У Сабібіна є голос. Тенором той голос називається… Є в Сабініна ще, крім тенора, душа, умілість, драматичний хист і золоті зуби. Дивишся на нього й думаєш: такий ніжний, такий хороший — і такий "душі жіночої погубитель"… І то ще нічого, що на сцені три пропало. В партері так само бачив одну, що весь час совалась та все: "Ах! Ах!"
Маєте — четверту… А хіба я всіх помітив?!
М. Е. деТесайр Олімпію співала. Ляльку. А ви знаєте, механізм у деТесайр не зіпсований… Завод міцний і пружина добра. Такі ноти вилітають, що й жива людина навряд чи візьме. Співаласпівала, а їй за це ноги поодривали. Ех, народ!
Джульєтта — М. І. ЛитвиненкоВольгемут… Єдина, що не загинула через Гофмана, а на човен — і ходу! Співала М. І. чудово. Тільки що мало співала. Скоренько чогось на човен і тікать… Боялась, мабуть. Думає, як візьму ноту, а Гофман невеликий, ще впаде — пропав тоді весь сюжет.
Антонія — Батьянова. Шкода дівчини. І співала добре. І молода, і собою непогана, а отако за п'ятнадцять хвилин згоріла.
Ніклаус — Зелинська. От як би можна було ногами співать… Які б стрункі арії виходили.
Голос матері Антрнії — Губарева: голос — як голос. Для мертвого навіть добре.
Спаланцані — Франц Брайнін. Глухий, а слухає… Чудоюдо.
Креспель — Гаврилов. Прекрасно в його з Гофманом дует пройшов:
"А я дрожу от страха!" "І я дрожу от страха!" "А я дрожу от страха!" "І я дрожу от страха!"
Динаміки сила… І зміст. І страху багато.
Кошеніль — Белясв. Кажуть, що заїки добре співають. Брешуть. t
Ліндорф — Капеліус — Дапертуто — Міракль… — Куликівський. От голос. Ойойой! Називається "Риппрофундо". Від слова рипіти. Одно слово — Дапертуто.
Шлеміль — Єнохович, а Єнохович — Шлеміль… Проткнуто його шпагою за дикцію.
Муза — Троїцька… Це муза поезії, а не співу… Значить… Що значить… Нічого не значить…
Декорації художника Хвостова. Як піднеслась завіса, зі сцени повіяло свіжістю… Помойому, навіть холодком. Мабуть, там вікна повибивані на сцені…
Постановка Вільнера… Можливо…
Оркестра… Баркарола — харашо. Отак тільки отой потрійний барабанщик. Його битимуть колись артисти. Хіба ж таки можна порівняти овечу шкуру з чоловічим голосом… А він іноді порівнює… Ясно, що овеча шкура сильніша…
Суфлер — Євсеєв, перуки — Іванова, бутафорія — Шишканова, старший механік — Калачов. Не співали. А треба ж уже показати, які в них голоси… На 'програмі щодня, а який у них голос — і не знаємо… Що за порядки?!
Тепер кілька слів про постановку оперової справи взагалі… Мені здається, що для того; щоб і артисти, і опера мали успіх у публіки, треба, щоб кожний артист підходив до рампи і тяг хвилин двадцять найвищу ноту… Оплески й "восторг" забезпечені тоді Бо публіка, безперечно, музична.
У фойє треба більше дзеркал… Бо всі губи понамазувати біля тих, що є, публіка технічно не може (принаймні, на прем'єрі) і нервується.
"ФАВСТ"
"Фавст" — модна опера, злободенна опера, на тему про підмоложування старих людей.
Характерно, що музику до цієї опери написав не професор Штайнах, а Гуно…
Але факт залишається фактом… Людину "підмолодили, хоч і не Штайнаховим способом. І підмолодили добре… За п'ять актів так людина встигла закохатись, збити з пантелику прекрасну дівчину Маргариту, народити дитину, забити на двобою здоровенного офіцера і, кінецькінцем, загнати в гроб "вищезазначену" прекрасну дівчину Маргариту…
А перед тим з тої людини сипався пісок. Звали її Фавст.
Накоїв того підмолоджування Мефістофель, з професії сатана. Чорт, одно слово…
Я гадаю, що навіть і Штайнах навряд чи зміг би помолодити так швидко і з такими буйними наслідками. Всетаки йому доводиться де в кого одрізать, декому теє одрізане підшивати, й тільки. Потім уже підмолодженого починає трясця трясти.
А тут той Мефістофель наколотив чогось у склянці, дав Фавстові випити, і той із старезного дідугана на молодого хлопця перевернувся…
І пішов тоді "писать"…
За великі страждання Маргарита попала в рай, а Фавст з Мефістофелем "залишились при возах"…
Разом із усім отим драматичним сюжетом показано, між іншим, як людям у пеклі живеться…
Живеться, треба сказати, добре…
Багато там красивих дівчат, що весь час танцюють різних танців… Так що легенда про якісь там сковороди, пекельні огні, киплячу смолу й ті. ін. — це все брехні… І я, приміром, подивившись на пекло, согласний туди хоч і сьогодні…
Показувано на кінці опери й рай, куди ото сподобилась Маргарита за те, що:
"Вона вірно любила, З любови й померла".
Ну, хіба ж таки можна порівняти рай із пеклом?!
У раю стоять собі картонні янголи й дмуть у сурми… Та так дмуть, що й не чуть…
А в пеклі душ із двадцятеро дівчат такої метелиці викомарюють, що на місці не всидиш… Та яких дівчат?!!
От тут і розсуди, куди краще — чи в пекло, чи в рай…
Мораль із "Фавста" подвійна…
Для жінок — одна, а саме: коли хочеш у рай, приведи дитину, задави її, потім будеш у раю…
Для чоловіків — друга, а саме: не бійсь пекла, бо в пеклі можна пожити так, що навряд чи й на землі так проживеш…
Мефістофеля Михайло Іванович Донець співав. Михайло Іванович — чортяка добрий… Хароший сатана. Чортячіше від нього навряд чи знайдеться… Анонсували, що він грає зовсім хорий… Коли він хорий і такий чорт, то уявляю, що було б, якби він був здоровий… Гра в нього чудова — витончена й філігранна… Та й голос — "На земле весь род людской" — всетаки "да!" І взагалі "да".
Маргарита — деТесайр… невважаючи на перше "материнство", і до того ще й "незаконне", від підмолодженого чортячим способом Фавста, співала й грала прекрасно. Положим, воно й не дивно: дістати подарунок — можна й заспівати… Хороша Маргарита. Шкода, що вмерла: хай би собі жила…
Фавст — Ідзинський. Трохи поглузував із нього Мефістофель… Підмолодити підмолодив, в голос залишив старечий… Ну, й біда… Ноги і взагалі весь "корпус" хоч куди, а як заспівать, так і "ізвінітє меня, пожалуйста"… Зате трико чудове…
Валентин — Константинівський… Доспівавсь, що вбили… Баритон у нього. Через те, мабуть, його й убили.
Зібель — Зелинська… У бузковому трико й у лакових черевичках…
Марта — Кравченко. Харашо в неї вийшла арія:
"Ой, горе, горе, мнє, Какоє горе мне".
Трудна арія, а вийшла нічого…
Взагалі, крім Мефістофеля й Маргарити, слабенька в усіх партитура (смальнем повченому!) верхнього регістру… Диригував Паліцин… У теситурі, як у себе вдома. Хор? Гуде! І добре: аби гув…
"САМСОН І ДАЛИЛА"
"Самсон і Далила" — опера на революційну тему про участь жінки в парикмахерських підприємствах, що до цього часу здебільша, і майже виключно обслуговуються полом мужеським.
Автор — прихильник емансипації жіночої праці й своїм твором яскраво довів, що жінка прекрасно вміє постригти людину, яка навіть і на думці не мада стригтись.
Кожний із нас, мужчин, на досвіді не раз пересвідчився, що путній парикмахер, парикмахерартист, коли ви до нього зайдете тільки поголитись, може вас переконати, що вам слід не тільки поголитись, а й постригтись, а часом доведе, що й голову слід поголити, і вуса, і навіть брови…
Але таких парикмахерів мало…
Коли ж допустити в парикмахерську жінку, та ще таку, як Далила, то, запевняю вас, людина з розкішним, довгими роками викохуваним волоссям, може вискочити з парикмахерської серед лютої зими з голою головою, як бубна!
Профспілці парикмахерів слід на це звернути увагу! Що скоїлось із Самсоном?
Самсон — велетень, що одного разу ослячими щелепами перетовк цілу тисячу філістимлян, не встояв проти чарів жіночого тіла.
І здався! І відтяли йому його розкішне волосся, те волосся, в якому була вся його сила…
І пропав Самсон, сліпий нещасний, що тільки те й зміг зробити, що розвалив храм і подавив увесь хор і балет Державної Опери…
От що значить жінкапарикмахер…
Самсона співав Бойко. Співав і в волоссі, й стриженим добре. Голос у нього, значить, не в шевелюрі… Трішки гра в нього нерішуча… Але на те є свої причини… Він сміливо підходить до Далили, сміливо простягає руки, щоб обнять і взагалі заграть, а обнять нема за що… Куди не поткнись — голо! За що візьмешся?.. Та ще при людях?! То ж бо то й є! А взагалі хороший Самсон. Як двинув колрни, так геть чисто тобі всі подушки згори попадали… У філістимлян, як виявляється, на горищі в храмі подушки переховувались…
Далила — Захарова. Дааа! Можна сказать, іще раз: дааа! П'ять з плюсом! За все — і за вокальне, і за драматичне, і за танцювальне, і за зовнішнє… Тільки ж помилуйте ви мою душу!.. Ну, куди ж таки тому Самсонові було вдержатись.
У філістимлян із одежою скрутно було. Голі ходили… А Самсонові загибель… Хоч як старався старий своєю бородою Далилу заставити, нічого не вийшло: і "скрозь бороду видать"… Далила — хароша… Не дай бог таких — у парикмахерські!.. Бігатимуть просто шкуру брить. Аби тільки брить…
Жрець — Демер. Голос у нього високий, але посох іще вищий. Ізза посоху голосу не видно…
Решту підтримував ансамбль. Музику написав СенСанс. Музика весела — з висвистом (новий термін)…
Диригував І. О. Паліцин. Диригував паличкою…
"ЛОЕНГРИН"
"Лоенгрин" — романтична опера на три дії й чотири картини… Музику до неї написав Ріхард Вагнер, німецький композитор, а поставиз її на сцені Харківської державної опери режисер Альтшулер. Не німецький, а руський режисер…
Маємо, отже, два, щоб так сказать, світогляди на одну й ту саму річ. Вагнерів світогляд і Альтшулерів світогляд. Вагнер, здається, талановитий композитор… Але, я вам доложу, і Альтшулер талановитий режисер… Вагнерова музика — серйозна, і дуже серйозна музика… Але, я вам доложу, і Альтшулерова постановка серйозна, і дуже серйозна постановка… Вагнера розуміти треба, щоб сприйняти його, але, я вам доложу, і Альтшулера розуміти треба, щоб… не бити його… Вагнер колись був новатор у музиці, Альтшулер тепер новатор у постановці… Треба бути Вагнером, щоб написати "Лоенгрина", але треба бути і Альтшулером, щоб тако поставити "Лоенгрина"…
Ризикнули б, приміром, ви таку мізансцену стругнуть: Короля Генріха Птицелова посадить збоку в глибу сцени під дубом, а потім примусити решту дієвих осіб звертатися до нього?! А Альтшулер зробив… Так, що артисти, звертаючись до короля, насамперед прохали: "Даруйте, що я до Вас, Ваша Величність, задом… Коли буду передом, то звук піде за лаштунки… А коли буду задом, то ж своя людина, а в залі все ж таки чутимуть"…
І дивиться Ельза чи Фрідріх на мене, приміром, та:
"Король! Король!"
А який я їм король? Я собі глядач…
А король сидить під дубом, киває в спину Ельзі головою…
— Чую, — мовляв, — чую!
А режисер, мабуть, дивиться та:
— Ага?! Покрутисьпокрутись! Це тобі не біомеханіка!..
Постановка, безперечно, "витримана"… Хто за що хоче, за те й тримається… Особливо пажі та пажихи… Вільно себе почувають: гуляють собі по сцені, як у себе вдома, і хоч де стануть — не там! Знову переходять! Не там! ї т. д.
Сюжет у "Лоенгрині" відомий… Король Генріх Птицелов (Каченовський) сидить під дубом і намагається співати басом… Фрідріх фон Тельрамунд (Любченко) співає баритоном, Ельза (Лебедєва) — лірикоколоратурним сопраном, а Ортруда, Фрідріхова жінка (Захарова) стоїть… Потім на лебеді приїздить Лоенгрин (Сабінін) і думає співати тенором, але йому Гріньов (хорист) не дає… перші дві дії Лоенгрина співає Гріньов, а останні дві — Сабінін…
Потім убиває Лоенгрин Фрідріха, а сам думає їхати знову на лебеді додому.