Я казала: не йдіть, панночко, на музику, вітер, ви нездужаєте. Так де ж тобі – не слухають. А тут ще та Лізка причепилась… От і біда. Ах, "грехи"!..
– Що ж, Алла Михайлівна дуже слаба?
– Лежить; дохтор був, сказав лежати… А я до вас, – тут стара вклонилась мені, – Алла Михайлівна просять до їх "пожаловать" [завітати]. Сами ж вони тут, – ні поради, ні розваги, що з мене, дурної, за порада? Я і то "голову потеряла" [розгубилась].
Бабуся почала втирати очі фартухом.
– Не журіться, може, воно ще й не так погано, як здається, – потішала я стару, збираючись тим часом йти з нею.
Всю дорогу, поки ми їхали, стара охала та бідкалась. І панночки їй шкода, і страшно, що "папаша и мамаша" скажуть, чом "не досмотрела дитё".
Аллу Михайлівну я застала в ліжку, в тій хаті, де колись ми з нею міряли блузки. Тепер мені, при вході в хату, найперше кинувся в вічі образ, великий, у золотій шаті, і лампада перед ним. Раніш я його там не помічала. Алла Михайлівна лежала розметавшись, чорне волосся густою сіткою вкривало білу подушку, очі горіли, обличчя палало, з одкритих уст виривалось коротке; хрипле, часте дихання.
– Ах, ви прийшли! – привітала вона мене і простягла мені свою гарячу вогку руку. – Скажіть мені, порадьте, що мені робить? Я пошлю мамі телеграму, нехай приїде, а то що ж се таке? я тут сама, я хвора, я, може, умру…
Голос у неї ослаб, став тихий, тоненький, немов дитячий. Видно було, що вона дуже перелякана, але прихід свіжої людини мовби додав їй трохи охвітності.
Я запевнила її, що вона зовсім не має дуже слабого виду, відрадила посилати телеграму; стала розпитуватись, які ліки порадив доктор і що їй звичайно роблять в таких випадках; поклала їй на голову компрес. Вона потроху заспокоїлась, наказала Настасії Іллінічні дати мені чаю, потім взяла мою руку і притулилась до неї гарячим обличчям.
– Знаєте, я не думала, що ви "такая милая", у вас такий часом бував неприступний вид. Не спортесь, я знаю, я вам часто здаюся дурочкою; що ж, се не дивно…
Я просила її залишити такі розмови і не турбуватись.
– Ні, ні, я не турбуюсь, – відмагалась вона, – я хочу вам сказать, що я зовсім почуваюся з вами вільно. Я і в Москві знала таких, як ви…
– Яких же се "таких, як я"?..
– Таких… Інакших, ніж я… Тільки вони всі якісь непривітні, з ними холодно, вони говорять, немов жалуючи своїх слів, так, мовби їм шкода "метать бисер". І все кудись спішаться, все їм ніколи…
Я усміхнулась:
– Ну, то я не така, бо я нікуди не спішусь і часу у мене більше ніж треба.
– Ах, я не об тім… – вона одкинулась на подушку, закрила очі і замовкла, потім через хвилину знов почала: – Знаєте, одна моя кузина ходить на фельдшерські курси…
Мені здалось, що се вона почала впадати в непам'ять, але вона була притомна.
– Ся кузина вмовляла і мене вступити на курси, каже, що се інтересно: наука, товариство, кружки… Папа і мама позволили б, тепер навіть мода, наприклад, колективні курси (фельдшерські, то ні…). Ну, я пробувала, достала програми, але се так нудно, я нічого не розумію, я не звикла учитись. Я ще дурнішою здалась собі, як глянула на ті програми… Ні, з мене нічого не буде… От мені мама каже: "Займись музикою". Ну, що з того? У мене сестра консерваторка, мучилась, мучилась, виламувала пальці і всім життя труїла своїми вправами, а тепер навіть не грає, – вийшла заміж… Чому ви чаю не п'єте? Няня, дайте варення!
Після чаю вона знов вернулась до своєї теми.
– Кажуть, я егоїстка… Правда, я можу робити тільки те, що мені приємно. Тільки я часом не знаю, що власне мені приємно… Я б хтіла знать, чи то всім буває так нудно і противно, як мені?.. Ви, певне, думаєте, що се я химерую через те, що… ви знаєте, про що я натякаю… тільки я і без того часом так думаю… А що до того, то мені тільки досадно на себе: я поводилась, як дурна "девчонка", і він може подумати, ніби я справді за ним гину, а мені "наплевать"!
Се був перший різкий вираз у неї за весь вечір.
– Алло Михайлівно, – перебила я її, – я думаю, що вам шкодить так багато говорити, може б, ми краще почитали що-небудь?
– Ну, добре, – згодилась вона, – он там на столику новий роман Gyp, я недавно купила, ще й не читала.
Я взяла ту книжку: "L'amour moderne", здається. Книжка була маленького формату, видання гарненьке, з тонкими малюнками, на обложці в червоному тоні якісь фігури, ледве прикриті серпанками, у викручених позах, з дикими виразами, так, немов вони кудись женуться несамовито чи корчаться в танці св. Вітта.
Я почала читати книжку вголос. Французькі каламбури, коротенькі розмови, ексцентричні афоризми, описи, повні тонкої розпусти думки і фантазії чіплялись одно до одного, мов кільця на ланцюжку з барвистого паперу. При одній надто "рискованій" сцені я глянула на Аллу Михайлівну, – вона вже не лежала, як перше, в закритими очима, вона спиралась на лікоть, підвівши і дивилась на мене палко, розширеними очима, затримувала дух, ловлячи кожне слово роману з жадібною цікавістю.
– Ну, чого ж ви спинились? – прикро обізвалась воші, коли я зробила паузу.
– Я думаю, на сьогодні годі, – сказала я, закривши книжку.
– Е, ні, читайте, читайте, се так інтересно! як вам не сором – на самому цікавому місці взяли і покинули!
– Мені здається, се вам дражнить нерви, а ви ще слабі. Нема у вас іншої книжки?
– Єсть там, на полиці, тільки то все старі, читані. Я розглянула книжки, все більше французькі: "Demivierges", "Contes jaunes", "Pour lire au bain"… Були і російські "Рассказы" Лейкіна, романи Ясинського…
– Се у вас із дому сі книжки? – спитала я.
– Ні, се тут, в Ялті…
Я завважила на деяких книжках помітку: Anatole В…
– Так не будете далі читати Gyp? – допитувалась Алла Михайлівна.
– Ні, не буду. Може, ви позволите принести вам завтра яку іншу книжку?
– Іншу… яку ж?
– Не знаю ще, яку-небудь спокійнішу.
– Я не люблю "добродетельных" книжок pour les enfants sages!
– Ми виберем що-небудь без "добродетели и порока".
– Ну да, больничну літературу, для сухотників. Що ж, мені се якраз-до речі…
Вона починала капризувати.
– Як хочете! – сказала я. – Будем читати Gyp'a, тільки вже не сьогодні. Вже пізно, вам спати пора, та й мені буде страшно йти додому. Добраніч!
Я одяглась, попрощалась і подалась до дверей. Алла Михайлівна завернула мене:
– Ходіть сюди. Ви сердитесь?
– Запевняю вас, що ні.
– Quelle cachottiere! Ну, добраніч… Принесіть завтра книжку, будем читать, – вона усміхнулась і слабо стиснула мою руку.
Коли я прийшла другого дня, Алла Михайлівна лежала ще, але не в ліжку, а на кушетці, одягнена в довгий сіро-блакитний пеньюар. Обличчя у неї було свіжіше і погляд спокійніший.
– А що, принесли книжку? – зустріла вона мене.
– Принесла.
– Яку?
– Тургенєва.
– А, Тургенєва… – протягла вона апатично.
– Простіть, справді, я повинна була б думати, що, може ж, ви його недавно перечитували.
– Перечитувала? Ні, я його не читала. У нас "класиків" проходили тільки до Пушкіна. Правда, в хрестоматії було там щось, "Бежин луг", здається, і ще не пам'ятаю що… так, дитяче… А се, що ви принесли, інтересне?
– Не знаю, як вам здасться.
– Ну, читайте, побачимо.
Я розгорнула книжку і прочитала епіграф.
Счастливые годы, веселые дни,
Как вешние воды, умчались они…
Алла Михайлівна поправила подушку і лягла вигідніше.
Прочитавши перших дві-три сторінки, я спинилась, щоб одвести голос, і почула голосне мірне дихання Алли Михайлівни, – вона спала, підклавши руку під щоку; з-під подушки виглядала клинчиком червоняста обложка "Amour moderne"…
Алла Михайлівна швидко поправлялась, тільки ще не виходила на місто. Вона частенько присилала мені записки, просячи одвідати її. В записках завжди були скарги на несвітську нудоту, і справді видко було, що панночка нудилась: в рухах її пробивалась апатія, в голосі нервовість. Розмова її часто переривалась позіханням. Часто ми просиджували цілі години мовчки над яким-небудь шиттям. Навіть в убранні Алли Михайлівни з'явилась недбалість, вона все більше ходила в пеньюарі і покинула завивати волосся.
Тим-то я трохи здивувалась, коли застала її одного разу перед дзеркалом, чепурну, завиту. Вона припудрювалась, повертаючи голову то в сей, то в той бік, як горобчик.
Побачивши мене, вона схопилась і жваво покликнула:
– Ах, "милая"! от добре, що ви прийшли, я вам покажу свої обновки! Се мені мама прислала сьогодні. Дивіться! Та де ж се вони? Настасія Іллінічна! Десь чорт ухопив мої обновки!
– Ну, ну, вже знов споминаєте погань, прости господи! – воркотіла бабуся, але видно, що вона тішилась поворотом доброго настрою у своєї панночки.
Настасія Іллінічна дістала з комода старанно зложені речі: блузки, стрічки, кружево, новий купальний костюм і т. ін. Алла Михайлівна тішилась тим усім, як дитина.
– Ах, просто Москвою запахло! Се все з Кузнецького моста!.. І якби ви бачили того, хто привіз сеє все!
– А хто ж привіз?
– "Малиновый чертенок"! – панночка залилась сміхом. – От не сподівалась я його тут бачити і, правду кажучи, було зовсім забула про нього. Я його знала юнкером, такий він був незграбний, смішний, на устрицю похожий. А тепер – дивлюсь: гвардієць, форма "с иголочки", fichu turlutu-tu! Куди, куди! Мені тільки досадно, що він мене застав такою шлиндою [нетіпанкою], в капоті, нечесану. Ну, нічого, він ще зайде за мною, щоб іти на лотерею, тут ми йому не ту музику покажем! – вона моргнула і знов засміялась.
Я завважила їй, що давно вже не бачила її такою веселою.
– А що мені? Не жалобу ж мені надівати. Plaisir passé, joujou cassé! Будем клин клином вибивать.
Эх, жги, говори, говори!
Ух!.. Скажіть, ви були коли-небудь закохані?.. Ха-ха-ха! Як ви зараз їжаком настобурчуєтесь! Ха-ха-ха, як се забавно… Ну, то скажіть принаймні, які вам більше подобаються, брюнети чи блондини? Мені блондини – тепер!.. Слухайте, чого ви на мене так дивитесь?
Я не знала, що їй сказати, і мовчала. Алла Михайлівна насупилась.
– Я бачу, що вас шокірують мої манери. Що ж, я не англічанка і – не риба. Тільки вже й я не знаю, чи то дуже ввічливо показувати людині, що вважаєш її "блаженненькою" [Ідіоткою, дурнуватою (народний московський вираз)].
– Алло Михайлівно, – запротестувала я, але вона перебила мене:
– Ах, нема чого, краще "на чистоту". Я не така дурна, теж розумію.