Він посоліднішав, з гарним модерним портфелем ходить, скроні засіяні приємною сивиною, ранувато, правда, але імпозантно — пробачте за химерне слово. Працює в солідному журналі, здається, вибивається у верхи, постать його зараз досить помітна в критиці. Ну, сіли за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблакові пройшлися, і чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвісної журналістської діяльності Андрія Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей випадок сповна демонструє всю наївну ймовірність Хаблака, коли не сказати більше.
Десь на перших днях газетярської роботи вирішив він освоїти фотографію, бо що ж ти за журналіст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав "Любителя" за сімдесят карбованців (на старі гроші) в крамниці дешевих товарів. І ось вперше Андрій Сидорович їхав у відрядження з фотоапаратом через плече — уявляєте цю чорну незграбну коробку на довготелесій Хаблаковій постаті? Сміхота... Причепився до Гуляйвітра, чи не треба чого сфотографувати для газети. Гуляйвітер, аби відчіпного дати, бовкнув:
— Не завадило б фотоетюда в "Куточок вихідного дня", берізки які-небудь...
За хвилину редактор забув уже про ті берізки. Для Хаблака ж завдання — закон. Мав повернутися наступного ранку, але тільки під вечір з'явився. Виснажений, ледве волочить свої довгі ноги через редакційний двір, і чорна коробка фотоапарата на боці теліпається — ми всі у вікна. Весело. "Де затрималися, товаришу Хаблак?" — допитуємось. А він так важко зітхнув та й каже редакторові: "Не зумів виконати вашого завдання, Борисе Павловичу. Всенький день по лісу пробігав, берізок шукаючи, а ліси ж геть соснові, хоч сядь та плач, жодної берізки не надибав. І як тепер з "Куточком вихідного дня" буде?" Ми всі так і полягали, а особливо Іван Кирилович.
Зараз частенько то по телевізору, то в газеті сперечаються, як формується характер людини: що від народження, а що в процесі виховання. Гени різні знайшли тепер. Звичайно, природа мурує основу, недаремно ж кажуть у народі: батьків характер, материн характер. Трапляється, що й від діда чи баби характер передається — в мене, наприклад. Знову ж таки не думаю, що підмурівок той лишається без змін протягом життя. Діалектика що каже? Все розвивається. Характер теж розвивається. Від природи лише криця, котру життя розігріває в своїм горні, лупить молотом, і так до скону. Не згоден, що все це повільно, рівномірно. Якщо вже прирівнювати до кузні, то кожен удар молота дорівнює критичній життєвій ситуації. Так і росте в нашій душі чорт а чи ангел — від зламу до зламу.
Вибачте за ці терехівські мудрування. Пишу, звісно, давно відомі речі, але на периферії важко за всім устежити, особливо сімейній людині. Та й не для того пишу, щоб нерозумних просвіщати. Хочу заздалегідь викласти теорію, що нею користуючись, намірююсь дослідити характери моїх героїв. Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й подумав: "Мо, й справді напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехівських обивателів жовч розіллється, слово честі". А що — напишу. Не святі горщики ліплять. Осінь надворі, дощ у шиби періщить, з господарством менше клопоту — картоплю викопали, брикет і дрова я ще влітку завіз. І футбол скінчився, врізали наші, га? — по телевізору нудні передачі пішли. Треба ж до чогось узятися.
Тож як жив Іван Кирилович до свого терехівського сидіння? Важко сповна висвітлити це питання, маючи лише ті скупенькі дані, що в мене на руках. А вигадувати нічого не хочу. Принципово. Трохи детальніше, порівняно з іншими періодами, знаю його університетські роки, бо доводилося стрічати на сесіях Іванових знайомих, та й у самого Загатного спогади були ще досить свіжі, не всі пристрасті вляглися й іноді вибухали під настрій. Але теж дуже мало. Одне напевне — і в університеті він був самотній.
З першого до останнього курсу майже кожної перерви Загатний ходив по коридору з руками на грудях і замислено схиленою головою. Це так запам'яталось, що навіть люди з інших факультетів через п'ять років, згадуючи Івана, казали: "Не той, що в Наполеона грався?" Вони глузували, а даремно. В цьому є щось велике, хай і безглузде.
В університеті Іван Кирилович з головою пірнув у філософію. Я не перебільшую — саме пірнув. Він усьому віддавався сповна. Буду документально точний. Після однієї з Іванових сповідей у редакційній кімнаті я занотував його слова, ачей згодяться. Справді згодилися. Ось вони:
— Спершу я був дуже довірливий і мудрість кожного пив, як істину. Але істин виявилось занадто багато. І я упився. Тоді філософи здалися мені спритними крамарями, що величаються біля своїх рундучків і кожен має свій товар за найкращий. Захеканий, змучений безплідними ночами, я бігав од рундука до рундука, доки не зрозумів, що я надто розбірливий і тому нічого не куплю на віру і ніхто не навчить мене, як на цім світі жити... Це була перша велика поразка, втрата найманливішої ілюзії. До університету я наївно вірив, що десь за коленкоровими палітурками на мене чекає не дочекається істина, і варто лише розгорнути книгу...
З цими словами Іван замовк, а допитуватись було марно — за першої ж моєї спроби копнути глибше він надовго ховався в себе. Але мене інформували інші. Обпікшись на філософії, Загатний поклав собі пізнати смак "солодкого життя". Це не була покірна данина пристрастям своєї душі — ще можна б зрозуміти, виправдати, всі ми люди, "подлинно всякий рад пищи и питія полезен и добр есть", — Сковорода. Ні, це було активне, войовниче заперечення будь-якої філософії. І я особисто не схвалюю таке нігілістичне сахання з боку в бік. Але, звісно, він не питав мого дозволу модно вдягатись (гроші в Загатного водились, вже тоді підзаробляв у газетах, маючи хист до того), розгулювати по Хрещатику з дівчатами, пропускаючи лекції, і не в міру пити. Його мало не вигнали з університету. Ще б трошки — і хлопець став би справжнісіньким стилягою.
На жаль, зовсім не маю даних, як з того душевного гармидеру зародився новий Іван Загатний. Знаю тільки, що він раптом узяв на гадку написати довгу низку романів, у яких би відбилась уся наша епоха. Щось на зразок "Людської комедії". Було залишене, забуте "солодке життя" — Іван працював титанічне. Хлопці з гуртожитку боялись, що він захворіє,—спав три години на добу, це зовсім ненормально для здорової людини. Минулої зустрічі, в ресторані, Іван Кирилович випадково обмовився, що колись мріяв створити власний світ і склав план тридцяти двох романів. У моїх старих блокнотах я відкопав уривок фрази: "... я б теж міг вигадати королівство і стати королем... Загатний". Не пригадую, але, здається, це натяк саме на той період, про який ідеться.
Підіймаючись ще на одну сходинку в університетськім житті Івана Кириловича, я дозволю собі скористатися свідченням Люди, хоч це й не зовсім етично. Нещодавно у нас було декілька одвертих розмов, і всі вони обертались навколо її стосунків з моїм героєм (до речі, Загатний справив на Люду дуже глибоке враження). Ось що вона принагідно сказала:
— Хіба я можу пам'ятати всі його сповіді? Він промовляв щовечора, це був суцільний монолог, я ж тільки була терпеливою слухачкою. Звісно, ні з ким у Терехівці не був він такий одвертий, як зі мною.— Тут я дозволив собі посміхнутись.— Щось казав про романи, котрі збирався писати, але згадував їх завжди неохоче. Багато розповідав про своє життя на цілині. Він поїхав туди після невдачі з романами. Ні, не так. Він поїхав на цілину, бо хотів глибше вивчити життя. І там з ним сталася прикрість, що мало не скінчилась трагічно. Не пам'ятаю деталей, але, здається, він заблукав у степу, поранився, прожив без води та їжі багато днів і вже зібрався помирати, коли на нього випадково натрапила машина якихось геологів. Лікарі навіть не сподівались, що оклигає. Божився, що і сам не хотів оклигувати. Мабуть, позував. Бо як людина може прагнути смерті? Біологічно неможливо. Там, у степу, він випробував долю: якщо до такого часу не знайдуть, отже, цей світ може спокійно проіснувати без нього і його творчий порив нікому не потрібний. Іван розумів це ширше, у філософському плані. Ну, знайшли набагато пізніше. І відтоді Загатному не давала спокою думка, що його життя випадковість і нічого не зміниться в світі, напише свої романи чи ні, тобто вони не мають для світу абсолютного, позачасового, позалюдського значення. Якось так він висловлювався. В ньому щось зрушилось. Виписавшись із лікарні, повернувся до Києва і спалив усі свої начерки, рукописи. Казав, що сміявся над вогнищем. Уявляю це театральне видовище. Пам'ятаєте його сміх?..
Карбованого поступу вистачило тільки до машинного цеху. Тут, між друкарською машиною та різальним верстатом, було самотньо й тихо. Зі щілин у дверях стриміли жовті леза світла. Загатний ступив на одне з них, і воно луснуло, зламане, знічене, а може, йому хотілось почути жалісний хруст — там, у цеху, смішні, безглузді історії, врешті, він їм не нянька, але якось тужно, ніби чимось завинив перед ними. Кинути б усе, взяти валізу та їхати, їхати світ за очі... За стіною, в редакції, реготали, лементували, гуркотіли, ярмарок, кагал, невже вони не розуміють, що зараз дорога кожна хвилина, яка несерйозність, без нього вони не випустять жодного номера, як тільки він поїде звідси, а йому колись терпець таки увірветься. Іван Кирилович почав думати, скільки важливих справ лежить зараз на його плечах та як йому ніколи, і поволі мінився на обличчі — серйознішав, глибшав. Тоді заклопотано, докірливо сіпнув двері. В секретарській було справжнісіньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь Молохва, Віталька Дзядзько. На Івановім столі незворушно сидів гладкий вухатий песик. У його наївненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зігнувся, долонями рук—у коліна, шию витяг. Тепер редакторів песик дивився тільки на нього, голови обох були поруч, ніби ось-ось буцнуться.
— Якщо ти, Віталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобі випишу за вчорашню статтю підвищений гонорар!—запально гукнув Гуляйвітер і вмовк. Усі причаїлись, чекали, тільки миша хрумкотіла за книжковою шафою. І раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув:
— Га-в-в-в!..
З несподіванки песик з усіх чотирьох, ніби гумовий, стрибнув убік.