Спершу справу намірялися передати до суду, але потім чогось передумали. Нині Шипуля працює нічним черговим державної охорони на складі торговельної організації, керівником якої є ніхто інший, як Борис Борисович Граціанський. А Шипуля ж казав, що не знає ніякого Граціанського. Питань виникало дедалі більше. Відповіді — поки що жодної.
Де Вітасик Дорошенко, де Вітасик Граціанський та його батьки — поки що лишалося таємницею…
…Пізно увечері два капітани знову сиділи на балконі дванадцятого поверху, дивилися вниз на мерехтливі вогні й говорили.
— Дуже мені не сподобався Шипуля, — говорив капітан Горбартюк. — Те, як він дивився на Женю. Така лють була в очах. У цю мить він був здатний на будь-який кривавий вчинок. Страшний чоловік! Гора м'язів і люті. Як він міг тренувати дітей?
— Є, на жаль, такі "вихователі", які на дітях тільки заробляють.
— Слухай, ти ж зараз розслідуєш відмивання грошей у торговельній мережі. Борис Борисович Граціанський не проходить у тебе?
— Ти знаєш, ні, — похитав головою капітан Попенко. — Абсолютно чистий. Просто дивно навіть. Працює п'ятнадцять років у цій мережі. Навколо нього майже всі "старі", так би мовити, кадри вже давно у нас на гачку, а Борис Борисович непорочний, як Діва Марія. Снаряди лягають все ближче, а його хоч би осколочком зачепило. Жодних "відкатів", жодного зловживання, ні "чорної каси", ні "відмивання грошей". Комар носа не підточить.
— Ну що ж. І в торгівлі бувають чесні керівники.
— Він у них там — один з ініціаторів боротьби з зарплатами в конверті.
— Він мав якраз доповідь робити. І раптом зник. Дуже не подобається мені причетність до цього всього спортсмена Шипулі. І Валера Лобуренко, я ж тобі казав, що говорив про Шипулю.
— Треба, мабуть, — запропонував Анатолій Петрович, — постежити за ним.
— Та я вже думав, але після зустрічі зі мною він "ляже на дно", розуміючи, що тепер під підозрою.
— Треба шукати Бориса Борисовича. Ціла сім'я на машині не може зникнути зовсім безслідно.
— "Треба"… "Треба"… Все, що треба, я, здається, зробив. Підключилася автоінспекція. Хлопці шукають.
— Що ж, почекаємо до завтра. Як сказав по телефону "не своїм" голосом Вітасик Дорошенко: "Не приїду ще два-три дні".
— Завтра — третій, — сказав Степан Іванович. — Як нічого не з'ясується, буду змушений оголосити розшук по всій країні.
І тут у кімнаті задзвонив телефон. Дружина зняла трубку й гукнула:
— Стьопо! Тебе!..
Вони пішли з балкона в кімнату. Капітан Горбатюк взяв трубку:
— Слухаю!
І враз обличчя його спохмурніло.
— Що таке? — звів брови Попенко. Горбатюк поклав трубку й зітхнув:
— Справи ускладнюються. Щойно до райвідділу зателефонувала схвильована мати Жені Киселя. Женя зник. Мав бути дома після школи, зараз майже північ, а його нема.
— Тю! — тільки й вимовив капітан Попенко. — Це вже не смішно.
— Аж ніяк. Я ж його попереджав… Я ж попереджав… Невже…
— Ти гадаєш, це Шипуля?
— Не знаю. Але все може бути. То такий тип… Я ж тобі казав. Мушу поговорити з ним негайно! — Горбатюк почав швидко одягатися. — Та ти що? Зараз уже ніч. Він, може, спить. Не будеш же ти вдиратися серед ночі…
— Не спить. В усякому разі не повинен. Я ж тобі казав. Він працює в охороні на торговельному складі.
— А-а. Точно. Почекай, я з тобою. Зараз тільки переодягнусь.
Розділ VII
Розмова з Шипулею. "Досить уже того міліцейського свавілля!" "Не виключаю можливості, що нам доведеться працювати у тісному контакті". Капітан Горбатюк зітхає
Шипуля аніскілечки не здивувався, коли побачив двох капітанів. Він мовби чекав на них. У всякому разі така посмішка буває саме в людини, яка нарешті бачить тих, кого довго чекала.
— А-а, заходьте-заходьте! Доглядачів порядку завжди ласкаво просимо, — примружені очі дивилися нахабно й насмішкувато.
У кутку на восьми щільно зсунутих стільцях був розстелений величезний спальний мішок.
На письмовому столику під настільною лампою біля телефону лежала нерозгорнута книжка "Постріли в ресторані Сирано". Глянувши на неї, капітани перезирнулися. Книжка була їм знайома — збірка американських детективів.
"Довідкова література", — подумав Горбатюк.
"Керівництво до дії", — майже те ж саме подумав Попенко.
— Добрий вечір, — привітався Горбатюк. — Вибачте, що потурбували.
Попенко лише кивнув, вітаючись.
— Будь ласка, будь ласка! Я ж сказав. Для вас — жодних обмежень. Усе розумію.
— А що саме розумієте? — швидко спитав Попенко. — Що?
— Вам відомо, чого ми прийшли? — Горбатюк пильно глянув Шипулі просто у вічі.
— Ну… — Шипуля трохи знітився, але одразу взяв себе в руки. — Що там розуміти? Раз прийшли, значить, треба. Хай там як, а ми з однієї компанії, майже колеги. Державна охорона теж належить до вашої організації.
В очах знову застрибали насмішкуваті вогники. — Тому ви й сказали Жені, що ви з міліції? — Горбатюк зробив паузу і, наче між іншим, спитав: — А ви не знаєте, до речі, де він зараз?
Обидва капітани не зводили очей з обличчя Шипулі. Той знову знітився, але удав здивування:
— А звідки я можу знати? Що я… — він затнувся, не підібравши слова.
Неакторові удати здивування — річ не проста. І спостережливий легко побачить, коли людина щиро дивується, а коли удає, що дивується.
Капітани знову перезирнулися. Сумнівів не було: Шипуля веде гру.
— Де хлопчик? — зціпивши зуби, спитав капітан Горбатюк. — Це не жарти, Шипуля. Вдень він ловить вас на схилі з біноклем, сповіщає мені. А ввечері зникає. Каузальний зв'язок між цими фактами очевидний.
— Каузальний? — скривився Шипуля. — Без поняття.
Він явно тягнув час.
— Причинно-наслідковий. Ланцюжок: причина — наслідок.
— А які причини в мене були чіпати того пацана? Що він мене бачив на схилі з біноклем? Ай! Не смішіть мене, капітане! Теж іще злочин — дивитися у бінокль! Що там, військовий об'єкт, чи що? Ну, дивився. Бо треба був мені Граціанський. Обіцяв мені з квартирою… І десь запропав.
— А ви ж сказали, що ніякого Граціанського не знаєте.
— Що? А-а, ну то я з несподіванки. Як це я його не знаю? Стережу його добро і не знаю.
— З несподіванки? Дивно.
— Дивно? Коли б на вас ні з того ні з сього на вулиці накинулася допитувати міліція — ви би власне прізвище забули. "Дивно"!
— Не дуже переконливо, але… Врахуйте, Шипуля, ми цю справу так не залишимо. Йдеться про хлопчика, про дитину.
— І не про одного, а принаймні про трьох, — докинув капітан Попенко, який до того тільки мовчки спостерігав.
— Ну, знаєте, це вже комедія. Вішати на мене цілий дитсадок… Де у вас докази? Доведіть! Ви знаєте, що таке презумпція невинності?
— Знаємо, Шипуля, знаємо. А скажіть, будь ласка, де ви були сьогодні після того, як ми з вами розлучилися вдень? Згадайте, якщо не важко. — Начальники! Ну що ви, їй-богу! Ви що — серйозно? — Шипу-ля посміхнувся од вуха до вуха. — Та в мене залізне алібі. Був дома, потім пішов на роботу. Сюди. І нікуди не відлучався. Є свідки.
— Перевіримо. А одразу куди пішли?
— Сказав же — додому.
— А по телефону не дзвонили нікому? Ні з ким потім не бачилися? Не зустрічалися? Не говорили про нашу з вами зустріч?
Шипуля почервонів.
— Це що — допит? Більше відповідати не буду. Допитувати викликайте мене офіційно. І допитуйте у присутності адвоката. Ми зараз будуємо правову державу. Досить уже того міліцейського свавілля.
— Колего! — схилив голову набік капітан Попенко. — Що ж ви так на своїх?
— Це ви на своїх, а не я, — огризнувся Шипуля.
— Я ще раз попереджаю: якщо ви щось знаєте про зникнення хлопця, скажіть. Буде краще. Пом'якшить вину. А знайти ми його все одно знайдемо. І тоді ви пошкодуєте, що не використали останньої можливості.
— Не залякуйте! Не залякуйте! Я не з лякливих. Сказав — гаплик! Відповідати більше не буду. Аривідерчі! — Шипуля підвівся і розправив свої могутні груди, наче показуючи цим, що він таки нелякливий.
Коли вони вийшли, капітан Горбатюк подивився на друга і спитав:
— Ну, що скажеш?
— Скажу, що цей Шипуля — кримінальний тип. І по-моєму, до зникнення хлопця якийсь стосунок таки має. Принаймні мені так здалося.
— Мені теж.
— Але довести це буде важко, — розвів руками Анатолій Петрович. — Його хтось проінструктував.
— О! Ти знаєш, я тільки хотів сказати… Що всі оті його юридичні "пасажі" — з чужого голосу.
— Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, "домашня заготовка". "Награний варіант", яку футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.
— Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.
— Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.
— Ти гадаєш, — запитав Степан Іванович, — що тут пахне великими справами?
— Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.
— Ти знаєш, я теж подумав про це.
— Цей Шипуля, звісно, хлопець обмежений, — сказав капітан Попенко, — ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що гадки не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.
— Ех, Женя, Женя! Що ж із ним сталося, бідолахою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і…
— Не думаю, щоб…
— І я не думаю, але…
Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:
— Женя знайшовся!
— Що? Як? Де?
— Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки те, що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.
— Ну, слава Богу! Живий! — полегшено зітхнув капітан.
Розділ VIII
Викрадення
І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж із ним сталося.
Попрощавшись із капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: "Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби… Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться…"
Що ж це справді робиться на світі?!
Вітасик зник, Граціанські зникли, натомість з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?
Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.
Несподівано задзвонив телефон.