Потім приходив вже щодня, вже не на урок, а просто вертаючись зі школи, спершу до мене, а потім додому.
Бувало, я відчував, що він наближається до ліфта, а він саме виходив, здивовано зиркаючи, чому я тут, я чув, намагаючись збагнути, що він іде сюди.
Знаю, я виглядаю зараз смішно, навіть може жалюгідно, після того, що сталося.
Але я не шкодую. І років в'язниці не шкодую, ні за чим не шкодую. Бо була мить, коли я знав, що доведеться колись заплатити за нього, і дуже дорого. І я сказав собі — заплачу. І заплатив. Але того було мало. Три роки таборів було замало. Я тепер знову два роки мучусь, покинутий дорослим молодим чоловіком, у якого своє приватне життя. Все нормально, тільки мені вже багато років, моє життя вже ніколи не буде нормальним і мені тому важко дивитися в минуле…
Але я щаслива людина, я дуже щасливий, що це було, ось що я тобі скажу!
Це вже був новий оберт, досі Віталій тільки скаржився на те, що не хоче жити, що життя нудне, і якби не праця, він би вже не жив і таке інше.
Це до мене прийшло сьогодні! Хіба зараз я малював би так, якби не він? Хіба те, що я пережив, не влилося в мої полотна? А "Падіння Ікара" — що це? А "Лет за обрій", а "Кентавр" і все решта — це ж усе воно, це моє життя і є.
Якби я був спокійний і щасливий, хіба б я зміг написати це?
Але послухай — чи ти уявляєш, що таке любити в людині кожну її клітинку, розріз очей, зморшку на лобі, обрис вуст, якусь вавку на коліні чи мозоль, або як це — сприймати кожен її запах ближче, ніж свій, вдихати його, як частину тієї людини.
Якщо любиш, то відразливий запах зумієш в собі перетворити на позитивний, шукаєш шляху до цього запаху, і через нього до суті особистости, до її суті позасвідомої, потойбічної, незнаної і самій тій людині, до якої тебе так вабить.
Вдихати її подих, її випари, її піт, любити те, що вона любить, без зусилля, а несподівано і легко вливатись в її смак, в її настрій, в її поступ і рух — у все геть! Бо це тотожне, це дзеркальне відбиття тебе самого, тільки молодшого, недосвідченого, невмілого, але це ти сам з собою, ти любиш його, і себе в ньому і його в собі.
Розумієш, де різниця. Ти любиш, знаючи, розуміючи кожен рух, сприймаючи усе, бо це істота, яка зіткана з іншого матеріалу, але в подібний до тебе спосіб…
Її легко любити і просто, падаєш у прірву. Щоправда, у прірви є дно, але тоді ти цього не знаєш!
Скажи, тобі хотілося коли-небудь у житті випрати комусь брудні шкарпетки? А труси? Бачиш, як ти кривишся! Отже тебе разить інтим іншої людини, чи не так?
Те нижнє, оте, що на самому споді, хто має право про тебе знати, кому можеш довірити, перед ким розкритись, скажи?
Я знав — відповіді не треба, попри те знав, що її просто в більшості випадків нема. Він говорить до мене і до себе, й оживає в ці хвилини, і це головне.
— Андрію, ти ж знаєш, не все було в ці роки у нас аж так просто й ідилічно. Відколи я проміняв свою квартиру, доплативши, на трьохкімнатну на Русанівці, ми мали свою площу. Ми жили удвох кілька років так, що я гадаю, це були найщасливіші роки мого життя. Зараз думаю, скільки часу тривало це. Десь із три роки щонайменше.
Стан внутрішньої свободи, Андрію, стан рівноваги, спокою, відчуття життя вповні. Чи ти знаєш, що це?
Ані хмаринки на сонячному небі, уявляєш? Скільки часу я був щасливий!
Врешті надихались, здавалось, так має бути завжди.
Але інша людина — це щастя, коли вона з тобою і прагне тебе над усе. І це жах, провалля, темінь, коли в ній починає пробуджуватись перехрещення її генів, потреба біологічного самоствердження, соціального усталення себе. Тоді контрапункт, який дає кохання, раптом зникає і починається будень.
Як важко зрозуміти іншого! Як би не намагався, не спроможний зайти в його шкіру, в його буття, в його потреби, в його особисті зв'язки із світом довкіл.
Все й далі було ще довго гаразд.
Олег вступив до художнього інституту. У нього появились нові друзі, студентські компанії, вечірки, інші настрої. Хіба я міг йому хоч якось ставати на заваді?
Я не мусив, я розумів, але ж!
Він повинен був у своєму юнацькому колі утверджувати себе, бути в певному сенсі, як всі.
І тут був початок.
Я на той час набув майстерню, ти її добре знаєш. Місце чудове. На горішньому поверсі в будинку біля метро "Арсенал".
Який звідти вигляд на Київ, на Дніпро!
Час від часу Олег, загулявши пізно у своїй компанії, йшов ночувати туди.
Кожного разу, коли він не повертався додому ночувати, я переймався. Я завжди чекав його. Допізна, до глибокої ночі я чекав. Але подеколи він поночі телефонував й казав, що змучився, додому далеко, краще піде до майстерні, бо рано і так на заняття.
Звісно, я казав, як ти хочеш. Але голос у мене був не той, і він це знав, і я знав. Однак додому він не приходив.
Одного разу я збагнув, що він ночує там з якоюсь дівчиною. Це не було чимось надзвичайним. Я й сам усі ці роки не цурався жінок. У нас все було обумовлено. Я навіть підтримував його пригоди з дівчатами, аж ніяк не бажаючи заткати йому виднокіл життя тільки собою.
Але я завжди прагнув, аби він після всього повертався до мене. Поночі, будь-коли, після жіночих пристрастей, я прагнув, — розумію, що може надто, але це правда, — пересвідчитись, що він мій. А не чийсь іще.
А коли вже він на цілу ніч лишається з кимось! Спить з кимось поруч, попри любовні ігри, це для мене означало щось інше.
Зрозумій, це не були ревнощі фізичного плану, а лише страх. Так, мій страх, що хтось йому стане миліший за мене, і я його втрачу.
Як я не намагався, однак робив багато помилок.
Якось ми поїхали у Крим. Я дістав путівку на двох. І ми чудово провели два тижні: малювали, пляжились, плавали. Я й зараз згадую отих два перших тижні в Криму як велике свято.
А тоді приїхав син одного з моїх приятелів художників з Абхазії, Олегів одноліток. І вони подалися на якісь танці до сусіднього санаторію.
Олег вернувся пізно поночі, захоплений якимись дівчатами, які там зустрілись, і тим, що хтось там йому робив якісь пропозиції.
І я, дурний від ревнощів, бо сидів цілий вечір уперше сам, ображений, влаштував йому сцену, що ми приїхали удвох, що я сам не хочу бути, поки він там шукатиме собі амурні пригоди, і таке інше.
Одне слово, погано.
Олег опирався, хоч на пошуки нової дівчини знову не подався. Але гармонії, яка існувала перед тим, у нас вже не було. Решту часу ми провели непогано також, але вже не так.
Виникали й інші проблеми, але це був якийсь перехідний час. Мені не вдалось його усвідомити і впокорити.
Врешті усе це вибухнуло пізніше в Парижі.
Ось зараз, Андрію, ти мене розумієш, ти чуєш мене, і співчуваєш мені. Але ж ти розумом мене сприймаєш, тобто позірно, але хіба ти поділяєш мої настрої і почуття?
А коли це найближча тобі людина, на якій тобі світ клином зійшовся, і ти раптом бачиш, що не дотикається оте найважливіше всередині, хоч було ж, зовсім недавно було, дотикалось. І раптом щілина, яка загрожує стати прірвою.
Я десь прочитав, що в Індії також розвився фемінізм. І одним з їхніх постулатів є те, що шлюб не можна укладати з кохання.
Бо це стан хворобливий, він минає, і тому люди, що кохали одне одного, з часом розлучаються. Бо кохання — скороминуче, а діти, що народжуються, відтак страждають.
Шлюб — справа логічна і арґументована соціальними умовами. Кохання може бути обік, народжуватись, зникати, незалежно від шлюбу, а от діти, спільне ведення життя, то вже щось інше.
Я зараз не про шлюб і дітей. А про почуття. Чому вони міняються, чому зникають? У мене ж ніколи ніщо не змінюється!
Але люди різні, почуття також різні, і, як переказував мій покійний тато, — чужа душа темінь.
А насправді, коли мій батько був ще хлопчиком і вчився у школі, і російської мови добре не знав, то в диктанті з російської мови замість "чужа душа — потьомки", написав "чужа душа — Потьомкін".
Я дивився на ожилого від коньяку і спогадів Віталія, ніби враз молодшого, сповненого пристрасти і сили, отого, який вийшов із зони і сказав, що щасливішої за нього людини на землі немає.
Бо зустрів його по виході із зони Олег.
І я, який був на той час до певної міри вже їхнім приятелем і в чомусь спільником.
Я колись заїкнувся Віталієві, що в них немає майбутнього, що Олегові — вісімнадцять, а коли буде двадцять п'ять, тридцять, що він буде робити, адже він не прожив своє життя.
— Він буде жити, як захоче, — казав Віталій, — все буде так, як він захоче. Він має усе пройти, усе пізнати і сам вибрати ту чи іншу лінію. Але як би не сталось, що би він не вибирав, навіть одружений, з родиною, він буде в душі зі мною. Ми будемо разом. Ніщо нас не розлучить, ми так багато пережили, що тепер ніщо нас не розлучить, тільки смерть.
Зараз Олег жив у Парижі у своєї нерозписаної дружини, власниці художнього салону, напівукраїнки, напівфранцуженки, старшої за нього на двадцять років. Але він, як художник, вже мав успіх у Парижі, його помітили, йому світила кар'єра молодого приїжджого модного митця, а що його пані була дещо старша за нього — не грало, очевидно, в цю пору важливої ролі.
Він жив уже в Парижі два роки. Час від часу навідувався до Києва, модно вбраний, елеґантний красень.
Він і далі жив у Віталія, коли бував у Києві. Я в таких випадках не раз зустрічався, випивав з ними. Але все було важко, болісно, напружено. Бо щось у них втратилось, відійшло, залишилось у Парижі. Олега там чекало інше життя.
Я дивувався, чому його картини мають успіх у Парижі. Адже він, поза всіма сумнівами, був менш талановитий, ніж Віталій. Більше того, його гарне обличчя звичайніло, очі його, великі, сірі, вабливі, як океан, здавались зараз і кольору ніби іншого, і якось посірів він, хоч той, хто його не знав раніше, ніколи б так не сказав. Навпаки, він змужнів, був свіжий і чистий, тобто справляв враження такого випещеного, добре пахнучого, я хотів сказати, жевжика, і зупинився. Ні, Олег не був жевжиком. Він був зомбі, він просто втратив себе і жив у чужому світі, в чужих ідеях, емоціях і пристрастях, він не володів ситуацією, не володів собою, він ніби говорив чужою мовою, хоч говорив по-українськи.
Той хлопець, з яким я запізнався в колонії, був блискучий і сильний юнак, а цей був елеґантний, але виїдений зсередини, молодий чоловік.