Тим часом по пресі ширився скандал, словом, культура здобувала шанс на пам'ятку.
Лише тут Толя побачив, що личко в супутниці небесної вроди, усе інше було непомітне, замасковане екзотичними одежинами — складочками, мережками, рукавичками.
— У бабці Шапокляк! —пригадав Толя, на кому він востаннє бачив такі.
А ще цікаво, що сниться цій неземній феї.
— Мабуть, джунглі, — видихнув він спар і уявив себе Тарзаном, навіть здалося, що фея міцніше притулилася, й він охоче почав тетеріти, шукаючи сну.
Отямився од того, що пхається салоном до виходу, біжить незнайомим подвір'ям, сходами, як і всі інші, хто рвався захопити спальне місце. Нарешті помітив, що тягне й важезні речі аспірантки, загубивши її в нічнім натовпі; коли помчав нагору і майже першим вдерся до вітальні — з жахом спостеріг, як з протилежного кінця туди вкочується навала науковців, попереду — юна дамочка в рукавичках, і коли без вагань кинувся до чималої канапи, то вчасно опинилася і вона, полегшено впавши, випроставшись, і не тому, що матрац виявився прохолодним, а що безліч учасників конференції змушено мостилися на килимі, радіючи, що не на паркеті. Толя б ще про щось думав, однак це відбувалося вже уві сні, який не є думанням, лиш довільним перебуванням, таким ніжним на розчавленому прохолодою матраці, що пестив не одне покоління Острозьких і їхні усі сновидіння нереального світу. Він спав і навіть не здогадувався, що це перший у житті спільний сон, таке саме ввижається й аспірантці. Вона нарешті виповзла з рукавички, матрац, прочавлений століттями, стирчав навколо ватою, пружинами, морською травою, був найкращою підпорою свободи. Толя так само бачив себе в морі й не дивувався навіть, що він русалка чоловічої статі, бо хвіст у воді зручніший за всі інші на землі кінцівки, особливо у лагідних водоростях. Там відчувалася ще одна рідна істота, ось вона випливає, посміхаючися, з прозорої імли, спільна глибочінь єднає їх, тулить без дотиків, красуня заплющена, дивиться вперед посмішкою, не очима, вода веде її краще за будь-який зір, веде в обійми, невагомі, як море; коли вони цілувалися. Толя прокинувся від хропіння, яке лунало з килиму, де сусідам снилося що завгодно, лише не цілюща глибочінь; Толя цілувався, знаючи, що й дівчина не спить, і тут почалося: зуби ж нечищені, пригадав він, тіло ще й досі вогке від автобусного пекла, намагався заспокоїтися, що й дівчина звідтіля, однак руки самі знайшли її груди, вдало замасковані колишньою одяганкою — коли вони відчули реальні долоні, інструменти дотику, дівчина відсунулась.
Лежали горілиць доти, доки в темряві не розгледіли різьблену з дерева стелю, дивовижні давні ботанічні візерунки повели в новий сон про орнаменти-рельєфи, де обидва були постатями оздоб, котрим вдалося торкнутися нарешті одне одного за сотні років. Толя відчув, що від цього сну вона схвилювалася раніше від нього й не опиралася, як попереднього, і кожен дотик додавав дихання; найбільше заважала одежа, розсунути її важко, бо не у воді, а в гілках дерев — доки просотаєшся вітами, листочками крізь ґудзики, застібки. Хвилювання допомагало шукати дотиків, Толя несподівано відчув її на собі, рішучу, хоч вона не знала — він готовий не дуже, вони знайшлися там теплими руками й повільно почали, переляк змагався з подивом щастя, зі страхом оскандалитись, хоча в Толі була причина й для виправдання — навколо ж сплять безліч чужих людей, вони, мовляв, заважають, принаймні зосередитися, відсторонитися від вітальні. Чомусь виплило, пригадалося: в нього діряві шкарпетки, почав терти її стегна, груди, щоб швидше допомогти собі, знаючи, вона відчуває його непевність, спробу подолати, це може бути образливим зараз, коли вона втрачає себе, а він тисне долонями там, де треба пестити. Тут він почув:
— Не треба бути одразу героєм... — шепотіла, цілуючись.
Тобто, краєм іншого вуха тямив Толя — не все могти з першого разу, ось чого хотіла вона, розуміючи, що і йому непросто, і од цього все пропало геть. Вона була згори, це було докучливіше, вона нахилилася, губи зустрілися, вона тремтіла, однак йому нічого не передавалось; вона соромилася, що надто струнка, тобто худенька, і це також передавалось.
"Мабуть, через ці кляті рукавички", — дурив він себе, хоча знав — їх вже ніколи не буде. Просто долоньки виявилися шорсткими; він цілував, вона хотіла заховати їх. Нахилилася до вуха:
— Я зелена господиня, — дивилася крізь пітьму на свої руки і сміялася тихенько до них, що бовкнула не те, однак він збагнув: працівниця зеленого господарства, тобто працює по озелененню.
Йому одлягло, що не аспірантка.
— Я... цей, по воді, водоелектрик, — також видихнув дурницю він, однак вона зрозуміла, що сантехнік.
Цей поцілунок її був найповільніший, стиснуло в грудях обом, ніжно й любо; Толя відчув сльози, цілував тверді долоньки, вона хапалася йому за плечі, притислась, здригаючись; він відчув себе героєм швидше, аніж збагнув, почалося знову, страхи позникали, лишався лише спільний: не розбудити когось із конференції; так розходилися, що він навіть втратив відчуття радості: невже це його кохана, невже коханка, невже ж кохаються? Це так, це так, це так — ось лише встигали відчувати, переконливіше й лагідніше.
Вона одгорнула його мокре волосся й цілувала у вушко:
— Я, дурна, думала, ти професор, — тихенько стримувала сміх.
— Аспіранточка моя, — шукав цілунками губи, а вони посміхалися.
— Де нас поселять? — подумав він.
— На кухню пошлють, —терлася вона щокою.
— Чому?
— Бо ніхто там не хоче.
— А мене? — пестив їй спину.
— Охороняти, — твердо сказала вона, — периметр.
— А можна, я буду охороняти твій периметр? — торкнувся.
— Не бійсь, мене не вкрадуть. Замок можуть, мене — ні.
— До лампочки замок, — святотатствуя а в він.
— А знаєш, — шарілася вона, — я, мабуть, в автобусі не спала.
— Я, мабуть, теж.
Вони притулилися губами й нишком рушили в цілунковий сон.
Вмивальники він знайшов за колишніми стайнями, студенти саме вправлялися в охороні водопостачання й проштовхнутися до крану було зась. Робили це дуже серйозно, хоча автомати мали іграшкові, й по наказові "піль" ретельно тиснули на гачки, зброя пластмасово торохтіла.
— Перевірка води, — здогадався він, як туди добутись, й показав посвідчення сантехніка.
Всі виструнчилися навколо, пересвідчившися, що він таки той, за кого себе видає.
— Перевірка на миття облич, — ще й досі був щасливий, і тому якомога удавав військовість. Суворо набравши пригорщ води, ретельно понюхав, лизнув, умився.
— Та-ак, — сказав він. — Перевірка води на зубочищення, — пояснив він присутнім, бо ті надто пильно стежили, аби розуміти слова.
Набравши вобіщоки пасти, квадратними, військовими рухами чистив зуби, всі йому втупилися в рот, коли виплюнув.
— Перевірка на миття тулуба. Подайте мило, — наказав старшому.
І вже роздягся до пояса, нахилився під рукомийника, коли його спинив знайомий сміх: побачив під сусіднім тентом свою "аспіранточку" — як вона ножем чистить лушпиння, як щасливо радіє, од чого картопля й сльози рясно падають У відро.
Навіщо бути поганою
— Чого ти на мене кричиш? — не розуміла я.
— Тому що ти возьми й сядь на рушник, як положено, а не на банкетку! — Я кому сказала ясно. Не нарушать інструкцію! Вилетиш з басейну! — І так люто вирячилась, не треба інструкцій, я обтерлася, а потім сіла, підклавши рушника й дослухалася, як мені кінчається радісний настрій.
Медсестра одвернулася цього не бачити, хотіла ще говорити, тоді куцо махнула сама до себе долонькою, подалася в медпункт.
Я поплавала, вийшла, сходила набрати з бювету води і сіла перекурити. Мене дивувало це місце, що в ньому такого є привабливого, якщо воно бодай не тризіркове? Яка ж була мені несподіванка, коли п'яна, розпатлана жінка, упавши поруч, виявилася тою ж медсестрою! Не тому, що без білого халата, а тому, коли це вона так швидко встигла набратись? Вона загадково подивилася:
— Ти не понімаєш, — шепотіла вона, — чого я не буду просить прощенія, бо ти не понімаєш: на таку, як ти, не крикнуть, — то ніколи не дойде... Ой, не хочу говорить. — Тут вона помітила з другого разу, що я підвелася. — Стой, — зашепотіла, — тобі скажу, ми жи щодня дєлаєм аналізи води, ти навіть не знаєш, в чому ви купаєтесь, — і вона люто тицьнула долонькою вбік критого басейну. — Ти навіть уявить собі не можеш, — захотіла вона заплакати, але побачила мої серйозні очі й несподівано осміхнулася. Що я в думках про аналізи неохоче пригадала весь Чорнобиль і екологію імені його. — Для них влежувалися гроші, — тицьнула вона, — но ті вкладники так хитро підписали документи й відновили Центра дитячої творчості, ці ме-це-нати! Шо долають... А гроші на зміну води — нєтуті! — п'яно сповзала вона на суржик, — а по-посторонньому водою хто ползуєцця? І в басейні, і в сауні, і фітоцентрі? Хто?
Я тицьнула їй цигарку і вона вдячно засмоктала, хоч вогню не піднесла.
— Блін, така робота, — хнюпилася, — а скажи правду, то тут не тіко роботу втратиш, ай... — Вона рвучко вмовкла, аби перекрити хміль, і він не вивітрився з неї. Перечекавши фатальну мить, відпружилася, одкинувши розпатлане волосся. — Да, употребляю. Як не пить, не виливать його, оно скільки оставляють, — вказала долонькою на басейна, — вони, гади такі, що випивають більше, ніж висцикають просто в басейн, я їм кажу: "що ж ви робите", а вони регочуть, що уринотерапія. Коби ж тілько сцяли, ага. А то там виполіскують таке, що й страшно сказати. — Загадково озирнувшись, вона нахилилася до мого вуха: —
Каждний вечір. Кождну ніч! Де вони сили беруть — з ночі й беруть, отак, як наказяться, так з їх сила і пре — ніяка вода не вбирає, ніяка, — озиралася вона, наче сиділа в тій воді, — отак понапривозять цих лядєй цілу купу, отак повкидають в басейна і самі туди, не розбирая, де чия, ясно?
На просто нетверезу бридню це не скидалося, бо жінці бракло артистизму, притаманному міфоманкам. Я не стала розпитувати, аби не насторожити, а тицьнула їй з термоса кави і споглядала, як напій проганяє каламуть з очей навпроти — ну й медсестричка. Тривало, доки вона рвучко не підвелася й не подалась до праці.
Давно вже треба було здати довідки, і я прийшла навмисне в перерву, тому змогла потинятися перед зачиненими кабінетами, але нічого не витиняла, доки не спустилася в підвал.