Казали: це тимчасовий збій, треба гуртуватися, шукати вихід, продовжувати спроби конструювання нових годинників, усе мусить стати на свої місця, не може бути світу без часу. Якось пережили календар майя і з цією халепою упораємось!
Та ніхто не міг пояснити, що насправді відбувається. Кінець світу уперто не наставав, повеней та пожеж було не більше, ніж зазвичай, популяція сарани теж плодилася в міру своїх природних можливостей, люди старіли, хворіли, помирали, як і раніше… біологічні годинники, вочевидь, зупинятись не збиралися. Все нібито було, як завжди, просто ніхто не знав, котра година і скільки хвилин. Знаходилися, звісна річ, і дзиґармайстри, котрі й далі намагалися зробити бодай якусь подобу годинника – щиро вірили, що саме їм судилося повернути людству його втрачений час, але… новостворені годинники так і не запрацювали, ніби хтось силою утримував їхні стрілки на місці. Електронні теж не бажали рахувати час. Сонячні показували, котра година, доки небокраєм рухалося сонце (то тут, то там на будинках, а то й просто на асфальті були нашкрябані крейдяні циферблати – люди "конструювали" собі сонячні годинники), та надходила осінь – час похмурих дощових днів, а ще були ночі – коли небо вщерть затягнуте брудно‑сизим лахміттям хмар, що й рятівник‑місяць не прозирає…
Насправді час нікуди не подівся. Це було зрозуміло з того, як завше невідворотно ніч відповзала до якогось лише їй відомого виміру (аби перебути день), поступаючись місцем ледачому, напівсонному світанку. З того, як ранок непомітно, крапля за краплею, переливався у день, а опісля до вікон вкотре підступали волохаті сутінки.
І звісно, невблаганно наближалась осінь.
Розділ ІІІ
Осінь
…Богдан повільно сунув вулицею – стомлений, голодний, злий. До роботи він сьогодні знову не дістався – транспорт так і не запустили, а йому було на інший кінець міста, автівки він не мав. Зателефонувати теж ніяк – мобільний зв'язок досі не відновили. Треба вертати додому. Годі дивитися на переляканих людей довкола, на схарапуджене місто, просякнуте їхніми страхами. Ні, додому. А раптом Мира повернулася?
Якщо вона вдома, вони разом приготують вечерю (точніше, приготує він – Мира його просто надихатиме), повечеряють, візьмуть Грубаса до себе на ліжко, залізуть усі троє під теплий вовняний плед і будуть просто мріяти. А мріям не потрібен час. Мрії живуть у безчассі. Не треба їм телевізора з футболом та серіалами, не треба навіть повернення соцмереж із їхнім штучно вигаданим життям, не треба часу.
Тільки вони троє – хлопець, дівчина і кіт. Якби вона повернулася. Чого йому раніше це на думку не спадало? Богдан пришвидшив крок. Здійнявся колючий порив вітру, хлопець зіщулився, підняв комір куртки, роззирнувся. Ця самотність така осіння…
А що, як годинниковий час зник не випадково?
…Маленьким хлопчиком він завше дивувався, як то влаштовані годинники, міг довго розбирати і роздивлятися котрийсь із них, дорослі навіть жартували – бути малому годинникарем. Його батько був годинникарем. А шестирічний Богданко уявляв себе маленьким жителем великого складного механізму, дозволяючи своїй уяві вільно вести його за собою, – крокував коліщатками, видирався на великі шестерінки, з ніг до голови вимащувався у мастилі… А потім повертався у реальний світ, і так йому хотілося сконструювати власного годинника, такого хитромудрого та незвичайного, щоб усі просто очманіли. Він навіть потай малював годинники зсередини останніх сторінок своїх шкільних зошитів, один химерніший за інший – у вигляді замків, колоній чи й цілих світів, які належали тільки йому – своєму володарю, своєму годинникарю, котрий міг, коли забажає, зупинити час і знову зрушити його з мертвої точки відліку. Бути маленьким усемогутнім божеством – хіба не казка? Дарма, що дорослі сварили його за ті розмальовки – потай вони пишалися, що в малого є велика мрія…
Годинникарем він не став. Якось загубилася ця дитяча мрія у вирі нестримного дорослішання, та й хто б то з доброї волі у наш час мріяв би працювати годинникарем… Усі прагнуть вивчитися на економістів, менеджерів, юристів… перекладачів – словом, працювати головою, а не руками. Нічого не створювати, натомість мати все. Переливати з пустого в порожнє. Десь так він мислив у хвилини найтяжчої безнадії, коли його чарівні дитячі сни перетворилися на зловісні дорослі кошмари, де він був уже не володарем, а безпорадною піщинкою, що застрягла у жорнах велетенського годинникового механізму, який перемелював час… А тепер – де він, той час? Де секунди, хвилини, години, дні, місяці? Однієї ночі усі показники плину часу дивним чином щезли з людського світу. Як поспішати на роботу? Призначати побачення? Планувати свій день, урешті‑решт?
Як рахувати час, прожитий без Мири?
Того дня вона не повернулася. Він піднявся східцями до своєї найманої квартири, двічі провернув ключем у замковій шпарині, затамував подих, прислухаючись – ось‑ось почує тупіт босих ніг, які щодуху біжать до дверей, так Мира його зустрічала.
Цього разу Богдана зустріла суцільна тиша. За дверима – невдоволений Грубас (знову його залишили на цілий день самого), порожня кімната, протяг з відчиненої кватирки привидом шугнув до дверей, а так – нікого. Богдан насипав котиськові сухого корму, змінив йому воду у горнятку, відчинив холодильник і взявся до готування вечері.
Що ти хочеш на вечерю, Миро?
Знову він думає про Миру. Тільки тепер відкілясь узялася якась незрозуміла болюча злість на неї, ніби дівчина була зобов'язана Богданові щодень прокидатися поруч нього, накривати йому стіл до сніданку (хоч він і не снідав зазвичай, пив саму лише каву), проводжати на роботу, зустрічати вдома надвечір. Нормальні людські бажання. А вона… Ні, ну а що? Дуже відповідальний учинок – підібрати з вулиці кота і лишити його на Богдана. А якби у них були спільні діти? Теж зоставила б?
Осінь краде тепло й ховає до своїх кишень
, а потім роздає його щасливим закоханим,
залишаючи холод у серцях одиноких,
вона не дарує їм солодких подихів
і смажить, мов шашлик, ті самотні душі,
яким не дісталось у цьому світі нічого,
окрім хмарного неба і мрій за ґратами,
хочеться інколи говорити до осені матами,
а виходить лиш пошепки, і то голос зникає
десь серед шереху листя і криків перелітних птахів,
восени так хочеться яскравих насичених снів,
а отримуєш лише жахливі й незрозумілі драми,
в котрих якщо ти, то не тебе кохають…
Дефіцит осені в крові лікується та цигарками…
…Кинув готування тієї вечері, сів біля прочиненої кватирки і викурив свою першу й останню цигарку – з її забутих. Ніби на згадку про неї. Бо Мира курила їх, не рахуючи, – особливо коли нервувалася, могла викурити цілу пачку за вечір, хоч таке бувало й нечасто. Він постійно просив її кинути цю паскудну звичку – мовляв, їй же народжувати дітей, а вона ще більше нервувалася і курила. Але йому подобалося, як пахне її волосся після цього – дощем, екзотичними фруктами і цигарками. Звідки у її волоссі завжди брався дощ? Хтозна. Можливо, вона постійно носила його з собою, як невидиму шовкову стрічку… А от фрукти – запросто, якось вона зробила перед сном маску для волосся із бананів, папаї та соку лимона, замішавши усе те оливковою олією; маска збилася на суцільну кашу, і Богдан мусив півночі вичісувати з Мириного волосся шматочки фруктів, а вона плакала, сміялася і курила. То був один з їхніх найкращих вечорів разом.
От би назад у той вечір! Це безчасся вкупі з порожнечею зводять його з розуму. Мира. Того ранку вона пішла, бо вони посварилися через якусь дрібничку. Але – посварилися уперше, досі ніхто ні на кого жодних прав не заявляв, обіцянок не давав і не отримував. Щоправда, перед тим як вона пішла (і перед тим, як, власне, сваритися), Богдан пропонував їй зостатися в нього назавжди, або на скільки сама захоче (він чомусь був певен, що це назавжди). Вирвалося якось після сексу.
– Мені треба пройтися. Я скоро повернусь, – Мира мовчки підвелася, одягнулася і вийшла з дому. Він щось гукнув їй навздогін, вона огризнулася, але Богдан не розчув слів. Тільки грюкнули двері. Більше він її не бачив. Точніше, не поспішав бачити, усе чекав, що сама повернеться, вона й раніше час від часу зникала. Цього разу не повернулася. А потім зник і годинниковий час. Саме тоді Богдан зрозумів, що вона вже ніколи не переступить поріг його дому.
Він зробив помилку – схотів прив'язати її до себе назавжди. Мира не любила цього слова. Тож вона більше не прийде. Шукатиме собі інші притулки, інших чоловіків. А він навіть не знав достеменно, хто вона – де живе, де навчається чи працює. Хто її батьки? Яке в неї прізвище? Чи має вона минуле? Точніше, майже не цікавився, а Мира особливо й не розповідала. Говорили переважно про нього та його роботу, його звички та уподобання, його мрії на майбутнє, його все. І що тепер?
У нього є лише її старий номер телефону. Він би їй подзвонив, точно подзвонив би, хай і знову почує чужий непривітний голос на тому кінці дроту, але ж телефони… не працюють. Саме тепер, коли вони потрібні не для дріб'язкових розмов ні про що, а для найважливіших слів.
Віконною шибкою поповзли перші краплі дощу. Богдан вийшов на балкон, причинив за собою двері. Проте швидко повернувся назад – зимно. А от Мира ніколи не мерзла, для неї не існувало поганої погоди. І колись вони любили довго гуляти містом, навіть під дощем. Було так незбагненно добре і трохи сумно, ніби передчувалося – усе це ненадовго, мине й не озирнеться. І минуло. Навіть дощ без Мири якийсь колючий і холодний, під ним більше не хочеться гуляти, забуваючи про час…
Одного разу під час такої прогулянки Мира обмовилась Богданові про фільм‑апокаліпсис, де людський світ запався в безодню темних віків через те, що одного дня люди прокинулися… без почуттів. Уся любов світу зникла за одну ніч, коханці з подивом дивилися одне на одного, не в змозі зрозуміти, як опинилися в одному ліжку, батьки "забували" власних дітей у школах та дитсадках, брат пішов зі зброєю на брата… Здається, вони з Мирою навіть дивилися цей фільм наступного вечора, на диску, узяли в старезному кінопрокаті на розі вулички.