Дуже приємно! (Потискає Любочці руку.) Така красуня! Вітаю вас з днем народження! Мені Дмитро Миколайович сказав. Якби знав, привіз би вам щось цікаве. Та це ми ще виправимо.
Любочка. Ой! Що ви? Дякую! Нічого не треба. Буду дуже рада. У мене ще ніколи на дні народження не було професорів. Я їх завжди уявляла собі старенькими, лисими, в окулярах. А ви…
Дмитро Миколайович. Улюбленець студенток, аспіранток і лаборанток.
Любочка. Вибачте. Я зараз швиденько збігаю у гастроном, дещо прикуплю. І будемо зразу накривати на стіл. (Вибігає.)
Віктор Олександрович. Гарна дівчина. Просто красуня.
Дмитро Миколайович. Дев’ятнадцять років! Вік кохання, весни і щастя.
На ганку з’являється схвильована Віра Василівна.
Віра Василівна. Надії Іванівні погано! Треба викликати "швидку".
Дмитро Миколайович. Що таке?
Віра Василівна. Ми виймали пиріг. Вона нахилилася. Я ледве встигла її підхопити. Мабуть, сердечний спазм. Митю! Швидше!
Дмитро Миколайович (поспішливо шукає в кишенях). Двох копійок, здається, нема.
Віктор Олександрович. На! Я вчора наміняв. (Дає.)
Дмитро Миколайович. О! Спасибі! (Біжить за лаштунки.)
Віктор Олександрович. От тобі й… Віра Василівна. Отаке життя! Ніколи не знаєш, що трапиться за хвилину.
Входить Вася.
Вася. Здрастуйте. А… де Люба?
Віра Василівна. Тільки що…
Віктор Олександрович. Побігла щось купити.
Віра Василівна (Васі). Ти без квітів… Щось трапилося? Блідий, губи тремтять.
Вася. Так… Трапилося…
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Та ж сама декорацій. На ганку у плетеному кріслі сидить Надія Іванівна. Дмитро Миколайович, Віктор Олександрович, Віра Василівна і Любочка накривають на стіл.
Віктор Олександрович. І нащо я, Дуремар, виливав "Білого коня"? Такий напій!
Віра Василівна. Дякуй, що я врятувала половину.
Віктор Олександрович. Дякую! Визнаю помилку! Повністю.
Надія Іванівна. І я… Замість іменин ледь похорон вам не організувала. Не гнівайтесь. Більше не буду, як казали мої учні. Пробачте старій вчительці.
Дмитро Миколайович. Як ви себе почуваєте?
Надія Іванівна. Та нічого. Вкололи, повітря свіжого ковтнула — і живу, як бачите.
Любочка. Може, все-таки відмінимо? Бабо Надю?
Надія Іванівна. Ні! Ні в якому разі! Але на стіл я, звичайно, не сяду. Пробачте. От де тільки твій Вася? Міг би вже й прийти.
Віра Василівна. Він, між іншим, прибігав. Сказав, щось там у них трапилося. І побіг, нічого не пояснивши.
Дмитро Миколайович. У них щодня щось трапляється. Така робота.
Любочка. Ну й не треба! Не будемо чекати. Обійдемося без нього. Тетяна Михайлівна зараз прийде і сядемо.
Надія Іванівна. Піду вже ляжу. Щоб своєю присутністю не навіювати вам непотрібних думок.
Віра Василівна. Давай, Вітю, допоможемо Надії Іванівні. Заодно приготуєш свій фірмений салат. А я подивлюсь. Щоб запам’ятати.
Віктор Олександрович. Нема питань! Рецепт мого салату, щоб ви знали, надрукував польський журнал "Пшекруй": "Салатка пана професора з Москви".
Дмитро Миколайович. Ну-у!
Віктор Олександрович. А ти думав! Це, може, моє безсмертне творіння. Всі лекції забудуться, а салат житиме й тішитиме мільйони трудящих країн соціалістичної співдружності. (Разом з Вірою Василівною веде Надію Іванівну у будинок.)
Любочка. Симпатичний ваш друг.
Дмитро Миколайович. Так, він уміє подобатися людям… А Дмитрик мій так і не прийшов. Мабуть, матері таки стало погано.
Входить Тетяна Михайлівна з великою яскравою сумкою у руці
Тетяна Михайлівна. Здрастуйте! Привіт, пташко!
Любочка. Ой, Тетяночка Михайлівна!
Дмитро Миколайович. Здрастуйте!
Тетяна Михайлівна (обіймає, цілує Любочку). Поздоровляю! Бажаю, щоб ти була здорова, як вода, і весела, як весна! (Виймає з сумки пакет.) На! Володій!
Любочка. Ой! Дякую! Що це? (Виймає, роздивляється.) Ой! Це ж… Ой! Дякую! (Рвучко обіймає, цілує Тетяну Михайлівну.)
Тетяна Михайлівна. З чекового. Франція. Ти пробач, пташко, я на хвилинку, тільки привітати, поздоровити.
Любочка. Ви що?! Тетяно Михайлівно! Уже ж все готове. Бачите? Зараз будемо сідати за стіл. Тільки вас чекали.
Тетяна Михайлівна. Ні! Не можу! У мене побачення. Ділове. З потрібною людиною.
Любочка. Тетяно Михайлівно!
Тетяна Михайлівна. Ти ж мене знаєш. Якби я могла… А чому ти мене не познайомиш?
Любочка. Ой, пробачте! Це моя начальниця. Тетяна Михайлівна.
Дмитро Миколайович. Дуже приємно.
Тетяна Михайлівна. Ну, для чого так — начальниця? Просто старший товариш. (Простягає руку) Тетяна. Михайлівна.
Дмитро Миколайович. Дмитро. Миколайович.
Тетяна Михайлівна. Ви — Любочкин сусіда? Директор музею?
Дмитро Миколайович. Так. Сусіда.
Тетяна Михайлівна. Я якраз хотіла вас бачити. Дозвольте маленьку консультацію?
Дмитро Миколайович. Будь ласка. Якщо зможу.
Тетяна Михайлівна (виймає з сумки ікону). Розумієте, у нас є художник. Аркадій. Вітрини нам оформляє. Я його попросила дістати мені ікону яку побудь. Для інтер’єру. У мене якраз куток один гуляє. Просила щось пристойне, старовинне. Ось він притяг. Богоматір. З немовлям. Каже, вісімнадцяте століття. А я ж у цьому, ясна річ, ні бум-бум. Подивіться, будь ласка. Як спеціаліст.
Дмитро Миколайович (розглядає ікону). Ну, який же я спеціаліст?.. Це вам до мистецтвознавця треба було б… А втім… Спеціаліст тут, здається, не дуже й потрібен.
Тетяна Михайлівна. Не вісімнадцяте?
Дмитро Миколайович. Боюсь, що навіть не дев’ятнадцяте. І не перша половина двадцятого.
Тетяна Михайлівна. Та ви що?!
Дмитро Миколайович. На жаль. Очевидно, друга половина нашого сторіччя. Найшвидше вісімдесяті роки. Бачите, якщо колупнути глибше, свіже дерево. Біле. Ще недавно воно весело шелестіло листям. І, може, ви самі стояли під ним з якою-небудь потрібною людиною. Але, якщо вам для інтер’єру, — яка різниця?
Тетяна Михайлівна. Що-о?! Щоб я у себе вдома повісила якусь лажу?! Ви просто не були у мене в квартирі. У мене одні шпалери німецькі чого варті! У мене…
Дмитро Миколайович. А багато взяв?
Тетяна Михайлівна. Та не грошей шкода! Дідько з ними, з грошима. Заробимо. Противно, що віру в людину тля підриває. Як після цього вірні й людям? Як? Ну!
Дмитро Миколайович. Так. Прикро, коли обманюють.
Тетяна Михайлівна (кидає ікону в сумку). Ну, Аркаша, гад! Я до нього як до рідного, а він, чмо, з мене шланг робить! Ну! Ну я йому покажу Богомать! Він у мене в ногах все життя поклони битиме. Я з нього розп’яття зроблю! Він у мене не воскресне! Ну, побігла. Дякую за консультацію! Ви мені одкрили очі.
На ганок виходить Віктор Олександрович, у фартусі, з ножем у руках
Віктор Олександрович (завмирає вражений). О!
Тетяна Михайлівна (теж вражена). Хо! Хо-хо! О-ля-ля! Се маніфік! Оце зустріч! (Неприродно сміється.) Ха-ха-ха!
Дмитро Миколайович. Ви що — знайомі?!
Тетяна Михайлівна. Деяким чином! (Віктору Олександровичу.) То як це розуміти? Доповідь у малому Раднаркомі?
Віктор Олександрович (ніяково). Я… я дзвонив… але… ніхто не брав трубки.
Тетяна Михайлівна. "Дзвонив"! Інтересно! Пішла — спав. У магазин мені треба було. Чековий. Прийшла — нема. Думала — вийшов кудись. Тоді дивлюсь — і плаща нема, і чемоданчика. Отже, втік. Зник, як булька на воді. "Цирк поїхав — клоуни лишились!" Ну, вибачте! Я не вулична якась, щоб зі мною так! І не Олечка покійниця! Порядні люди хоча б прощаються. На тобі твої сережки погані! (Смикає, але не може зняти гранатові сережки.) Тьху! Не знімаються. Ще вуха порву. Браковані, мабуть. Віскі він мені виставив! "Білий кінь"!.. Жеребець!.. Я ж, як дурочка, ікру на стіл метала, краби, сьомгу… Ну, нічого! Бог тебе покарає! Я вже помітила — хто мене ображає, того завжди бог карає. Не буде тобі удачі. Накриється тазиком твоя Сорбона. Побачиш! (Швидко виходить.)
Пауза.
Дмитро Миколайович. Вїтю! Що це означає?
Віктор Олександрович. Та, розумієш, дурниця якась вийшла… (Обертається до Любочки.) Вибачте, будь ласка, але…
Любочка. Ой! Будь ласка! (Приголомшена, біжить у будинок.)
Віктор Олександрович. Та… Розумієш, сам не думав… не чекав…
Дмитро Миколайович. Я теж. Я думав, ти прямо з літака. Віра говорила, ти спершу дзвонив, що будеш вчора, потім вчора передзвонив, що будеш сьогодні. А виявляється…
Віктор Олександрович. Так, так. Все правильно. Я прилетів учора. Зайшов до неї… вона запросила… ну і… передзвонив Вірочці з автомата.
Дмитро Миколайович. І давно ти з нею знайомий?
Віктор Олександрович. Та ні… тобто…
Дмитро Миколайович. Щось ти, друже, крутиш. Ти ж розумієш, дурити мене не варто. Я надто добре тебе знаю. І ти мене знаєш.
Віктор Олександрович. Так. Знаю.
Дмитро Миколайович. Ця Тетяна Любочці, звичайно, скаже. Отже, доведеться щось говорити. Як я розумію, ти потрапив у дурне становище, пошився у дурні.
Віктор Олександрович. Так, становище дурне. Я й не уявляв, що світ такий тісний.
Дмитро Миколайович. Якщо вірити їй — ти в неї ночував.
Віктор Олександрович. Так вийшло. Я й не сподівався.
Дмитро Миколайович. Не тягни. Вірочка може вийти з хвилини на хвилину.
Віктор Олександрович. Ти не раз мене виручав. Мені часто у ці роки не вистачало твоєї поради, Митю.
Дмитро Миколайович. Щоб радити, треба знати суть справи. Що це за Олечка покійниця?
З дверей будиночка визирає, потім ховається Любочка (підслуховує).
Віктор Олександрович. Яка Олечка?
Дмитро Миколайович. Олечка покійниця, про яку вона згадувала.
Віктор Олександрович. Згадувала? Щось не пам’ятаю. Тобі, мабуть, вчулося.
Дмитро Миколайович. Ні, не вчулося. На слух не скаржусь. Інші болячки є. А слух прекрасний.
Віктор Олександрович. Та то вона залякувала. Ти ж бачиш, — скандальна баба.
Дмитро Миколайович. Що ж мені — в неї питати?
Віктор Олександрович. Та облиш ти, Митю! Ну переночував у жіночки. До речі, вільної, незаміжньої. Сама запросила, наполягала навіть… Чи варто так докладно розбиратися? Ти ж мужчина, мусиш розуміти. Неприємно, звичайно. Терпіти не можу скандалів. Шкодую тепер. Але шо поробиш? Грішний. З ким не буває.
Дмитро Миколайович. Що це за Олечка покійниця, про яку я нічого не знаю? Не сьогодні ж вона померла, не вчора… Ти тут не був багато років… Чи, може…
Віктор Олександрович. …я її вбив? Та кинь ти, їй-богу! Детективу не буде.
Дмитро Миколайович. На жаль, кинути не можу. У мене вдома відбувся огидний скандал. Вірочка про це рано чи пізно дізнається. Я мушу їй щось сказати, якось пояснити.