А коли горіло село, то горіли і вулики. Тікали люди світ за очі, тікали кудись і бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись і деякі рої. Правда, тільки один із них не покинув села: покружляв, покружляв над пожарищем, а далі й шугонув у самотній комин. Звідти бджоли вилетіли зовсім чорними: чи від сажі, чи від горя втемніли. Ну, й не кинули вони пасічника в біді: оселилися в комині. І живуть тепер бджоли вище людини!
Останні слова здивували і вразили Марка: бач, як говорить мале, — і він з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:
— Ти, Хведю, філософ!
Але і цим не здивував малолітка: він лише на одну мить насторожився, а далі спокійно відповів:
— А в такий час і філософом невдивовижу стати: е над чим подумати людям.
— Ой Хведю, Хведю, — аж пригорнути захотілося хлопчака, .але вража нога заважала, і Марко знову пустив усмішку і в пучки зморщок під очима, і в нерівність вусів. — А в чиєму ж комині оселились бджоли?
— В Гордієнковому.
— Так ми вже й Гордієнків проїхали?
— Авжеж.
— А я нічого й не впізнав.
— Де вже впізнати в такій содомі. Вйо, чистокрівці!
Маркові ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати. Хоча, до якої там хати?.. І він так просвердлює поглядом темряву, що аж очі починають щеміти.
Ось і старі верби зашуміли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати — і почнеться зарічка. А де ж той могутній праявір над водою? Таких яворів Марко, хоч скільки світу пройшов, ніде не бачив. Ага, Ось і він стоїть над руінами, покритий сивиною, наче самотній велетень, що пнеться дістати, до неба. Вижив-таки, діду! Вистояв негоду!
Коненята задріботіли по благенькому дощаному містку, взяли ліворуч і зупинились між якоюсь солом'яною купиною і обгорілою нечупарною піччю. Так невже цей розхри станий белебень і є його подвір'ям, невже це земля його дитинства, його щастя і горя? Невже ці обламані штурпаки були колись садом і цвітом? Як згорбилось, здичіло і поменшало усе навколо. А мати ж дома? І поки Марко хапався і забував за думками, про свої костури, Хведько вже скочив з саней, виструнчився і, як дорослий, простягнув загрубілу, потріскану руку:
— Вітаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним приїздом до рідного дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лісництво у нас потроху виписує людям дерево, то й зіб'єте собі якусь хавіру, а далі буде видно. Коли не так віз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не сумлівайтесь, ніяк не міг: і вони голодні, як і люди.
— Спасибі, Хведю, спасибі, синок,—розчулено відповів, втискаючи милиці в сніг.— Ти ж нікуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?
— Одведу коненят і загляну. Ось і двері до вашої землянки. Пособити?
— Я сам.
— То я речі знесу.
— Знось,— не думаючи ні про які речі, відповів, аби відповісти.
— Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не підкували.— Хлопчак стояв біля східців, ладний, коли треба буде, допомогти чоловікові, яким зараз гаряче перехитували спогади, радість і тривога... Невже з-під самого краю смерті ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе чекає твоя єдина, якій ти навіть не писав після останнього поранення: спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирішив, що тебе вже раз поховали, то чи не гірше буде матері, коли з тобою щось трапиться на фронті і вона вдруге ховатиме тебе?..
Вітер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи кілька співучих, з крихтами льоду краплин, і серце Маркове зараз під тягарем споминів і думок теж крижаною грудкою падало вниз.
"Хоч би комір розщебнути",— потягнувся рукою до шиї, але одразу забувся, що мав робити.
Скільки разів з передових і шпиталів його стривожене серце рвалося додому, а тепер, коли він стояв перед своєю новою печальною оселею, воно ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, і ніхто не дізнається: чи від радості, чи з жалю.
Костури наосліп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь і грузнуть у напіввідталих східцях. Ось він пораненою ногою торкається невеличких одинарних дверей, крізь щілини яких висотується тепло. Марко навпомацки знаходить запітнілу клямку, штовхає її кулаком і, пригинаючи голову, обвалюється в оселю кам'яного віку. Щось маленьке, живе кидається під ноги, і раптом; наче здалеку-здалеку, обзивається до болю знайомий голос матері:
— Не випустіть мені зайченя.
"Яке зайченя?" — дивуючись, не може второпати чоловік. З тьмяно-золотистого туманного світла оселі до нього наближається хупава постать матері, і Марко ще не вірить, що це вона. Мати саме сидить за прядкою — пальцями виводить, а устами вирівнює свою безконечну нитку. Одна нога матері взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла і людям, і собі, і завжди вона крутила колесо тільки босою ногою.
— Добрий вечір, — видавлює з себе вітання Марко і відчуває, як з його очниць висікаються ті іскри, від яких можна і заплакати, і засміятись.
— Зачиняйте двері, чоловіче добрий, — не одривається мати від пряжі. — Доброго здоров'я вам.
— Добре, якось уже зачиню, — хоче й не може посміхнутися: хвилювання заморозило його обличчя, лише кров шаленими коліщатами розкручується під скронями, і вони починають спухати.
— Ой? Що це? — по-пташиному стрепенулася і аж поменшала в переляці мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зіскакує з ослінчика, повертається до сина, розводить руки, а потім зціплює вузлом і кладе на середогруддя. — Ой людоньки добросерді, та що ж це?.. — Якусь мить шукає по стінах невидимих людей, далі німотно зупиняє погляд на синові. — Ти?.. Марку, невже ти? — і в словах її тремтять біль і сльози.
— Це я, мамо. — Хоче плечима зачинити двері, а вони знову, налягають на нього.
— Марку!.. Дитино! — аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вірячи, що перед нею стоїть син, і не радість, а переляк і видима скорбота проходять її поораним і темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих гніздечках біля уст, де колись були лагідні ямки молодості. І очі, налиті острахом, спасаються засвітитися хоча б росинкою надії. Неначе боячись, що син її от-от зникне, мов сон, вона болісно допитується: — Марку, так ти насправді живий?
— Живий, мамо;— починає підкусувати нижню губу, щоб не тіпалась. — Ось бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кінь, але живий. — Хоче дибнути до нгі, але здорова нога вросла у глизяву долівку, ніби чавунний стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук.
— Ой Марку, це ж ти!.. — мати зойкнула, тісніше притуляючи до грудей викручений вузол рук, а ноги починають самі заточуватись—одна взута, друга боса. — А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила...
— Чорнову? Отакої! Ще цього мені не вистачало. — Він одразу в темній далині неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, і цим "хтось" — був він. На мить у видінні дивився на себе, ніби на чужого, а в тіло неприємно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба заспокоїти матір, і він посміхнувся до неї. — А це, мамо, не так уже й погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей?
— Марку! Синочку мій дорогий!.. Живісінький... І для чого ж я за упокій твоєї душеньки правила? Нащо такий гріх брала на себе!.. — застогнала всім тілом, а найрадісніші почуття захитали нею, мов росяним кущем.
І тільки тепер стара Ганна кидається до сина, завмираючи, водночас обіймає і притримує його, а він, горблячись, нахиляється над нею, і пучки зморщок під очима виколихують радість, біль і рух сльози. Марко устами піднімає вище темну хустку і вперше цілує материну сивину. Коли він ішов на війиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригинає його голову до себе, заглядає у вічі і переконує саму себе:
— Їй-бо, це ти, Марку, а присій-бо, це ти, і не хто інший. Дитино моя дорога, кровинко моя виплакана, — збентежено, радісно, вражено вдивляється у вузькувате, з тією мінливою смаглявістю обличчя, що взимку вибілюється, а'влітку земляніє, у веселу й рішучу правдивість очей, в добрі й насмішкуваті уста, в усе те, що зветься її сином. А дрібні сльози осипаються й осипаються з її вій і очей, що і плачуть, і посміхаються. Марко ніколи не бачив на материнім виду таких крихітних сліз, напевне, старість чи лихоліття здрібнили їх, як здрібнювали все на світі.
— Не плачте, мамо.
— А хіба ж я плачу? — щиро дивується вона, зовсім не помічаючи, що й зараз сльози розтікаються по її зморшках. — Я радію, Марку, що це ти... І вуса твої, навіть за війну не вирівнялись. А люди ж не повірять...
— Що мої вуса не вирівнялись?
— Ні, що ти повернувся... Як воно тільки в світі буває... От побачиш — не повірять.
— І чого ж?
— Вони тепер такі стали розтривожені, спантеличені, що не вірять і в закон.
— У закон божий? — одразу веселіє чоловік.
— їв закон божий. Кажуть — це хвантазія. Тільки вірять у кінець війни, а деякі — в кінець світу.
— А ви, мамо, і в те, і в друге вірите? — засміявся Марко.
— І навіть убієніє тебе не змінило... — сплеснула руками стара Ганна, одразу ж перелякалась того страшного слова, а потім теж посміхнулася всіма зморшками. — І досі ніяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж, дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу і німотно випитує її про те саме, що випитували тисячі матерів, боячись запитати про це дітей.
"По землиці ходити тобі, на росі здоров'я набиратись", — мов зиклинаючи, звертається до ногя, а потім говорить до .сина:
— Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навіть і в снах мало бачила, — на мить поклала голову на груди своєї дитини.
— Повірили в той папірець?
— І вірила, і не вірила, та серце запеклось наче камінь. Ти ж один у мене зостався, — наче місяць у небі... А знаєш, де твоя похоронна? —оглянулась назад.
— Звісно, за якимсь образом.
— І як ти вгадав? Справді, за образом Георгія По" бідоносця. Ось я тобі зараз покажу її, — махнула рукою на молодцюватий, хоч і закіптюжений, образ святого, що впирався у діжечку, з якої виглядали ребристий часник і перші зелені кіски цибулі. — Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку взяла, чи в конституцію положила, а я — за Георгія, бо і він, і ти душили Гітлера-зміюку, щоб його всі громи і землетруси викидали з святої землі...