І Наталка ж не хотіла. Казала — кофточку… Що я їй тепер скажу? Вона не повірить, що загубив… (Схлипує.)
Батя. Не плач, Магеллан. Гроші — зола. Через гроші плакати — останнє діло. (Дістає з кишені і розправляє пожмакані асигнації.) На от — двадцять три кербе. Все, що є. Пробач, було б — дав би матері на пальто. Зараз нема. Тимчасові труднощі.
Вітька. Ти що!.. Та не треба!.. Не треба!..
Батя. Бери, кажуть. Ну! (Пхає гроші Вітьці в кишеню.) Потім віддаси. Коли будуть. Віддаси, ну!.. Адресу пам’ятаєш? Космонавтів, шість, квартира сімнадцять. Ну, покеда! Спішу!
Вітька. Спа… спасибі!.. Я віддам, обов’язково… А три карбованці забери. Не треба, не треба!..
Батя (бере троячку.) Ну, це як хочеш. Хай лишається. На розвод. Гуд бай!
Затемнення.
З правого боку сцени висвітлюється етажерка з книжками, столик з телефоном, дзеркало (квартира Руденків). Наталка, стоячи біля етажерки, поспішливо гортає книжку.
Наталка. Де ж вони? (Трусить книжку.) В "Хоттабича" ж поклали. Я точно пам’ятаю. (Дивиться на годинник.) Ех! Через півгодини закривається магазин. І вона не стане тримати. Продасть. (Враз завмирає від раптової думки.) Ні… Невже Вітька!.. Взяв-таки…
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка. В будці Володя набирає номер. Деренчить телефон на столику біля Наталки.
Наталка (знімає трубку). Алло.
Володя. Наталочко?
Наталка. Я.
Володя (весело). Здрастуйте!.. Це я… Володя.
Наталка. Який Володя?
Володя. Ну той же, з яким ви не хочете познайомитися. Нахаба і пройдисвіт.
Наталка (роздратовано). Ну, знаєте, це вже не смішно! Вам що — робити нічого? То займіться чим-небудь! І не морочте людям голови! (Різко кладе трубку.)
Володя (вішає трубку, зніяковіло). Отак… (Іде.)
Наталка (різко). Вітько! Де гроші? Ти брав? Признавайся! Брав?
Вітька. Ну… брав.
Наталка. Ах, ти ж… Ми ж домовились, що тільки разом, разом… А ти? Ти купив?
Вітька. Нічого я не купляв. Що я — Драйзер?! Я не такий наївняк, як ти думаєш. Я просто дражнився з тобою, щоб подивитися, як ти будеш дригатися. На тобі твої гроші! (Кидає на столик асигнації.)
Наталка (бере гроші). Чекай, а… а чому?.. У нас було три п’ятірки, три карбованці і два по карбованцю… Я прекрасно пам’ятаю. А тут десятка, три по три і карбованець.
Вітька (розгублено). А… яка різниця… Я — я поміняв…
Наталка. Нащо?
Вітька. Просто так.
Наталка. Ой, Вітько! Не крути!
Вітька. Нічого я не кручу.
Наталка. Ану кажи, що це за гроші! І нащо ти взагалі брав гроші і носив їх з собою? Ану кажи! (Хапає його за плечі.)
Вітька. Та не тягни щупальці, а то… Ну гаразд… Просто я… не хотів говорити… Позичав я одному… І він мені сьогодні оддав.
Наталка. Кому? Що це за один, що в тебе, хлопчиська, позичає гроші.
Вітька. Хороший чоловік. Йому отак треба було на два дні. А я згадав, що в нас лежать, і…
Наталка. Як звуть цього чоловіка?
Вітька. Це моє діло!
Наталка. Як його звуть, я питаю?
Вітька. Ну… ну Мишко його звуть. Тобі легше?
Наталка. Познайомиш мене з ним.
Вітька. Дуже ти йому потрібна!
Наталка. Він хлопчик чи дорослий?
Вітька. Ну яка різници? Він же віддав гроші Що тобі треба?
Наталка. Я хочу знати, з ким ти водишся. Що це за друзі, яким ти позичаєш гроші.
Вітька. Я ж тебе не питаю, з ким ти водишся. Хто за тобою бігає.
Наталка (дивиться на годинник). Ой, зараз же магазин зачиниться. Я кофточку виписала. Дуже гарненьку. Я потім таку не знайду. Якраз до маминої сірої спідниці. Біжімо!
Вітька. А чого я? Біжи сама!
Наталка. Ой! Це ж від нас обох! От іще! Біжімо!
Затемнення.
Світло. Засідання комісії в справах неповнолітніх.
Василь Васильович (до Наталки). І ти не дізналася, що то за Мишко такий? Що то за історія з грошима? Це ж такий був сигнал! Такий, розумієш, симптом! Ти мусила негайно реагувати, довести до кінця.
Наталка мовчить.
Класний керівник. Авжеж, Наталю, ти припустилася помилки. Явної помилки. Чому ж ти не простежила, не з’ясувала? Ех!
Василь Васильович. Ну от що тобі перешкодило до кінця з’ясувати це питання з гроши ма?
Наталка. Я… я не знала. Я не думала. Я… була така задоволена, що ми купили гарну кофточку… І потім…
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. У пісочнику Вітька бавиться у піску і бурмоче сам до себе, тихенько скрикує: "Ань-ань!.. Бух! Та-та-та!.. Урра!..". Входить Володя. Вітька враз підводиться, засоромившись, що його можуть застати за таким дошкільним заняттям.
Володя. Здоров, старий! (Сідає під грибком.) Не пізнаєш?.. В ножика пограти мені не дав…
Вітька. А-а… Привіт!..
Володя. Ну, як живеш?
Вітька. Нормально.
Володя. Слухай, Магеллан, ти давно плаваєш у цих територіальних водах?
Вітька. Як?
Володя. Ну, ти давно живеш у цьому місті?
Вітька. Як?.. Завжди… живу…
Володя. І народився тут?
Вітька. І народився.
Володя. Тоді у мене до тебе справа… Тільки по секрету… Можна на тебе покластися?
Вітька (знизує плечима). А що таке?
Володя. Розумієш, я на таксі працюю… Але… Людина я в вашому місті нова… Восени тільки з армії… І чесно скажу — важкувато… Клієнт каже — на Шота Руставелі, а я його везу на Шолом-Алейхем і в протилежний бік міста. І признаватися незручно, і, бач… Треба б мені з кимось поїздити, хто місто добре знає… Напарник каже, щоб я взяв якогось спритного пацана: і контролер не присікається… навіть як зайвим буде… і клієнтам завжди можна сказати, що, мовляв, приїжджому племіннику місто показую… От!.. Ну я й подумав… У мене так знайомих пацанів нема… А ти наче хлопець меткий… І географію, кажуть, полюбляєш… Так що… Якраз… А?.. Годинку в день покататися не заперечуєш?
Вітька. А чого… Я, правда, не всі райони знаю… Новий, Дніпровський, наприклад… Там стільки вулиць набудували… І всі однакові.
Володя. Новий я якраз знаю. Живу там. А от інші… Так домовились? Ти в школі на якій зміні?
Вітька. На першій.
Володя. Так я завтра під’їду годині… так… о четвертій. Щоб ти уроки встиг поробити. Добре?
Вітька. Добре… У тебе яка "Волга"? М-24?
Володя. М-24.
Вітька. Нічого машина. Мотор сильний. Амортизація хороша. Гальма.
Володя. Ти, я бачу, спеціаліст. Може, і водити вмієш?
Вітька. Не-а.
Володя. Я тебе навчу. Як будемо за містом десь порожняком вертатися. Хочеш?
Вітька. А що ж?..
Володя. Будеш у мене штурманом. І першим помічником капітана.
Вітька (усміхається). Ага.
Входить Наталка.
Володя. Ну гаразд! Я піду. Бувай здоровий!
Вітька. Бувай здоровий! Домовились!
Володя виходить.
Наталка. Гм… Про що це ти з ним говорив? До чого це ви, інтересно, домовились?
Вітька. Моє діло!
Наталка. Може, це той, кому ти позичав гроші?
Вітька. Нє-а.
Наталка. Точно?
Вітька. Ну, точно!
Наталка. Так що він від тебе хотів?
Вітька. Все ти повинна зиатн!.. Секрет.
Наталка. Ха!.. Ну й ловкач цей таксист!
Вітька. Звідки ти знаєш, що він таксист? Ти його знаєш?
Наталка. Вій хоче зі мною познайомитись. Чіплявся до мене на вулиці, дзвонить по телефону… А тепер, бач, вирішив через тебе…
Вітька (розгублено). Що?.. Він нічого про тебе не говорив?.. Він… він просив…
Наталка. Що він просив?..
Вітька. Нічого!.. Іди звідси!.. Принцеса!.. Брижит Бардо!.. Противно дивитись!.. (Вибігає.)
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка. Біля будки ходить Володя.
Володя (позирає на годинник). Що ж це вій… Ми ж домовились на чотири… А вже пів на п’яту… Так я план сьогодні завалю.
Володя ще ходить якийсь час, потім махає рукою і рішуче заходить у телефонну будку, набирає номер.
З правого боку сцени висвітлюється та сама етажерка, столик з телефоном, дзеркало в квартирі Руденків. Деренчить на столику телефон. До телефону підходить Наталка.
Наталка (знімає трубку). Алло.
Володя (розгублено). Наталочко… Пробачте… я… я не хотів… Я…
Наталка. Ах, це ви… Здрастуйте. Добре, що подзвонили. Я була тоді така… У мене були різні домашні… Мені самій стало неприємно, що я вам так відповіла…
Володя (радісно). Серйозно? Ну так нічого! Нічого! Я розумію! Нічого!.. Наталочко… а… а чому ви не були тоді на вечорі?
Наталка. Та… не… не хотіла… зайнята була…
Володя. А я… вас… так чекав. Уже думав, може, щось сталося.
Наталка. Цікавий був вечір?
Володя. А я… не знаю. Я весь вечір у вестибюлі біля дверей простовбичив. Прийшов за дві години до початку. І як став біля дверей, так і не відходив. Боявся вас пропустити.
Наталка. Гуморист!
Володя. Я б не сказав. Навпаки — нудник.
Наталка. Між іншим, що це у вас за секрети з моїм братом? Нащо він…
Володя. А що?! Я — нічого!.. Я… Він мені просто дуже подобається, ваш Магеллан. Чесно!.. Мені про нього просто розказували, що він… і я… Мені хотілося його якось зацікавити… Я знаю, такі хлопці байдикують головним чином тому, що не мають чим зайнятися. "Сенсорний голод", як кажуть психологи… Я хотів взяти його з собою на лінію, повозити, поговорити… Я, власне, тому й подзвонив… Ми з ним домовились, а він чогось…
Наталка. Ну так я його можу покликати, раз так… Він дома… (гукає.) Вітю! Іди, тебе до телефону! (У трубку тихо.) До побачення.
Володя. Я вам пізніше подзвоню. Можна? Можна?
Входить Вітька.
Вітька. Хто?
Наталка. Не знаю. Мабуть, якийсь твій приятель. (Виходить.)
Вітька (бере трубку). Алло.
Володя. Здоров, старий! Що ж це ти… Домовились, а ти… Так я план завалю. Більш як півгодини тебе чекаю. Давай швиденько!
Вітька. Слухай, старий! Знаєш що! Не крути мені гудзики! Тобі потрібна моя сеструха, то хай вона з тобою і їздить! Наживкою на гачку я ніколи не був і не буду! Привіт! (Різко кладе трубку.)
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. Під грибком сидить Нінка, читає книжку. Виходить Вітька з портфелем.
Нінка. Куди це ти, Магеллане?
Вітька. Не закудикуй. У справах.
Нінка. Задачки з фізики розв’язав?
Вітька. Ніколи.
Нінка. Давай я поможу. Я вже розв’язала. Там дуже просто.
Вітька. Та! (Махає рукою.) Слухай, Нінко. Знаєш що — купи в мене пару книжок… От хоча б "Подорож на "Кон-Тікі" Тура Хейєрдала… Або "За бортом з власної волі" Аллена Бомбара… Ти таких зараз ніде не купиш.
Нінка. А нащо ти продаєш? Це ж твої улюблені. З географії.
Вітька. Треба.
Нінка. Ну нащо, ну? Це ж нерозумно.
Вітька. Ай!
Нінка. Ти що — купити щось хочеш?
Вітька. Борг віддати.
Нінка. Кому?!.