негайно... Повірте старому Махмудов!. Він вас ніколи не обманював.
І от вони тікають з Трапезонта.
Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал ; на ньому капудан-ага , якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, що теж одержали по доброму гаманові з грішми.
А вітер шаленіє, а вітер звіром налітає з усіх боків!
Що буде, як сандал зірветься з якорів? Його тут же кине на скелі — і тоді прощавай надія на порятунок...
Назустріч із темряви вискочило кілька неясних постатей.
— Скоріше в човен!
Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що скакав на розкипілих хвилях. Махмуд узяв на руки Ях'ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого і безвусого турка.
Вона теж зразу не хотіла тікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:
— Усте, коли Ях'я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства...
— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика.
— Ні, ти повинна їхати.
Устя довго плакала, та потім погодилась.
Ях'я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну розкипілу безвість...
Потім, через десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях'я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне розшаліле море...
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутпіша з наймогутнішизс держав світу...
Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя-Софії:
— Диви!
Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно-блакитного, поцяткованого зорями неба.
— Що там таке? — знизав плечима.
— Хмарку бачиш? Он випливає з-за мінарету... На що схожа?
— На дівчину... Ух ти, і справді — мов дівчина-гяурка...
— Ото ж то воно й є...
Справді, з-за мінарету випливала незвичайна хмарка. Точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку, плинула в небі. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяєвом серпи над банями Айя-Софії, мечетей Баязида та Сулеймана, підіймали в небо свої гострі зубці громади фортеці-тюрми Єді-куле, роззявляли свої кам'яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія, привезений ще язичниками з далекого Мисиру...
Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина... Аллах забороняє зображати людей на папері, на стінах, на камені, на металі... І раптом сам створив отаке зображення на темно-блакитному небі.
Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна. На селах та в передмістях столиці простий люд відгуляв хидреллез — язичницьке весняне свято хизира Ілляса ...
Лазіз подивився на профіль Селіма, мовби вирізьблений на тлі темно-блакитного неба.
Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залізне.
— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.
— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку... Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
Лазізові ураз стало холодно. Татари, з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, що кілька літ тому пролетіла над Кафою отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа української полонянки накликала біду на місто.
"Бути біді над Стамбулом", — лячно вдарило в серце Лазіза.
А Селім наче почув думку приятеля.
— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали майже все військо під Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном — хіба це не біда?
Знає Селім, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці ("кожен з вас стане хаджі" ), а потім набере нове військо в Анатолії й яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхні орти — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська...
— Усе в руках аллахових, — озвався Лазіз і знову подивився на Айя-Софію. Хмаринка не втрачала чіткості своїх обрисів.
— Біда буде, ще більша біда, ніж ми досі мали, Лазізе...
— Усе в руках аллахових...
Наче у відповідь знедалеку почулося:
— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля...
— ...і Мухаммед його пророк — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.
Повз них пройшов дервіш . Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками, що були причеплені до посоха.
Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:
— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий знищити яничарів та їхній орден хоче! Синьо-синьо стає на землі! О аллах, порятуй свою віру!..
— Біда буде, Лазізе, — повторив. Селім, як вони відійшли від дервіша. — Про біду кричить кожна каменюка... Ти знаєш, про що зараз наші говорять?
— Трохи...
— Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат-майдан і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера-паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться... Кажуть, що має повернутися на трон султан Мустафа. Той недоумок, що був раніше...
— Тс-с, — приклав пальці до губ Лазіз, — а то ще хтось почує...
— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся потерплими вустами Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі божій. Його першого спіткає біда...
— Я перший побачив ту дівчину, — осілим голосом сказав Лазіз.
— Ми разом її побачили...
— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно... Та ти ж бачив, як я воював під Хотином...
— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти коней та собак... Я бачив, як один турок їв свиняче м'ясо... Аллах од нас відвернувся, бо правди з нами не було...
Лазіз мовчав.
Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати... Потім його було украдено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя...
Чому зараз згадалися гори далекі. Чорні гори? Чи не Селімові бентежні слова навіяли Лазізові таку згадку? Чи, може, оці провалля темних вулиць чимось нагадали прямовисні бескиди Чорногорії?
Не витримав — озирнувся. Полонянка вже піднеслася високо-високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця… А повний місяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро — простісінько на Стамбул.
Бути біді... Коли це настане — сьогодні, взавтра, післязавтра?..
* * *
Грало, мерехтіло, танцювало синє море... Вічно юне, вічно молоде...
А над Стамбулом підіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму .
Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби .
До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали султанові: "Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку.