Бо він до бусурменів має тверде серце, а до панів-магнатів — не дуже, не хоче заходити з ними в чвари. Хай, мовляв, лихо, аби тихо. Не до лиця козацькому отаманові така слава.
Була в цих докорах правда. Але Сагайдачний — чоловік амбітний і гоноровитий — зроду ніяких докорів не терпів і не забував їх нікому. Не забув і тут.
Тепер обидва отамани мали зустрітися на Запорожжі. Ще звечора дозорці, які чатували на берегах Дніпра, сповістили, що Сагайдачний припливе в обід, бо заночує на Хортиці: там колись у давнину була перша Січ. Звідти до гирла річки Чортомлику, яка саме тут впадала у Дніпро, до відлюдного острівця, на якому запорожці з десяток років тому побудували свій новий кіш, було далеченько.
Ледве зійшло сонце, козаки з усіх куренів, причепурившись, сипнули на берег. Заяскріли під деревами червоні, сині, зелені жупани й кунтуші з довгими од— кидними рукавами, на кому добрі, ошатні, а на кому й латані-перелатані: кожен вдягнув, що мав. На іншому тільки шапка була святкова, червоноверха, з китицею, або червоні чоботи-сап'янці, а інший сіромаха не мав на собі нічого, крім замащених дьогтем шаровар, проте не робив з цього клопоту, безтурботно ляпав босими ногами по піску й світив голеною головою з замотаним за вухо пишним оселедцем. Зате вже зброю кожен нашарував як міг,— аж сліпили очі козацькі мушкети, пістолі й шаблі, поблискуючи проти веселого сонця.
Хутко на березі ніде було камінчику впасти. Не видко було в юрбі тільки жінок — їх здавен не пускали на Січ.
Навіть крамарі з гасан-базару, покинувши печене й варене, й собі протискувались ближче до води; кожному кортіло побачити, як зустрічатимуть гостя.
Найбільш цікаві повилазили на високі земляні вали, що тяглися до Дніпра, оперізуючи Січ, на рибальські повітки, навіть на обмазані смолою стовпи, до яких в'язали човни, а дехто, не шкодуючи шаровар, подерся на старезні груші й осокори, що рясно росли при березі.
Хлоп'ята-джури, яких завжди було повно в кожному курені, весело перегукуючись, гойдались, мов горобці, на вітті верб понад самою водою. Не один шибеник уже встиг шубовснути з гнучкої гілки в хвилю й тепер сидів між листям голяка, поки мокра одіж сохла на сонці.
Михайлик, що стояв з батьком Мехтодом біля повітки, заздро поглядав на хлоп'ят. Мехтод нарешті зласкавився й махнув рукою: "Та годі тупцяти. Лізь уже, коли так кортить!"
Зраділий хлопець побіг до гіллястої груші, де встигло вмоститися кілька братчиків у червоних жупанах. Один подав руку, другий підсадив вище, і незабаром Михайлик, міцно обхопивши зморшкуватий стовбур, уже сидів на самісінькім вершечку, вдивляючись у далечінь Дніпра, зелену од прибережних дерев. Такою тишею й спокоєм віяло від погожого неба і ясної води, що він задивився і забув, чого зліз на грушу, аж здригнувся з несподіванки, коли хлоп'ята на гіллі заверещали: "їде! їде!", а на валу вдарили невеличкі січові гармати. На широке плесо з-за піщаної коси випливло п'ять човнів, на передньому червоною цяткою майоріла корогва. Човни летіли по бистрині, мов чудернацькі птахи, весла одностайно змахували влад, як розчепірені крила.
Ледве вдарила остання гармата, на берег рушила з майдану січова старшина: суддя із срібною печаткою, писар з чорнильницею-каламарем при поясі, оєа— вул і курінні отамани. Братчики розступилися, даючи їм дорогу.
Високий козак тримав бунчук — палицю з кінським хвостом та позолоченою кулею — над кошовим, який ішов, похиливши голову. Очі його дивились невесело, чоло перетинала глибока зморшка.
Ледве човни звернули до берега, на привітання гостям затріскотіли козацькі мушкети. Кожен палив од щирого серця; в небо знялася ядуча хмара порохового диму, наче од великої баталії.
Високий ставний чоловік з чорною бородою легко скочив на берег, притримуючи дорогу шаблю, рясно цяцьковану самоцвітами, простяг руку Бородавці:
-Чолом, пане Якове!
-Чолом, пане Петре!
Гострі чорні очі на мить прошили Бородавку, ніби вгадуючи приховані думки, але зараз же Сагайдачний одвернувся, потис руки старшині й рушив берегом, вітаючи братчиків.
-Чолом, панове молодці! Як живі-здорові?
-Чолом, батьку, чолом! Живемо здорові! А ти ж як ся маєш? — загукали козаки.
-Та живу. Топчу ряст потроху,— Сагайдачний погладив бороду, вже добре припалу сивиною; бистрі очі його оббігали юрбу, вишукуючи знайомі обличчя.
-О, Задуйвітер тут! Здоров, братчику! Здоров, Непийводо, здоров, Присліпо! А Коржа чого нема? А Манджула де?
-Нема Коржа,— хором відказували братчики,— Як пішов повесні до Криму, так і досі не вертається... А Манджулі ногу ядром розтовкло, коли оце під Очаків плавали бусурменські каторги палити. На одній нозі, мов журавель, скаче.
-Шкода хлопців, шкода,—хитав головою гетьман.
"Ото ще лисом підшитий! — хмуро думав Бородавка, намагаючись не дивитися на гостя.— До кожного скаже й прикаже, буцім такий уже добрий. Краще б казав одразу, чого приїхав. Ох, не з добром, мабуть..."
Обідати із старшиною Сагайдачний не пішов, сів з козаками на траві, витяг ложку з-за халяви. Бородавка, насупившись, теж сів неподалік: він завжди харчувався з братчиками.
Кухарчуки вже метушилися, бігцем носили, розкладали на ряднах спечені про свято пшеничні коржі, насипали з казанів у здорові, як цебра, миски присмачений салом борщ, що ключем кипів на вогнищах, накладали круту кашу, ставили на дошках нарізане м'ясо диких вепрів та сагайдаків.
Обом отаманам дали кабанячі голови, бо вони — всьому товариству голови, курінним отаманам — серце, щоб мали лихе серце на ворогів,— такий був на Січі звичай.
За обідом балачки вщухли; козаки їли помалу, поки не виїдали всього до дна, не кваплячись запивали страву. На ряднах стояли великі цебра з брагою й медом, на них, почеплені за вушка, висіли дерев'яні кухлі й коновки.
По обіді на майдані дрібно закалатав довбиш, сповіщаючи про січову раду. Споважнілі козаки посунули на майдан. Шикувалися куренями, їх на Січі було чотири десятки. Хто не вмістивсь, повилазили на дахи присадкуватих січових будівель, навіть на дерев'яну церковну дзвіницю.
Коли обидва отамани без шапок вийшли до козаків, залягла тиша. Сагайдачний ішов білий як крейда, чорні очі його палахкотіли. Бородавка мінився з лиця, важко дихав, знати було, що насилу стримує себе отаман.
Козаки тільки перезирнулися. Знов ударив довбиш у литаври, хоч на майдані й без того ніхто не подавав голосу. Наперед виступив січовий писар, розгорнув сувій паперу з червоною печаткою на золотому шнурі — королівський наказ-універсал — і почав читати^ з притиском вимовляючи польські слова. Запорожці слухали уважно — в ті часи на Україні багато хто розумів польську мову. Обличчя їм темніли дедалі більше. Король забороняв січовикам плавати чайками в Чорне море, забороняв приймати втікачів, привозити на Січ зброю, порох та харчі — за це належала смертна кара.
Не встиг писар прочитати ці слова, на майдані заклекотіло. Вже не вперше король намагався отак приборкати січовиків.
-Не хочемо слухати! Годі! Як ходили на султана, так і ходитимем! Не дамо йому народу нашого топтати!
-Зась крулю до Січі! У нас своє право! Хай шляхті боронить, що бусурменського духу боїться! — люто гукали звідусіль, а найбільш — січова голота, що завжди буйно боронила свою волю. Але тут наперед виступив Сагайдачний. Перших слів його ніхто не почув: таке знялося! Адже хто, як не він, привіз королівський універсал!
-Совісті не маєш, Сагайдаче! Ляхам запродався!
-Козацьку честь зломив! — забувши про все, ревли запорожці. Тверду вдачу мав Петро Сагайдачний! Тільки сполотнів ще дужче, міцно стис губи, поборюючи гнів. На майдані втретє прокотилося калатання: довбиш, щоб угамувати бурю, ще раз гримнув у литаври. Усі знехотя замовкли. Сагайдачний махнув довбишу.
-А скажіть, панове молодці, що ви робите, як курінь горить? Чи дровець підкидаєте, чи водою заливаєте? — на диво спокійно спитав він.
Козаки хмуро глянули один на одного: вже ж недарма таке питає.
-Звісно, водою заливаємо, — неохоче буркнув декто.
-Ото ж то й є. А чого ж ви зараз дровець підкидаєте? У Туреччині саме вогонь палахкотить. Добрий вогонь — аж сюди видко. Будете шарпати султана, дрочити — хоч на Польщу піде, України не мине, хоч на Україну піде — Польщі не мине. І так біда, і так лихо. До того ж орду бити ніхто не боронить: шарпайте собі мурзаків донесхочу. —А султана не чіпайте зараз, почекати треба, перечасувати: така моя рада.
-Лиха твоя рада, пане гетьмане! — здушено кинув Бородавка, який досі стояв нерухомо, лише кулаки стискав, слухаючи спокійну мову Сагайдачного.— Не наші в тебе радники, панським духом тхнуть. Чи не ті кармазини очі засліпили, що король у Варшаві дарував? Бач, і шаблю даровану до пояса припнув,— Бородавка важко перевів подих.— Не замилюй очей, кажи все, як є: що продав нас, що хочеш товариству ноги підбить. Приїхав чайки наші палити, аби тільки його королівській мосці догодить. Яничари не втопили... ординці не втопили... ти спалиш...
-Чайки...— безголосно повторив Сагайдачний і раптом спалахнув, шарпнувся до Бородавки, вхопившись за шаблю.
-Дурню! Бовдуре поліський! Ти йому "тату" — він тобі "кату". Далі свого дурного носа не бачить. Аби лише своє товкти, товариство баламутити. Згорів би ти разом із чайками!
Весь майдан охнув: дві шаблі одночас свиснули в повітрі. Обидва отамани вже не тямилися від гніву. Суддя й курінні кинулися їх розбороняти. Підійшли й древні січові діди, що за звичаєм купкою стояли коло старшини, спираючись на костури.
Столітній дід Данило Баглій,— за довге життя так пошматований у боях, що в нього навіть борода не росла як слід на посіченім шрамами обличчі, а стирчала сивими кущиками,— взяв Сагайдачного за плече ще міцною, жилавою рукою.
-Угамуйся, пане гетьмане, не чини сварки. Мало нам колотнечі, ще й свої будуть чубитись — ворогам на втіху.
Глибоко зітхнувши, Сагайдачний вклав шаблю у піхви. Те саме зробив і Бородавка. Обидва ще з хвилину пекли один одного лютими поглядами. Та дід Данило сердито кахикнув, стукнув костуром.
-Годі, кажу! Товариство чекає!
Кому вже, кому, а дідам на Січі не перечив ніхто: не став перечити й Сагайдачний. Але довго не міг вимовити слова, дивився в землю, тер долонею лоба.
Нарешті хрипко сказав, що таки й справді приїхав палити чайки, але зломить наказ, спалить не всі, тільки негодящі, побиті кулями, струхлі, аби-аби про людське око.