В котельню б, кочегаром влаштуватись.
Руками доведеться помахать,
Та, певно, буде час і віршувати.
Допоки в топці стугонить вогонь,
Багато б малювалося в уяві...
І він почав дивитись на об'яви,
Звернувши до містечка одного.
Побіля ринку — що то воно є? —
Біжать, штовхають всі Котигорошка.
— Убии-и-ли Змія! — чути за ларьочком.
Купуйте першосортне муміє!
Аж де не взявсь чубатий молодик,
Вхопив поета нашого за руку:
— Щоб я обпік, якщо збрешу, язик!
Це справді ви!
Я радий вам, як другу.
То як братки?
Мабуть, ні пари з вуст?
О, я про це і в пресу щось просуну!
Мою не пригадаєте парсуну?
Представлюсь:
Репортер я,
Крутивус.
— Здоров, раз так! Давай уже на ти!
— І я за це! Порозумілись файно! —
І раптом похопився:
— Ой, зажди! —
І щось простяг в кульочку целофановім:
— Поглянь,
Зміїне муміє купив.
Скажи — чи справжнє?
Ти знаєш краще,
Ти ж Зміюку вбив.
Там тягнуть з ями цілими барилами.
Узяв Горошко,
Витрусив, нюхнув:
— А пахне гадом, хай би йому трясця!
От зухи! Вже й торгують... Ну і ну.
А тільки мінімальна концентрація.
Ану ходімо зараз, подивлюсь.
Мене заїло... Це погані жарти.
І враз шепнув:
— Стривай-но, Крутивус!
Ій-богу, достеменні Номерчата.
Горинич їх такими й описав:
Банькаті, довгошиї та вертляві.
Ліворуч — мій,
Другого зв'яжеш сам.
Ох, буде ж вам, болотяні прояви!
А Крутивус потилицю пошкріб:
— Та що це,
Продають свого татусика?
— Та не стовбич!
Хапай хутенько дріт.
А в мене є на них міцна мотузка.
В два пальці свиснув наш Котигорошко,
І, в чому річ не втямивши гаразд,
На всі боки сипнув товчок урозтіч,
А торгаші давай згрібати грошики —
Тут хлопці їх і пов'язали враз
Та й тягнуть за собою, як телят.
Вони ж плетуться, битися не звикли.
Відчули друзі — щось не те... Аж глядь —
А ті зіщулились... І миттю зникли.
Такі маленькі стали... шусть в кущі...
Немов щури. Перевертні, аякже!
— Горошку,
Та лови ж,
Лови мерщій! —
А він лиш відмахнувся:
— Що ти кажеш...
Куди там бігти!
Вже не дожену.
Погрався, наче хлопчик у війну.
От справді, що тупий, немов колода.
Подумав би,
Мені ж не в первину —
Вже вмію воювати з їхнім кодлом.
Не подолать так просто Номерчат,
Хоч би яким я сильним був і вправним.
Я ж маю вірші для такої справи!
Чому ж тепер забувся, промовчав?
А Крутивусу якось невтямки:
— Ти що,
їх просвіщать зібрався, чуєш?
— Та ні,
Які там з ними балачки!
Вони ж безкровні,
Їх не розхвилюєш.
Ти розумієш, в світі є слова,
Поєднані так дивно між собою,
Що, прозвучавши, виростуть вербою,
Камінням стануть,
Спекою,
Рікою
Чи терновинням кожне ожива.
Я б їх сказав —
І в гори, поміж скель,
Потрапили б, як в пастку, бузувіри.
Не випустило б марево пустель,
У грозовому полум'ї згоріли б.
Моя душа зробилася зірка,
Навчилась вибирати справжнє, суще
І у чужих,
І у своїх рядках...
— Так, значиться, ти й до письма тямущий? —
Вусань Його ударив по плечу:
— У нас в газеті єсть одна посада,
Якраз для тебе!
Їдем,
Я ручусь! —
І ось уже містечко те позаду.
Летить експрес. Хитаються вогні,
В купе Котигорошко напівтемнім.
"Еге ж, не треба бідкатись мені,
Що не зостався працювать в котельні.
Діла жаркіші в мене на порі,
Поміж людей підуть слова гуляти.
Я ж не для себе,
Я ж не для шухляди
В своїх долонях
Ті листочки грів".
* * *
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Що ж далі наш герой? Та будьте певні:
Працює другий рік в газеті енній,
Встигає скрізь
і в поле поспіша:
Не скоситься без нього, не змолотиться,
Розпитує, переглядає, котиться
Та вже й везе від зайчика вірша.
Усякі з ним траплялися пригоди.
От якось лист в редакцію приходить:
— Ой, пробі! Розберіться! Поможіть! —
Туди Котигорошка як послали,
То Номерча, що крало хліб і сало,
Дотла згоріло в себе в гаражі.
Поміж колег про нього йдуть легенди,
Що два заготівельники-агенти,
Як скаргу він прибув перевірять,
Не дочекались премій та авансу,
Втекли самі з контори, поховались —
Не довелося їх і витурлять.
Казали — в хлопця очі гіпнотичні,
Чи лінії на пальцях магнетичні.
Та нам відомо краще, в чому річ:
Приходилося круто Номерчатам,
Не знаю точно, скільки з них почаділо,
Та зменшився добряче їхній рід.
І побратим з'явився в нього ще один:
Це — Вернидуб. А далі, за сюжетом,
І третьому назватися пора:
Квартира в нього єсть однокімнатна,
Йому до тридцяти, а не жонатий,
Ви здогадались? То ж — Вернигора.
У нього й мешкав наш Котигорошко.
(Там невеличкий він займав куточок.)
Жили вони у злагоді, сяк-так.
Вернигора до хлопця був уважненький,
Щоранку для обох приносив ряжанку
І в книгах розбирався — не простак.
...Хазяїн десь по місту бурлакує,
Котигорошко вдома сам, друкує.
Вже вечір припадає до вікна.
А я тим часом вам признаюсь нишком,
Що це якраз виходить в нього книжка, —
Така для нього радісна вона.
Додрукував... Пішов у ближній сквер
Улюблений... Туди, де баби скіфські
До нього усміхалися по-свійськи,
Закутавшись в передвечірній смерк.
На лаві примостився біля сумки,
Кіт приласкавсь,
Приліг йому па руки, —
Підріс він,
Став пухнастим і гладким.
"От любу вдачу має —
Знов дрімає.
Ну й гарно!
Що ж, не хвилюватись марно
Навчився в нього теж за ці роки.
Сідай в тролейбус,
Ой ти, коте-кітку,
У передмістя рушимо до тітки".
От їдуть...
Раптом кіт пустивсь тікать.
Запирхотів і вибіг на зупинці —
І до метро.
Горошко навздогінці,
Ледь встиг ускочить,
Вкинуть п'ятака.
* * *
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
От спускається вниз —
Кота наздогнати зміг-таки.
Той усе іще рветься,
Випускає сердито кігтики.
Люди,
Світлом підземним,
Як срібним пилком припорошені,
Пропливають навстріч...
Раптом зойкнуло звідкись:
— Горошенько!
Він обличчя підвів,
Дивиться, не розуміючи,—
Там припала до поручнів
Незнайома
Чорнява дівчина.
Ой, невже незнайома?
Десь же із нею балакав ти...
Наче... наче Олеся...
Угору пливе ескалатором.
І зникають,
Вкриваються млою,
Не прикличеш, не спиниш,
Карі приязні очі,
Не видні за сірими спинами.
"І чого я, тетеря,
Закляк унизу на площадці?
Ну, котисько, почав,
Так і далі ж побігли
За щастям!"
Ой пошвидше,
Перестрибом,
Вгору,
Ось уже й вихід.
Листя,
Зметене в купу,
Шурхоче, як мокрі віхті.
І вона біля дерева
Осміхнулась губами тремтячими,
Так тужливо поглянула:
— Вже й не вірила,
Що побачимось...
І кохання зійшло
Понад вечором цим пригірклим.
Зайнялася для них
Сором'язлива,
Крихітна зірка.
На осінніх вітрах,
В листопадових парках обшарпаних,
У долонях пригрілось
Щебетливим, цікавим пташатком.
А коту-воркоту
Це прийшлося не до вподоби:
Це ж бо він вигрівався
В їхніх долонях подовгу.
А тепер його в торбу запхнули...
З'їсти б жар-пташеня коли б то!
Та воно аж пашить,
Може й вуса йому обпалити.
...Я не все описав,
У сердечних заплутався тонкощах.
От побрались вони,
Покропились лютневим дощиком.
По весільній вечірці
На пероні зійшлось товариство —
Він, Вона й Вернидуб —
Щось до них промовляє поривчасто:
— От минули твої незгоди,
Котигороше,
Та як буде трудно,
Побратиме,
Звертайся, прошу.
От поїдеш до мами
На млинчики та палянички
Та й вертайсь до роботи.
Як-не-як, ти вже автор книжки.
...Рушає наш поїзд.
На трохи залишимо місто,
Та правда, кохана, це знаємо тільки самі,
Що більше на світі не буде такої іскристої,
Такої розвихреної, засніженої зими.
Спасибі, метро. За те, що в грудневі морози,
Коли закрутило снігами і крига спинила Дніпро,
Навпроти книгарні я з нею стрічався на розі,
І вздовж Ботанічного саду ми бігли до тебе, метро.
Ми бігли туди, на твій ескалатор, і потім,
Ступивши на сходинку вище, неначе зійшовши
на трон.
Вона мої щоки, пошерхлі на вітрі холоднім,
В долонях своїх зігрівала... Ти все пам'ятаєш, метро.
Ну що мені з нею було до тісного пасажу,
Столичних кав'ярень, і джазу, і навіть сумного П'єро?
Ми знову сідали в зелені твої диліжанси,
І нас, ніби давніх знайомих, ти вкотре приймало, метро.
О як це не вперше і ким починалося, хтозна:
Під'їзди... тераси... вагони... чи й просто небесне шатро...
Любов, мабуть, завжди бездомна. Спасибі за те,
що бездомна!
Бо, значить, не держиться домом.
Спасибі за неї, метро!
...Село було як село:
Зверху сонечко цвіло,
Низом річечка текла —
Не велика, не мала.
По старих дубових дошках,
З-під яких вилазив мох,
Через міст Котигорошко
Йшов із Лесею удвох.
Каже: — Ось на цьому боці,
Де під берег в'ється шлях,
Мама прала на потоці
Й горошиночку знайшла.
Ну а потім, як відомо,
Я на світі об'явивсь.
Ти ще, ластівко, не втомлена?
Може б, далі подались?
Ось на пагорб, недалечко,
Де колись од череди
Перепілчине гніздечко
Я в траві обгородив.
— Анітрішечки не зморена! —
І помчали в два крила,
Ген туди, де полем зораним
Стежка-прослідок лягла.
Аж коли якимось чином —
Я того не знаю й сам —
Знову звідкись горошина
Покотилась...
Чудеса?
А можливо, молодята
Бігли скраю по грядках,
Зачепили там зернятко —
От і випало з рядка.
Гуки... скоки... ледве встигли —
Та його швиденько хвать!
А тоді нараз притихли
І збентежено стоять.
Хлопець — наче з мосту в воду
Бух! — узяв та й попросив:
— З'їж, Олесенько, ну спробуй:
Може, в нас ще буде син.
Отакий завзятий, сильний,
Дасть підлоті одкоша.
В теплім запічку не всидить,
Не заплісніє душа...
На вечірнім теплім леготі
Він дружиноньку обняв.
А вона як скрикне:
— Леле!
Десь поділося зерня!
Ой пропало!
Ой впустила!
Он біліє вдалині...
— Не журися!
Тільки б, мила,
Ти зосталась при мені.
Та не схлипуй проти ночі,
Вже воно не пропаде...
Хай біжить,
Куди там хоче.
Хтось таки його
Знайде...
* * *
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Промчить трамвай — і стихне все кругом
Тут, в передмісті, де в будинку тітчинім
Так затишно золотокосій дівчинці
Клубочком ниток гратися з котом.
Сусідка вбігла, у долоні сплескує,
Дитиночку в пухкеньку щічку — цмок!
— О, як ви гарно обжилися, Лесенько!
А скільки у маленької цяцьок!
Ой, зразу видно, любить тато Інночку.
Таке ж тихеньке, очі — як барвіночок.
Але ж чому, Олесю, ти сумна?
— Його нема, подруженько, нема!
Четвертий день не чутно і не видно.
Казав, швиденько матінку провідаю,
А ти днів два попорядкуй сама.
— Нічого там не трапилося з ним,
Ось він оце візьме й приїде завтра!
— Ой ні, навряд! Я хочу розказати —
Мені оце й поганий сон приснивсь...
...О, почали уже тлумачить сон!
Тож знається жіноцтво на прикметах.
Та бачите, і сам я розкумекав,
Що в нього справи там не перший сорт.
Котигорошко десь добряче влип,
Підлаштували щось там Номерчата!
Вони ж хотіли всюди величатись,
А він ганяв їх,
Звів на воду й хліб.
На пошуки зібрався Вернидуб,
Але про їхні завтрашні пригоди
З нової казки знатимете згодом,
А я від цього діла відійду.
Син біля столу крутиться з м'ячем:
— Давай-но у футбол зіграєм, таточку! —
Швиденько зараз допишу остаточок
Та й приберу папір з-перед очей...
* * *
ОСТАТОЧОК
Ні, не можемо з вами
Забути про ту горошинку,
Що не дісталася Лесі,
Впала тоді на стежинку,
Покотилася з горба на горбок,
Приспівуючи,
Як отой Колобок:
— Хай живе меткий горох!
Я утік оце від двох,
І дарма вони за мною
Так сумують — ох та ох!
їм, дурненьким, легше так:
Бо вродився б я, козак,
Неслухнянисько,
Товчій,
Будь кого б заморочив!
Певно ж, буду через місяць
Із колиски випадать,
На руках зі мною мама
Буде й хату замітать.
Потім понизу-низенько
Стіни вимажу зеленкою.
І ніяких іграшок:
Дайте
Пральний порошок!
Та вони ж усе облишать,
Не напишуть ні рядка.
Хай вже буде в них дочка!
Довго спатиме у ліжечку,
Насмоктавшись молочка.
А тим часом горошинка
Опинилась поміж хат.
І якась проворна жінка
Обома руками — хап!
— Так не можна, непорядок,
Слід в кишеню заховать.
Занесу для поросяток,
Чи самій покуштувать?
А зернятко запручалось:
— Ще чого не вистачало!
Ця замкне мене у льох!
Виросте тоді у неї
Жера Жерович Торох.
Дірочку знайшов маленьку
І мерщій з кишені втік.
І далеко-предалеко
Покотивсь, куди хотів.
...Десь пізніше, по бетонці
Проїжджали "Жигули".
Молодичка у віконце
Бачить — щось там на землі.
Ах, здається, горошина!
От удача, ти диви...
І, залишивши машину,
Вже шукає у траві.
То була інтелігентка,
Вивчила і те, і се...
Знала — це зерня маленьке
Чарівніше над усе.
А воно такої мамки
Не бажає, хоч ти плач.
Та й сховалося у ямку,
Щоб нізащо не знайшла.
Гнівно так бурмоче знову:
— Сяде, бач, за реферат,
Хто ж для мене колискову
Буде ввечері співать?
...От чи коротко, чи довго,
А в якийсь погідний день
Бачить він: через дорогу
Дівчина весела йде.
І коли її примітив,
Зразу й вирішив чомусь:
— Ох, яка ж вона привітна!
До цієї підкочусь.
Гарна, в білому беретику,
Ще й легесеньке пальто,
І несла вона ракетки —
Бігла грати в бадмінтон.
Кинула зерня швиденько
В сумку, що через плече,
Наче скельце зелененьке,
Як була дитям іще.
В сквері півники й настурції...
Біля лавки звіддалік
Хлопець чорнобривий тупцяє,
Хвилювався, аж збілів.
Ну, зустрілись, розбалакуют,
Каже: сумно їй одній.
А сьогодні будем, Владику,
Разом цілий вихідний.
А зернятко так гадає:
— Та мені вже все одно:
Хоч танцюйте,
Хоч стрибайте,
Тільки сумку, вибачайте,
Не забудьте у кіно.
І пищить собі, мудрує:
— Добра в Галочки рука:
Погойдає, нагодує,
Буду в чистих пелюшках.
Та і він ласкавий — видно!
Сам затягне пояска,
А накупить, що потрібно,
Для рідненького синка.
Місяць спатиме над хатою,
Мерехтітиме бузок.
Тож химерних навигадують
Сім кошеликів казок.
Зараз я втомився трішки —
Тільки й чути:
— Я...
— А ти? —
Вірно ви нарешті вирішили
Взять назавтра паспорти.
Ой гуляли далеченько,
Без обіду,
Без вечері,
От і з'їла щось таке —
Чи драже, чи крихту булки,
Чи солодко, чи гірке...
От скажете: автор несе ахінею —
Мовляв, дитинка сама прибігла до неї.
Тепер уже й першокласники не вірять,
Не те, що дорослі,—
Нібито їх знайшли в капусті
Або в горосі.
Е, якби-то воно так просто робилося, без дивовижі,
То й хлопчик у них народився б інший,
І виростав би
З першого дня, з колиски,
Такий собі лінюх, нечема та бовдурисько.
А то ж бачите — пара як пара,
А дитина в них — як з неба зірка упала...
І як такі люди ясні з'являються —
Невідомо нікому.
Ну як ви оце поясните по-науковому?
Немає на це готових доказів ані проектів.
Отож-то, людоньки,
Слухайте, мабуть, поетів.
Минають роки...
В молоденької мами вже тобі й зморшки...
Не так-то легко з маленьким Котигорошком.
Одного разу він і говорить:
— Що сталося, нене?
Пташки на вишнях листя склювали зелене.—
І вона йому гладить тоненьке волосся:
— Це ж осінь, сину...
— А я і не знав, що єсть осінь.