Кладе хмиз біля вогнища, бере квіти і мовчки стоїть, розгублено дивлячись на Галину Сергіївну.
Валера. О!
Іван Васильович. Ти диви! Прекрасно!
Галина Сергіївна. Що таке?
Іван Васильович. Не тушуйся, Чебурашко! Даруй! Молодець! Оце лицар! Я бачу, ви на нього справили таке ж враження, як і на мене.
Чебурашка кидається до Галини Сергіївни, простягає їй квіти.
Галина Сергіївна. Дякую, дякую, сннку! (Пригортає його, він несподівано утикається обличчям їй у плече.)
Толя. Чебурашко! Чебурашко!
Валера. Го-го! (Сміється.)
Зоя. Валеро!
Чебурашка так само рвучко одскакує від Галини Сергіївни
Іван Васильович. Ну, давайте, дорогі гості! Чи я вже не знаю, може, швидше я гість. Бо тут вашого не менше, як мого.
Василь Іванович (наливає пепсі). Давайте! Символічно, так би мовити. За те, щоб… щоб під тим дахом завжди були мир і добро. Щоб ніколи ніяке зло не переступало порога. Щоб жодне хиже око не зазирало у вікна!
Іван Васильович. Спасибі! Спасибі! Гарно сказали. "Жодне хиже око…" Не любите, значить, хижаків?
Василь Іванович. Не люблю!
Іван Васильович. Взагалі-то правильно. Я теж. Але знаєте… Як не парадоксально, але хижаки, мабуть, теж у житті потрібні.
Галина Сергіївна. Як це?
Іван Васильович. Для оздоровлення виду. От візьмімо вовків. Яка проти них кампанія була! Майже всіх винищили. А тоді схаменулися. І мерщій занесли до Червоної книги. Бо там, де не стало вовків, поголів’я вироджуватися почало. Вовк виконував, так би мовити, роль санітара. Взагалі, стосунки хижака й жертви, виявляється, у природі діалектично пов’язані. Хижак знищує лише слабких. І цим сприяє вдосконаленню виду. У процесі природного добору вдосконалюється і хижак, і жертва. Причому, помітьте, хижак не зацікавлений в тому, щоб жертва, як вид, зникла зовсім. Він її береже. Бо інакше йому нічого буде їсти.
Валера (сміється). Точно.
Василь Іванович. Не знаю, з точки зору зоології, може, й так, а от з точки зору моралі… Я інколи як гляну по телевізору "У світі тварин", так мене аж пересмикує. Так уже милуються ті любителі тварин хижаками, так уже показують захоплено, як вони жертви свої доганяють, хапають і хрумають, що…
Галина Сергіївна. Згодна.
Толя. Я теж… не можу дивитися.
Іван Васильович. А ви, пробачте, хто за фахом?
Василь Іванович. Викладачі. Я суспільствознавство викладаю. А вона…
Галина Сергіївна. А я — вчитель фізкультури.
Іван Васильович. Я так і подумав. Моралісти-теоретики. Ех-хе-хе! Милі мої! Треба наближати школу до життя. Дотеоретизувалися вже. Готувати треба підростаюче покоління до суворих законів дійсності.
Галина Сергіївна. Так що? Робити з них хижаків?
Іван Васильович. Я цього не кажу. Боже збав! Але виховувати їх жертвами теж не варто. Треба, щоб вони вміли відстояти себе у житті. Виживання в екстремальних умовах складного сьогоднішнього дня навчити їх треба. Щоб не загинули. Правильно я кажу?
Валера. Правильно!
Входить Дід Каленик.
Дід Каленик. О! Сидір, Мидір та Каленик та поставили куреник, у куренику сидять, по варенику їдять. Я бачу, у вас тут гульня. А діда не кличете. А як згорить щось від вашого вогию, дід відповідай!
Іван Васильович. Та що ви, діду! Все якось спонтанно вийшло. Експромт. От дід, може, й вина вип’є? Га?
Дід Каленик. Може, й вип’є. У таку погоду не гріх.
Іван Васильович (Валері). Налий діду, будь ласка! І всі наливайте. А то картопля холоне. Давайте. Давайте.
Валера наливає діду вина, інші наливають собі пепсі, кока-колу з пляшок.
Дід Каленик. Ну, будьмо! Та людей не гудьмо! (П’є.) Що це?
Валера. Каберне.
Дід Каленик. Ага. Ясно. Хто вживає каберне, того стронцій обмине.
Іван Васильович. Їжте, діду, їжте. Це мої гості. Отак несподівано новосілля вийшло.
Дід Каленик. Новосілля — то завжди радість. Саме тут колись і я вже гуляв на новосіллі. Ще до революції. Отам, де ваша, — хата колись стояла. Трохи ліворуч. Марусина. Царство їй небесне. Спалили німці. За зв’язок з партизанами. Так по війні й обезлюднів цей куток. Потім, слава богу, дачники відродили. Сорок п’ять років, як нема вже Марусі. А дух її, не повірите, й досі витає у цих місцях… Я ці дачі так і називаю — Марусині дачі. Тому й стережу. Інші б не став… На вас чимось схожа-була… (Киває на Галину Сергіївну.) Чи ви на неї. Такі ж очі, як зорі. І брови крилаті.
Іван Васильович. А ви, діду, поет!
Дід Каленик. Наливайте ще! Після першої тільки наймити закусують.
Іван Васильович. Правильно! Давайте вип’ємо за жінок. За прекрасну стать. Ваше здоров’я, дорогі!
Дід Каленик. Так, жінки — то… Без них і світ не світлий. І життя не живе. Будьмо! (П'є.)
Іван Васильович. Стривайте, я вам зараз музику зроблю. У мене там якраз є на цю тему. (Швидко йде у глибину сцени.)
Толя (Галині Сергіївні). Пробачте. Скажіть, будь ласка, скільки вам років?
Галина Сергіївна (розгублено). А… що? Стара?
Дід Каленик. Взагалі-то жінок про таке не питають.
Толя. Я знаю. Пробачте. Але…
Валера. Ну, ти даєш!
Василь Іванович. На щастя, вона ще у такому віці, коли можна спокійно відповідати. Не приховуючи.
Галина Сергіївна. Двадцять шість… І три місяці.
Толя (Чебурашці). От бачиш! А ти…
Василь Іванович. А в чому річ?
Толя. Та ні… Просто…
Галина Сергіївна. Що?
Толя. Та ні… нічого… Пробачте.
Всі перезираються.
Пауза.
З глибини сцени виходить Іван Васильович.
Іван Васильович (розгублено). Пробач те… Але… (Розводить руками.)
Василь Іванович. Що таке?
Іван Васильович. Нема… музики.
Галина Сергіївна. Що?
Іван Васильович. Хтось узяв… З машини… На задньому сидінні лежало… (Валері). Ти ж бачив.
Валера. Бачив.
Іван Васильович. Ще як чохли брав, було… Я машину не замкнув… думав…
Василь Іванович. А що саме?
Валера. "Шарп". Система. Японська. Приймач вищого класу. І магнітофон. У комісійному — тисяча, а то й півтори.
Галина Сергіївна (хитає головою). Ой-ой-ой!
Дід Каленик. Шарпонув хтось того "Шарпа". От тобі й новосілля! Сидір, Мидір та Каленик…
Василь Іванович. А взагалі машину треба замикати. Мало хто міг підійти тихенько і…
Іван Васильович. Якби ж знаття… Сам винен… Шукай тепер вітра в полі.
Василь Іванович. А ну ходімо глянемо разом.
Галина Сергіївна. Може, як чохли знімали, кудись поставили й забули.
Іван Васильович. Та що ж я вже такий склеротик? Ні!
Всі, крім Зої, Толі і Чебурашки, ідуть у глибину сцени. Галина Сергіївна, пропустивши вперед Івана Васильовича, Василя Івановича, діда Каленика і Валеру, повертається до Зої, Толі і Чебурашки.
Галина Сергіївна (півголосом). Тікайте звідси! Чуєте? Забирайтесь! Швидше!
Зоя (розгублено). Що?
Толя (перезирається з Зоєю та Чебурашкою, теж розгублено). Чого?
Галина Сергіївна. Тікайте, кажу! Нічого вам тут робити. Розумієте? Нічого! (Кидається доганяти Василя Івановича, Івана Васильовича, діда Калетика і Валеру.)
Чебурашка. Вона… вона думає, що це… я… взяв… (Толя і Зоя мовчать.) І ви думаєте? (Б’є себе в груди.) Не брав я! Чесне слово! Клянусь! Це не я! Не я!
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Та ж сама декорація. Пізній вечір. На стовпі горить-гойдається лампочка-ліхтар. Виє вітер. Нікого нема.
З’являється Чебурашка з якимось пакунком під рукою. Крадькома наближається до зеленого будиночка, вовтузиться на ганку, залишає пакунок біля дверей. Повертається назад. Біля вогнища нахиляється, піднімає зів’ялу квітку (це айстра з букета, якого він дарував Галині Сергіївні), кидає квітку на землю, наступає ногою. Зникає.
З глибини сцени з'являється Іван Васильович. В руках у нього електричний ліхтарик.
Іван Васильович. Здалося. Нема нікого. Старієш, Іване Васильовичу! Боятися почав. Усюди вороги ввижаються. (Підходить до синього будиночка, світить ліхтариком крізь вікно.) Нема. (Підходить до зеленого будиночка, теж світить, зазирає.) І тут нема. Всі поїхали. А дід на печі давно спить. Один ти серед цього незатишну осіннього. Моторошно все-таки самому. Ще й вітер знявся, гуде, свистить так, що мимохіть щось учувається… Як не костричся, голубе, а моторошно. З прапредків живе у людині інстинкт страху. Якою б освіченою і розумною вона не була… Страх переслідування. Рудимент стосунків хижака і жертви. Держись, Іване, я сказав, і не зважай на страхи! (Іде назад у глибину сцени.)
З’являються Василь Іванович і Галина Сергіївна. Ховаючись за деревами, наближаються до зеленого будиночка.
Василь Іванович (тихо). Тут нам треба розділитися Я прокрадуся до тієї дачі. Ти сховаєшся у тому садку.
Галина Сергіївна. Зрозуміла.
Василь Іванович прокрадається у глибину сцени, зникає там. Галина Сергіївна, пригнувшись, забігає за зелений будиночок, у садок. З’являється Толя. Він стежив за діями Василя Івановича та Галини Сергіївни. Тепер, стоячи за берестом, прислухається.
З’являється Зоя.
Толя (тихо, здивовано). Ти?!
Зоя. Я.
Толя. Ти чого?
Зоя. А ти чого?
Толя. Чебурашка втік. В останню мить вискочив на платформу. Я не встиг. Вийшов на наступній зупинці.
Зоя. А чого ви сіли в інший вагон?
Толя. Він не захотів з ними.
Зоя. А вони раптом: "Ой, ми термос забули, китайський, трилітровий, тепер такого не дістанеш. До побачення!" — і вийшли.
Толя. Вони тут. Я їх бачив. Вони кралися, мов злодії. І розійшлися. Вона гайнула у цей бік, а він туди.
Зоя. Я давно подумала, що це злочинці. Ще як ти сказав, що у Петренків велика квартира.
Толя. Як вони нас випихали звідси!
Зоя. Ага. Начебто піклувалися — нащо вам вв’язуватися у кримінальні справи. А насправді бачиш! — щоб не заважали.
Толя. Ти не боїшся?
Зоя. Боюсь. Авжеж.
Толя. От смішнячка! Так чого ж ти… А… де Валера?
Зоя. Ми з ним посварилися.
Толя. Чого?
Зоя. Я кажу: от бачиш, вони вийшли, вони нічого не забули. Це злодії, кажу, треба щось робити…
Толя. А він?
Зоя. "Не кажи дурииць. Поїхали додому".
Толя. А ти?
Зоя. "Вони ж його пограбують. Це вони вкрали "Шарп". А тепер вкрадуть машину. І взагалі…"
Толя. А він?
Зоя. "Наступна електричка через годину двадцять. Ти знаєш, що мені Батя зробить. Тобі нічого, у тебе баті нема, одна маханя".
Толя. А ти?
Зоя. А я — скік! — на платформу, як твій Чебурашка. І — будь здоров! Двері — клац! — він поїхав, а я…
Толя. Ну, ти…
Зоя. Та я б, може, й не наважилася, якби…
Толя. Що?
Зоя. Чесно?
Толя. Чесно.
Зоя. Я визирнула з дверей. Дивлюся — ти з іншого вагона вийшов. Ну, я і…
Толя. Як же я тебе не побачив?
Зоя. А на платформі стрічна стояла.