То була єдина споруда, що лишилася від зруйнованого у тридцяті роки великого, кажучи по-сучасному, церковного комплексу.
Протягом десятиліть у трапезній був склад господарчих товарів. І щоб відвоювати це приміщення, довелося докласти великих зусиль. Якби Маріанна Сергіївна не підпрягла свого чоловіка та його впливових колег і знайомих, хтозна, чи почули б колись склепіння трапезної пристрасні голоси акторів, аплодисменти і гомін публіки. Бо господарники твердо стояли на тому, що перебудова — це передусім матеріальні ресурси, і без матеріальних ресурсів успіху перебудови не досягти.
— Але чому ті матеріальні ресурси повинні зберігатися у храмі? — патетично запитували академіки.
— Ніякий то не храм, а трапезна, звичайна їдальня по-теперішньому, де монахи харчувалися і колупали в зубах, — цинічно відповідали господарники.
— Де ви бачили звичайну їдальню з банею і хрестом? Там же й церква була, ікони висіли. І взагалі то пам'ятник архітектури, охороняється державою. А ви там банки з оліфою та пляшки з скипидаром, руберойд усякий зберігали. А щодо перебудови і матеріальних ресурсів, то не треба забувати про людину, про її духовні запити. І моральна перебудова не менш важлива за матеріальну.
Одне слово, академіки перемогли, господарники, матюкаючись, забрали свою оліфу, скипидар і руберойд, звільнивши таким чином плацдарм.
Майже півроку, знову ж таки не без допомоги шефів з Академії наук, робили капітальний ремонт.
Так народився "Бурлеск нових спудеїв" — дітище Маріанни Сергіївни Яворської та Костянтина Даниловича Бородавченка — фундаторів експериментального театру-студії.
Маріанна Сергіївна йшла з дому вранці і поверталася пізно увечері. Академік Яворський уже забув, коли він востаннє їв борщ з пампушками та вареники з картоплею, які так смачно готувала колись дружина.
Єдиний син Яворських вчився у військовій академії в Ленінграді.
Ресторанів академік Яворський терпіти не міг. Тому готував собі їжу сам. Маріанна Сергіївна харчувалася її студентському кафе. Самообслуговування.
Бачилися вони пізно увечері, коли Маріанна Сергіївна поверталася з свого "Бурлеску", будила академіка і, збуджена, розчервоніла, півгодини розповідала свої театральні новини. Майже щомісяця, а то й частіше та розповідь закінчувалася так:
— Льолику! (вона називала Леоніда Миколайовича Льоликом.) Ти вибач, але нам ще потрібно карбованців триста. Розумієш, ми купуємо апаратуру для звукозапису і нам трошки знову не вистачає. Я все записую, все до копієчки. Ми оддамо! Обов'язково.
— Віддасте-віддасте! — усміхався академік. — На тому світі вуглинками.
Він любив свою експансивну дружину і не був скупий.
Без його підтримки експериментальний театр-студія давно б прогорів.
Тому коли одного разу, повернувшися опівночі з театру, Маріанна Сергіївна побачила, що її чоловік не спить, а сидить на кухні зі своїм братом Богданом (Болеком, як вона його називала) — то дуже здивувалася. Її Льолик був пунктуальний, завжди вкладався спати об одинадцятій годині, та й Болек ніколи так пізно у них не засиджувався.
Але ще більше здивувалася вона (навіть не здивувалася — вразилася!), коли академік Льолик винувато усміхнувся (він ніколи так не усміхався!) і сказав:
— Марі!.. Я не знав, як тобі сказати… От навіть Богдана запросив, щоб порадитися. Але потім вирішив сказати все як є.
— Що? Що сталося? — похолола вона.
— Я програв у преферанс велику суму.
— Ану тебе! А я вже злякалася! — полегшено зітхнула вона. — Подумаєш! Міг і не говорити. Бог з ним.
— Я теж так вважаю. Але все-таки сума досить значна. Тому я й вирішив покаятися перед тобою.
— Скільки?
— Двадцять тисяч… З гаком.
— Що-о?! — вона застигла. — Ти жартуєш. Болек! — вона перевела погляд на Богдана Миколайовича.
— На жаль, ні, — зітхнув той.
— Кому? Кому ти програв? Що це за… за шахраї такі?! Що це за преферанс? — голос її дужчав, набирав силу. — Це злодії якісь! Шулери! Бандюги. Піймали тебе, як карася на гачок! Побачили — академік. І вирішили… Я цього так не залишу! Ні! Я… Я… Кому ти програв? Прізвище. Ім'я. По батькові. Сподіваюся, ти не з таємничими незнайомцями грав у преферанс?.. Я хочу знати, кому мій чоловік…
Академік перебив її:
— Саме тому, що ти така збуджена, що ти так настроїлася, я й не можу сказати, кому я програв. І не скажу. Ніколи. Картярський борг — це борг честі.
— Я не знала, що ти такий гусар!
— Я не гусар, Марі. Але поняття честі для мене теж святе, — твердо сказав академік.
Маріанна Сергіївна заплакала.
Вона добре знала свого чоловіка, знала, що слово його непохитне.
Саме сьогодні вона хотіла попросити у Льолика чотириста карбованців.
Костя Бородавченко придумав надзвичайно ефектне вирішення спектаклю, де по ходу дії актор мав виїхати на сцену на живому віслюку. Аренда віслюка в зоопарку вимагала грошей.
Все це відбулося два тижні тому.
І хоч академік чотириста карбованців на віслюка, незважаючи на програш, все-таки дав, настрій у Маріанни Сергіївни був тривожний. По-перше, вона мала щиру відверту розмову з Болеком, колись трошки закоханим у неї і не таким твердим та непохитним, як Льолик. Болек, на жаль, не міг сказати, кому Льолик програв гроші, бо й сам не знав, але він розповів їй про той незвичайний дзвінок по телефону агента "СД". Маріанна Сергіївна була певна, що це безпосередньо пов'язано з програшем. Академік, граючи, звичайно, не мав з собою такої суми готівкою і "агент" нагадував йому про борг. Це ясно як божий день. І ще ясно, що пристойна людина не стала б називатися агентом "СД" і взагалі не стала б одразу нагадувати. Отже, це якийсь кримінальний тип.
По-друге, сьогодні до неї приходила Ніна Олександрівна Горбатюк, адміністратор філармонії, просити два квитки на спектакль.
Ніну Олександрівну добре знали в акторському середовищі, оскільки її чоловік працював у міліції. А чи є в природі людина, якій не доводилося б звертатися до міліції по допомогу? Актори, навіть найталановитіші, — ті ж самі люди. То прописати когось треба, то якусь довідку, то щось пропало, щось вкрали, а то й може виникнути делікатне питання, пов'язане з витверезником (хай бог милує, звичайно, але чого не трапляється у буремному, експресивному акторському житті!).
Сама Яворська до Ніни Олександрівни ніколи не зверталася, не було потреби, але колеги її, навіть главреж "Бурлеску" Костя Бородавченко, зверталися не раз.
Тому Маріанна Сергіївна добре знала Ніну Олександрівну і, коли та подзвонила, негайно взяла для неї у касира два квитки у першому ряду.
Ніна Олександрівна прийшла за квитками. Розцілувалася з Маріанною Сергіївною, як це прийнято у театральному світі, сіла й почала розмову, де ви бачили, щоб жінки, зустрівшися навіть у справі, не поговорили трохи про те про се?
Після обов'язкових розпитувань про здоров'я і новини Ніна Олександрівна завела мову про зростання злочинності. Вже кому-кому, а їй ця тема була близька. І наче між іншим перейшла до світу вчених, розказала про те, як "втопив" сорок тисяч професор Петриківський, як несподівано для дружини зняв з книжки таку ж суму член-кор Стародуб, як, щойно позичивши племіннику на машину, сам одразу ж почав бігати позичати гроші доктор наук Помазан…
Маріанна Сергіївна була вражена… Вона нічого цього не знала. Хоча й належала до світу вчених.
Тривожні підозри посилилися в неї, вона не втрималася і розказала Ніні Олександрівні про катастрофічний програш академіка і про телефонний дзвінок агента "СД". І лише розказавши, схаменулася. Бо згадала суворий наказ академіка нікому про це не говорити. Ах, та легковажна, нестримана, балакуча жіноча вдача!
— Тільки ж я вас благаю! — приклала вона руки до грудей. — Ви ж, будь ласка, не говоріть нікому.
— А я й так знала, — усміхнулася Ніна Олександрівна.
— Як?! — вразилася Маріанна Сергіївна.
І Ніна Олександрівна розказала про знайомство капітана Попенка у поїзді з Богданом Миколайовичем.
— О, господи! Який тісний світ! — сплеснула руками Маріанна Сергіївна. А сама подумала: "А Болек! Зрадник! Кажуть, що тільки жінки балакучі!"
— Ніно Олександрівно! Серденько! Як ви вважаєте? Це шахрайство? Це рекет? Що думає з цього приводу ваш чоловік? Чи може він зайнятися цією справою?
— Чоловік каже, що, на жаль, все можливе. Але зайнятися зараз цим він не може. І дуже зайнятий, і доказів вагомих, переконливих, поки що немає. І головне, сам "потерпілий" не скаржиться. Але той факт, що чоловік ваш ніколи на великі гроші не грав, а тут одразу "програв" таку суму, насторожує. Постарайтесь поговорити з ним лагідно і щиро. Може, його справді залякали і шантажують. Тоді обов'язково треба щось робити. Бо вони не відчепляться. Побачать, що вигоріло, і продовжать шантаж.
— Так! Так! Так! — захитала головою, погоджуючись, Маріанна Сергіївна. — Спасибі вам, голубонько. Я обов'язково поговорю.
Але щирої лагідної розмови не вийшло.
Коли Маріанна Сергіївна, прийшовши ввечері, розбудила, як завжди, академіка, ніжно поцілувала його і почала голосом, яким вона говорила у найзворушливіших сценах спектаклів:
— Льолику! Коханий! Ну ти ж любиш мене! Ну, признайся, що тебе залякали, що ти не програв ті гроші… — Він так різко підхопився, наче його вдарило струмом. А коли вона розповіла про візит Ніни Олександрівни і розмову з нею, розлютився так, що аж почав кричати:
— Я ж просив, я ж просив ніякої міліції сюди не вплутувати! Ніхто мене не залякував! Ніхто мене не шантажує! Я не дозволю, щоб з мене робили дурника, посміховисько! Припини негайно всякі розслідування! Я не дозволю!
Ніколи академік Яворський так не кричав. Та ще й на свою Марі, на свою кохану Марі.
Маріанна Сергіївна гірко заплакала.
Тільки тоді Льолик схаменувся, заспокоївся і почав миритися.
Вони помирилися з умовою, що вона ніколи більше по повернеться до розмови про ті нещасні гроші.
Академік уже давно спав, а вона все ще лежала горілиць і все думала, думала, думала…
І чим більше думала, тим більше впевнювалася, що справа темна, що її чоловік щось приховує. І переживає через це. Вона дуже добре його знала. І відчувала — щось тут не те.
Після довгих роздумів Маріанна Сергіївна відважилася на акцію, якої не робила ніколи упродовж всього їхнього двадцятитрьохрічного подружнього життя. Вона вирішила зазирнути в його ощадну книжку.
Як уже говорилося, академік не був скупий, але був мудрий.