I знав — так має бути.
Але настрій цей ледве міг подолати і просто тупо чекав, коли вона вернеться в землянку, бо до того я однаково заснути не зможу.
Я встав йому на дорозі в цю мить, як ворогові щастя моєї матері, яку я так любив, я встав йому на дорозі і втратив його для себе.
Як багато я потім думав про це, як я плакав ночами за ним, за тим, що ми вже не разом і ніколи не будемо разом, я часами ненавидів Степана, який спричинився до цього, і питав себе — от якби я тоді не став Льоні на дорозі, що би було далі, він би застав їх на гарячому, пішов би туди, де вони трахались, і що?
А якби він їх убив?
Та що говорити — я так вирішив, так відчув і так вчинив! Я врешті захищав свою маму!
Якою злістю палахнули тоді його очі! Я просто відчув його зненависть до них, до матері і Степана! А як він дивився на мене в ту мить! Також із ненавистю, але ще й з презирством. Hi, скоріш, як на щось таке дрібне й непотрібне, шмаркате мале гівно, ніщо, одне слово!..
Я хотів був йому щось пояснити, але він і не думав мене слухати.
Якесь отаке засране ніщо стало йому на дорозі!
Він хотів відкинути мене геть і переступити, чинячи, як забажалось, і тут я йому не дав, я схопив його сам за грудки, аж сорочка мало не тріснула, цього вже й він не чекав, та і я теж. Тоді він раптом побачив мене, а може, й себе, але відштовхнув мене і пішов геть, а я дивився йому вслід, і вже сльози лилися у мене з очей, а потім я пішов у землянку назад і плакав так, як давно вже не плакав, мовчки у подушку, аби не почула мама, коли прийде, аби ніхто не почув, ніхто, бо ніхто у цілому світі не міг би мене. зараз зрозуміти, не було в мене жодної живої душі, яка б стояла так близько, щоб я довірився їй, нікого, нікого, і я мусив виплакатися і мовчати…
Я ще сподівався, що, може, якось наступного дня… Але Льоня вже не дивився навіть у мій бік. Hi разу не глянув, і на Степана також. Мама все розуміла, не знаючи, в чім суть справи, не питаючи ні про що, але розуміла, і, думаю, не без її участі розформували нашу велику розвідгрупу на дві, в яких Льоня Кацап став командиром диверсійної групи, а розвідку очолив Степан Ковальчук…
Я лишився зі Степаном.
Та глибинна неприязнь, яку я відчув до нього, коли перестрів Льоню, аби він не перешкодив зустрічі Степана з моєю матір'ю, не полишила мене, хоч я й розумів її безглуздість.
Степан був такий самий, як і раніше, навіть кращий він став у чомусь, зосередженіший, чіткіший, а жарти лишились, і у нас у землянці він тепер часто бував, частіше, ніж до того, але я вже не тішився його жартами, не сприймав його витівок. I взагалі якось уникав ситуацій, коли можна було опинитись з ним самому віч-на-віч.
Відверто кажучи, я й сам на себе за це гнівався, але щось всередині мене вело мене отак, то було дурне, але нікому не шкодило, і врешті-решт, мав же я право дозволити собі ставитись до когось, як хочу.
Відколи помер наш тато, я враз відчув, як враз на мене лягло вдома щось важкою тінню, немов би років мені додало і змусило замислитись над собою і над тим, що довкола.
Над тим, як ми живемо далі, далі що буде зі мною, із Зінкою, як житиме мама.
To все ніби не моя була справа, мама приділяла нам стільки уваги, що десь аж занадто. Якби то було раніше, я завив би вже, так мені часом бракувало волі. Але тепер ми всі справді трималися разом, горе нас з'єднало в родину, і ми з Зіною намагались в усьому мамі допомогти.
У школі, власне в отій совєтській, з якогось часу на мене почали інакше дивитись, а Василь Остафійчук, мій найближчий товариш по школі, бо справді близьких друзів у мене там не було, сказав якось: "Що ти з себе строїш, Миколо, ніби ти такий один серед нас дорослий, усе знаєш… Геть від приятелів одірвався, все вдома сидиш! 3 тобою якось важко дружити, ти ніби не вмієш з людьми говорити… Усе в якихось химерах в тебе голова, ти ніби у хмарах десь літаєш! А ти спустись із хмар на землю, тут люди, а в тебе лиш дім та книжки…"
Зачепило то мене дуже болісно, ой як зачепило!.. Що би не трапилось, а кожному із нас, підростаючих у дорослість, хочеться мати авторитет у класі якнайбільший.
Час від часу я утинав щось таке, що дивувало моїх однокласників і змушувало дивитись на мене із певною повагою, але це теж приписували моєму дивному характерові.
Отак от ми йшли колись цілою зграйкою по мосту через Стир, і раптом мені стрельнуло — ану, хто зможе пройти по перилах моста, отак от просто по краю.
Ніхто не наважився, а я виліз і пішов собі просто, а внизу було до води не менш як десять метрів, і квітень був надворі — не літо. Всі мовчали напружено, поки я йшов, і коли зістрибнув укінці на землю, Славко сказав — ну, ти точно псих якийсь ненормальний, а якби впав на тверде, то вбився би зразу, або хребта би зламав, якби погано у воду, впав, і втонув би враз, як камінь пішов би на дно. I навіщо це…
Але всі розуміли, що йому слабо отак зробити, і тому він мене й під'юджує.
А я й не дуже боявся, я просто знав, що пройду і пройшов.
Чимало потім говорив я на цю тему з Льонею, саме про авторитет, про себе, про те, як мені поводитись у загоні. Бо ж не хотілося виглядати малим, а воно ж таки так і було, хоч на завдання я ходив з усіма разом, як дорослий. Більше того, я не раз вибирався у містечка, перевдягнений у простішу цивільну одежу, видивляючись за фашистськими машинами, та вивідуючи, що й де в них стоїть. Ризик завжди був, часом більший, ніж у дорослих, всі це знали.
Але в якихось інших ситуаціях в загоні однаково на мене дивились, як на хлопчака, яким я і був, але вже і не був, в усіх можливих значеннях цих слів. Hi, з жінкою я ще не спав, звичайно, не до того було зараз, але ввижалися мені пишні перса і круті жіночі стегна вже не раз при моїх самотніх вправах, і я почував, що скоро прийде і мій час любити жінок, я вже любив їх, я хотів їх, я хотів бути з ними, і подумки вже був.
Я розповів Льоні і про ту розмову з Остафійчуком, і багато чого він пояснив мені. Я важко спромагався осмислити своє відношення до світу і його відношення до себе. Це не мої слова були, а Льоніни, і я запам'ятав їх і зрозумів, і не раз про них думав. Хто я, що я роблю, як я живу, як хочу жити, що взагалі означають бажання людини, її любові й нелюбові, що то може означати. Але про те, що стосувалося чоловіка і жінки, про статеві зносини, я з Льонею говорити не наважувався, хоч і дуже хотів, бо так багато хотілося розпитати, та якось не виходило, отже тут я був сам і мусив думати.
Бо що тільки у нас не говорили про оте, про що з дорослими не говорять.
Приходить якось Славко Остафійчук у клас, весь такий таємничий — щось знає.
Ми довколо нього на перерві — ну, кажи!
А він — а ви знаєте, що хто багато дрочить, у того волосся на долонях починає рости. Всі несамохіть позирнули собі на долоні — і Славко розреготався, і всі зареготали, а впали всі ті кпини на мене, бо я найпомітніше зиркнув собі на долоню.
А ще казали, що від цього можна збожеволіти, що дітей не буде, що сухоти заробиш і всякого такого багато різного.
Я й досі не знаю, що правда, а що ні.
Я собі скільки разів казав — все, більше не буду. Але то завжди після, коли вже скінчив і охолов. А тут пройде день-другий і раптом тебе як прихопить, що аж між ногами десь у глибині свербить, майже болить, так хочеться виплеснутись, що хоч на поміч волай, ну і не витримую, і виплескуюсь черговий раз. Отож, кому таке от розкажеш, хто тебе зрозуміє і не зневажить, не засоромить, не засміє…
Я думав собі таке. Ще тоді до війни я сам по собі почав думати і шукати себе в собі.
Чотирнадцять років стали для мене якраз початком періоду замислення, бо саме підійшов мій день народження, кінець травня, невдовзі мали початись канікули, хто знав, що за місяць почнеться війна…
Отож я, ще зовсім по-дитячому, але надумав собі, що повинен приймати усі важливі рішення відтепер, починаючи з от своїх тринадцяти років, завжди тільки з глибокою переконаністю, що мушу чинити саме так. Це не мало означати, що у мене така забаганка, а лише тільки те, що я повинен так вчинити, бо в цьому переконаний.
Ось і все.
Я поставив собі жити так, аби не шкодувати за кожним наступним кроком, аби не картати себе потім, що мав би повести себе так, але зробив інакше — ось якби тоді я отак учинив, то…
Бо в мене таке бувало раніше досить часто. I багато в чому псувало мені життя.
Можна сказати, що відтоді хоч усе життя пішло шкереберть, але однаково стало якось виразніше, зрозуміліше, якось простіше. Нині минуло вже півтора року, і ось зараз я стою на варті на околиці нашого партизанського табору і намагаюсь відтворити подумки усе, що перемислив за цей час, усе, що трапи-лось, аби тільки не вглиблюватись у те лихо, що сталося, аби не дозволити собі безглуздих сліз і гнітючого відчуття безвиході й біди. Я таки мусив сказати вже перед самими канікулами Остафійчукові, що живу за таким ось законом, самому для себе виробленим, а він спершу засміявся, а потім таки споважнів і якось дивно позирнув, та й каже:
— А ти справді, Миколо, як дорослий іноді говориш. Ти таке десь у книзі, певно, вичитав, та й повторюєш, а ось спробуй, доведи, що саме так живеш. Сказати кожен може…
— А ти? — спитав я. — Ти, Василю, хоч у чомусь таки теж мусиш бути переконаний…
— Ну, звичайно, я люблю свою батьківщину, ну, хочу щоб народи всього світу звільнились від ярма нерівності й експлуатації…
Ось це то вже з радіо та з газет, Василю, не своїми словами ти заговорив…
Він, звичайно, обурився, і ми посварились. Хоч казав він правду, і я казав правду, і коли почалася війна, то мали ми змогу довести на ділі, хто в чому і як переконаний, і доводимо, і мені здається, що слова свої я довів уже цілком і повністю, хоч інколи думаю, що на моєму місці багато хто чинив би те ж саме, та й чинить, просто у мене обставини так склалися. Мама в нас така, що й ми з нею опинилися у партизанах, і вже не загоном нашим колишнім посуваємось ми, цілим партизанським з'єднанням далі на Захід. Хоч поки ще йдемо Україною, але ще трохи — і виженемо гітлерівців з нашої країни, і буде мир, буде спокій і тиша, буде звичайне, нормальне життя, де теж треба буде стверджувати свою переконаність, тільки в інший спосіб, усе це буде, але ж зараз…
Коли розвідники повернулись із одного свого походу вчотирьох, замість десяти, в загоні запала тиша, я скажу — жалобна тиша.