Брехня! Я – вічність! Я! Чуєте? Я – той, що відкрив завісу жорстокого кінця. Як я люблю тебе, о моторний ранку, коли туманні ріки несуть тяжкі води поволі і цвітуть на них гострозорі лілеї краси! Я люблю тьмяний повний день, коли гаряча земля прискорює свій гін і гурчить, і стогне, і рве, рве в далечінь! Я люблю вас, димчасті вечори, що зриваєте душі міліонів з землі, ніби зів’ялі квіти, і несете їх під небесну височінь, щоб вмочити у свіжий трунок вічного неба.
І нарешті і ніч люблю! Божевільно! Люто, жорстоко! Як звір хижий!…
І нащо? І нащо зриває хтось мою велику любов тоді, коли я не хотів, щоб її зривали?
Я крикнув: "Я вічність!" Але, повірте. Це моя велика скарга, безбережна іронія над тим проклятим "Я". Я згірдливо хитаю головою… І з голови моєї спадають сиві волосинки, як срібні струни, що грають… грають… Ні, вибачте… Я вже не скажу, як вони грають… Вони вже властиво дограють… Даремне я втікаю від того хрускоту, даремне. Все… Все, мої милі, треба хоробро зустрічати. На те й двірець. Він привозить, він і вивозить… Нікуди не втечеш… О, нікуди!… (Хитання сивої голови, з якої спадають срібні волосинки). З високого неба також падають срібні зорі, бо вже під осінь.
Другого дня в деяких ранішніх часописах була така замітка:
"Вчора, в годині 1/2 19, на двірці "Ікс" шофер інтернаціональної пароплавної та мандрівної компанії "КЮНАРД", Іґрек Зет, кинувся під автобус тієї компанії. Причини не відомі".
Образа
Улас Самчук
Германові Блюме
Сидів у старинному шкіряному кріслі перед круглим, чайним столиком, покритим темно-червоним настільником, і думав.
Закрутило в носі і, довго збиравшися, чхнув так щиро, як тільки може чхнути людина самостійна, самовпевнена і задоволена… Від цього пропав ніби й той смуток, що не давав довший час спокою, ніби він, обернувшись в якусь вибухову матерію, вискочив з луском геть. Встав і, підійшовши до вікна, відхилив фіранку і дивився з другого поверху на мокру, освічену ґазовими і електричними ліхтарями вулицю… Сюди й туди сновигали трамваї, клацаючи якось сентиментально, ніби три дні не їли, вічно одним і тим самим тоном, який добре вже набрид… По верхах дерев шумів вітер, і падали рівно до землі лапаті сніжинки.
– Фу, як гидко там! – думав.
– Де там? …Хто, задумавшись не раз, спитає себе самого про щось, часто відповідає на дурні свої питання подібною відповіддю. Опісля механічно одягнувся в пальто, натягнув рукавички, насунув капелюх, вдарив рукою по кишені, – чи є ключі і гроші, і вийшов.
Дійсно, погода чорт зна що. Небо, та неба то й не видно. Самі ліхтарі, зігнуті постаті і час від часу трамвай або авто. Направо, два кроки далі, кав’яренька, і там бринькає сальонова музика.
Штовхнув двері, вступив туди, опинився у світлі й теплі і спитав кельнера, де телефон.
Ще хвилинка, і він у мому посіданні. Сполучився…
–… Гальо!.. Прошу на хвилиночку панну Даду. Дяку… Добрий вечір, добрий вечір, Даду… Так. Дуже радо… Ах, чому… Я хотів би зустрінутися з вами сьогодні ще, зараз. До смерти нудно. Ах киньте ту роботу. О-о-о!.. Це щось зовсім інше. Безмежно радий. Значить так? Де?… Міст Лесінґа? Дякую… За півгодини. Досконало! Всього… Дякую…
Повісив слухальце, заплатив п’ятнацять феників і вийшов.
Лапаті сніжинки вкривали пальто, капелюх, били в обличчя, зазирали у вічі і роставали. Скрізь мокро. Вітер шарпає дерева, але лише вгорі. Йшов до мосту Лесінґа, куди було якої чверть години ходи… Це добре. Принаймні розворушу кістки і наберуся нових вражінь. Що то за вражіння – не знаю. Та мені завше здавалося, що на вулиці, у найбільшій юрбі, де люди як у круговороті переливаються масово перед очима, я набираюся вражінь, бо слідкую за ними, і напевне кожна людина, що раз проходить переді мною, полишає у мому оці на сітківці свою фотографію… і лише фотографію. Може, це й погано. Та що ж? Ах, погода гидка! Глибше у комір голову… Дома нудно, на вулиці заважають люди із своїми фотографіями, а все разом якась нісенітниця.
Ми йдемо далі… Ми мусимо на перехрестках вулиць ставати і дивитися, поки поліцай дозволить переходити. Люди масово напливають і стоять тіснотісно. Поліцай показує, куди йти, і публика, як приплив води, з обох боків переходить…
Це, звичайно, так багато публіки лише перед святом, вечором перед сьомою, поки всі ще не розлізуться по своїх норах і не засядуть в гурті рідні за вечерею.
– Але я не піду додому. На квартирі нема рідні. Самотність обридла до огиди, і краще от, краще зустрітися з Даду, яка вже десять разів казала, що не хоче зі мною зустрічатися, та, мабуть, через моє нахабство ні разу ще не відмовилася, навіть сьогодні у таку погоду.
Нарешті, о, радість, біля мосту! Перейшов я довгий міст і опинився коло статуї Лєсінґа, що блищала від стопленого снігу під ліхтаревим світлом. Далі університет – цей знайомий будинок, де щодня крешеш чобітьми каміння, слухаєш лисого професора і такі інші речі. Зазираю до свого годинника. З нетерплячкою, чи краще з такою цікавістю, ніби очікую засуду смерти і від цього залежить моє спасення. П’ять хвилин іще. Страшенно довго. А погода, погода пребридка!
Кожна жіноча постать, що проходить повз, видається "нею". Що то вона, що нарешті ми разом. Taк, так, тут можна б багато дечого сказати, але… Не час. Хутко пролетить п’ять хвилин, і Даду, моя Даду, вже безперечно тут. Ми протягаємо одне одному обидві руки, так що я ніяк не можу підняти капелюха, не можу, хоча й хочу. Вона всміхається мені у вічі, а я починаю:
– Ну, про що ж тепер? Балакайте. Я буду лише слухати…
І ми пішли берегом ріки, вода лише злегка рябіла від маленьких хвильок і відбивала тисячу вогнів від будинків, що по ту сторону. Але вода брудна і, мабуть, холодна-холодна. Ух!… і я навіть здригнувся.
– Вам холодно? – спитала Даду.
– Ні, мені хочеться тепер мріяти.
– Ха-ха-оо!… Так, краще було дома. Чому викликали?
– Було нудно страшенно. Хоч яке страшне це слово, та й воно не змалює моєї нудьги. Тепер я слухаю, а ви оповідайте. Уявіть собі, який я ще дивак… Уявіть собі, наскільки у мені ще пережитків старого, того ще, що було колись, коли був дома у пів-Азії. Уявіть собі, що у мені ще до біса тих пережитків, як, наприклад, туга. Та я не хочу балакати. Хочу лише слухати, як колись, коли ще був маленьким гімназистом і вертався над ранок додому з вечорниць з тією, яку найбільше кохав. Чи кохала й вона мене? О, байдуже, мене це не цікавило. Ми йшли помаленьку, оповиті такими смішними мріями, що ще тепер хочеться сміятися з них. Ми йшли помалесеньку, немов неслися на хвилях сну, чи краще тих смішних мрій, і човник наш лише злегка хитався на тих тихих хвилях. Даруйте, я знов хочу розмовляти… Спомини… Чи не воліли б зайти у кав’яреньку?… Тут і не тихо, і не привітно. Гайда!…
Мабуть, Даду й не любила мене тому, що завше не давав я їй прийти до слова, хоча плів найбільші дурниці, які тільки може мужчина у мому становищі.
Очевидно, ми таки зайшли до кав’ярні. Пройшовши ще десятків два ліхтарів здовж ріки, зайшли у гарну модерну кав’ярню… Величезну, з морем світла, яке невідомо звідки лилося, оббиту шпалерами кольору, що голубить зір, сіруватого, із такими самими килимами на долівці… Чудова обстанова… Чудові кольори!… Світло і колір зливаються й творять маленьку ніби тінь, а в ній заховалася знадлива, дратуюча нерви приваба, приваба гостра, як приваба нагої жінки. Два ряди чотиростінних кольон, які помалу, починаючи від середини, подібні до величезних розжарених у горні брил заліза, що розливають світло і тепло. Зі стелі лилися м’якенькі, як котячі лапи, потоки світла з кубічних фігурок, причеплених коло якихось кружечків. Столи і столики мармурові, а крісла оббиті матерією кольору обстанови.
У глибині сцена, і там танцюють. Властиво це якийсь кабарет, де давала ревію пречудова танцюристка муринка, під звуки риплячих, як ненасмаровані українські деревляні вози, саксофонів "Крісталь Паляст".
І моя Даду, коли ми вмостилися любонько у затишненькому куточку коло мармурового круглого столика, прийшла нарешті до слова. Я замовив дві кави і цигарки. Вона безмежно любить такі місця… (Ми курили… дим огортав нас). Особливо, коли уявити собі наш степ, український степ, під цю пору, зимою… Там сніг, сніг, сніг… Сніг і мороз.
Вона, до речі, була тут одинокою українкою, а властиво, навіть не українкою, бо батько її, латиш, звався Барухзен, мати колись була на Україні… Перед революцією вони жили на Україні, батько був інженер на одній шахті…, а пізніше їх благородно вигнали большовики… Ну, й тепер за кордоном… Гм!… Вона вчиться в університеті, малює, живе з матір’ю, бо батько давно вже помер, мусить заробляти сама. Їй щось коло 25-ти, що на європейський рахунок зовсім небагато. Та Бог з нею.
Вона часто казала: "Наша Україна, наші степи, наш Дніпро" й інші приємні слова, які не пасували до її носика.
По-українськи вона ні слова, балакали здебільш по-російськи або по-німецьки; вчити її по-нашому все одно даремна робота, тому збиравсь я часом спитати її: чому вона думає, що Україна є дійсно наша, а не чужа, що ті степи є дійсно наші, і дійсно широкі, і дійсно хороші… Кортіло спитати, але не наважувався. Розмовляти про Україну для мене справа великої відваги… Хто дав мені взагалі право помітувати цим словом по кабаретах у теплі й купелі м’якого світла, у пахощах жіночого тіла й рипінню саксофона?
Та вона розв’язалася і говорила без кінця. Говорила, а я, дійсно, лише… ні, навіть не слухав. Я мав намір розказати їй краще лоскотливу історійку…
Курили… Дим, мій милий, смердючий дим! Як люблю тебе. Ти дійсно віками дурманив наші голови, і що вартий був би світ тепер без тебе? Ти огортаєш мозок пеленою мороку, і в нього, через неї, лізуть якісь божевільні думки… А там почуєш якесь нове джімі… І коли саксофони, як кажуть нові поети, почнуть виливати пісні новими устами старих янголів, стає не раз від щастя нудно, чудно від диму, саксофонів, пахощів тіла і танців, від яких по твому тілі пробігає таке почуття, ніби хтось ллє без перерви у твому нутрі гарячий, міцний пунш… Самці при цьому часто туманіють, самички часом закривають на одну малюсіньку хвилинку очі… І коли вискочила була сама дебютантка, ім’я якої починається буквою Ж., то, певно, всіх занудило… Чого тільки не виробляв її живіт, який блищав, як витерта руда халява, і на якого адресу Даду посилала часом влучну заввагу.
Ми далі куримо, далі грає музика, сидять навколо парочки, дівчатка здебільшого у коротесеньких спідничках, які, на диво, подобаються кожному, бо не закривають того, чого не треба… Та це між іншим… Даду балакала й балакала.