Таких прикладів можна навести багато.
Але не будемо зупинатися на тому, що робилося. Хиба тільки для того, щоб через порівняння з тим, що робиться тепер, краще орієнтуватися в сучасній сітуації.
А відбувається тепер, оскільки можна судити здалеку, те, що компартія голосно визнала свою помилку в національному питанні й стає ніби справді на шлях виправляння її. Надто яскраві ознаки цього можна спостерігати з діяльности партії за останній рік, що зафіксовано в резолюції ЦККП(б)У з приводу національного питання.
Запеклі противники компартії, рискуючи виявити себе смішними, готові відкидати й заперечувати не тільки цей факт, але найочевидніші. А тим часом, коли порівняти сучасний стан національного питання на Україні зо станом його хоча б у 1920 році, то ріжниця сама кидається в очі. В 1919 році один голова українського радянського Уряду виголошував на Україні необхідність диктатури руської культури. В 1926 році другий голова того самого уряду мусить оправдуватись і доказувати, що на Україні нема переслідування руської культури. В 1920 році, збіраючись вступати в радянський уряд, я домагався, щоб були вироблені форми державних взаємовідносин тодішньої федерації радянських республик, щоб економична самостійність України мала хоч яку— небудь тенденцію на здійснювання, щоб фінансові взаємовідносини були засновані на якихсь нормах. Я кілька годин доводив представникам Політбюра Каменеву і Зіновьєву доцільність і необхідність в інтересах самої революції всіх цих заходів.
Зо мною торгувались і видно було, що вони не бачили й не розуміли такої необхідности. Троцький же виразно й отверто сказав: "так ви, значить, домагаєтесь зміни всієї нашої політики на Україні?!" І обурився так неначе я домагався дійсно чогось неможливого. Те неможливе тепер починає здійснятися. Всі мої домагання висуває саме життя і компартія тепер, через кілька років хоч-не-хоч мусить рахуватися з ними й приймати їх. І коли вже гостро висувається питання окремого бюджету України, коли ЦК компартії України підкреслює державність української радянської республики, то це вже не те, що в 1920 році, коли з моїх домагань тільки посміхались або уважали їх за контрреволюційний націоналізм.
А питання так званої українізації? Комісія по українізації була заснована в 1920 році. Серед инчих домагань я в цей час виставив і домагання українізації радянського апарату. Але коли я захотів узяти активну участь у комісії по українізації, мені головою уряду було заявлено, що з огляду на невідбування засідань цеї комісії її зовсім розпущено. Так стояло шість років тому це питання. Тепер ми бачимо зовсім инчу картину. Українізація державного й партійного апаратів стала конечностю, насущною потребою. Є, розуміється, елементи в компартії, що всіма силами опинаються проти неї, але ми вже маємо цифри, маємо факти урядування українською мовою, навіть приклади кари за незнання української мови. Чи це ж було можливе в 1920 році, коли українську мову звали "петлюрівщиною" і глузували з неї й за неї брали на підозріння в контрреволюційносте?
Заплющувати на ці факти очі, твердити, що їх немає, що це все дурійство, фальшування, це просто дитячий аргумент. Можна сумніватися в тих чи инчих розмірах цих досягнень, але не можна відкидати тенденції їі розвитку. А це є найголовніще. Це свідчить насамперед про силу й зріст національної української стихії за ці шість років, а друге про розумний, нарешті, початок відношення до цього явища компартії. Що компартія хоче взяти провід у цьому процесі, що хоче через українізацію свого партійного і державно-адміністративного апарату зблизити радвладу з селом, що хоче надати українській національній культурі тон свого світогляду, це цілком зрозуміле й нормальне. Кожна партія повинна була б до цього самого змагатися.
Трудно здалеку бачити всі пружини, всі фактори й умови цієї зміни в національній політиці. Трудно судити, оскільки ця політика ґрунтовна, оскільки вона принципіяльно-активна, а не викликана необхідностю тактичного тимчасового пристосовання. Але поскільки справедливе є те, що головною причиною була і є сила національної стихії, постільки ми можемо бути спокійні за дальшу долю українського національного відродження. Ніякі схилення тої чи инчої влади на Україні не зможуть уже вернути її в стан колишнього небуття. Поскільки ж компартія тепер займає хоча б не негативне відношення до розвитку цієї стихії, до надання їй свідомих, організованих форм, поскільки цінить її значіння до того, що вступає на шлях українізації державного апарату, постільки відпадає одна з причин гострої ворожнечи до неї з боку національно-свідомих елементів українства. І що повніше, що принціпіяльніще компартія України поведе злиття всіх сторін державного життя України з національною стихією, що безсумнівніще в національному сенсі стане весь апарат усього життя (економичного, політичного, культурного, професіонального і т. д.), то ближчею й ближчею стане радянська влада до мас, то більше й більше ставатиме по национальности своєю. І тим меньче й меньче буде підстав національного характеру як серед соціялістів так і безпартійних емігрантів до опозіції їй.
Я знаю, недовірря ще багато є серед українства. Повторяю, воно цілком оправдане й законне і остаточно знищити його і привабити до себе колишніх ворогів своїх можна тільки таким способом, як я сказав вище. Одначе це справа вже самої компартії.
Яке ж відношення повинно бути в Українців ріжних політичних напрямів до нового курсу національної політики?
Чи доцільно, повторяю, обмежуватись одкиданням фактів і називанням сучасної державної влади "окупантами"? Чи справедливе по суті таке називання в даний момент?
Так, шість, пять, навіть, може, три роки тому назад підстави для такої назви були. Оскільки ця влада була чужою, насланою з другої держави, оскільки вона дбала про інтереси імперії, оскільки не дбала про інтереси окупованої країни, вона була владою окупаційною (незалежно від соціяльно-політичних її цілів). Але за кільки років у певні історичні моменти можуть статися такі процеси, які за звичайних часів потрібують десятки років. За кільки літ напруженої діяльности окупаційна влада перебула процес зростання з країною. Крім того об'єктивна необхідність примушувала раціонально провадити експлуатацію краю, дбати про інтереси його, захищати ці інтереси перед центром. І в цьому процесі цілком чужі з походження люди часто ставали так би мовити українськими патріотами. (Такі приклади були вже в 1920 p.). Крім того не треба забувати того, що в кермівничих центрах компартії України тепер уже значно збільшилась кількість національно-свідомих елементів, не гірших Українців, ніж якібудь "патріоти" в сенсі розуміння й відчування потреби всебічного відродження і розвитку української нації. Я певен, що значна більшість Українців — комуністів не гірше любить, цінить і готова розвивати всі дійсні цінности українського національного духа. І, повторяю, той факт, що Чубареві доводиться оборонятися від закидів ув українськім шовінізмі, доказує, що вияви активного відношення українських комуністів до української державности й до всього національного відродження не є платоничні акти. І коли взяти на увагу, що весь апарат державної влади має тенденпію стати все більш національно-українським, то як же можна з такою впертостю говорити про окупаційний характер влади?
І чи це в інтересах самої української державности доводити всім нашим ворогам, приятелям і самим собі, що Україна, як держава не існує, що української державної влади немає, що є тільки генерал-губернаторство і т. д.
Та навіть, беручи carte d'identite (паспорт для внутрішнього вжитку) в парижській префектурі самі ці противники мусять посилатися на існування української держави, себто й української нації. (Французьке державне право визнає націю тільки як державу). Коли для того, щоб прописатися Українцем з національносте, треба визнати факт Союза радянських держав, то є ж іще багато инчих підстав не тільки для визнання, але й для найширшого пропагування та зазначування цього факту, факту існування самостійної української радянської держави в союзі з инчими самостійними радянськими державами. А коли є держава, то є й державна влада. Політика цієї влади, режим її можуть комусь не подобатись, але французським монархистам також не подобається політика й режим республиканської влади, одначе вони її не називають окупаційною, не своєю, або італьянська опозіція владу фашистської партії. Коли ще кільки років тому були підстави для такої кваліфікації, то в теперішній сітуації це або вияв смішної амбіції або, дійсно, використовування національного моменту для боротьби з соціяльно-політичними позіціями комуністів.
Як і кілька років тому я казав, так і тепер кажу: факт створення Союза Радянських Республик є дуже важний і позітивний для національного відродження факт. Українська держава існує і має свою державну владу. Всякі ж инчі емігрантські "державні центри", "влади", "уряди" є шкодливі для розвитку українського відродження забавки. Купка людей тішиться собі в еміграції грою в міністрів, отаманів, Директорію, в якусь владу, в якусь особливу "справжню! державність.
Державність творить не купка людей, що зве себе міністрами, купка отих Купер'янів із української пісні, тих "цехмейстерів над соломою", а український народ, маси, все буття, вся стихія краю. То вона створила Союз Радянських Республик і вона ж творить національний характер української державної влади. "Цехмейстерам над соломою" в інтересах справжнього патріотизму слід було б, нарешті, припинити свою забавку, бо занадто вже дорого коштує вона. Бо занадто довго вже вона віднімає в України тисячі працівників, таких потрібних їй саме тепер, саме в цій сітуації.
А так само слід би припинити й ще небезпечнішу гру в інтервенцію. Крім того, що вона дурить тисячі людей і тримає їх у неволі вигнання, вона сама по собі є просто злочинна для справи національного відродження. Що, власне, думають собі оті українські політики, що мріють про інтервенцію й чекають її як манни небесної? Як вони собі уявляють усю майбутню кон'юнктуру підчас і після інтервенції? Невже вони хоч на хвилину можуть серйозно вірити, що від того буде користь справі українській? Адже ясно, що коли б це сталося, то та європейська держава, що організувала б інтервенцію, насамперед договорювалась би з руськими течіями.