Після жареного індика його творчий запал випаривсь, як крапля води, що впала на гарячу плиту.
Поет попхався на бульвар і, розсівшись на лаві, до самого вечора посміхався ласкавому сонцю і блакитному небу.
***
Ранком він прокинувся від чуття легкости в шлунку.
Він кинувся до столу, написав вісімнадцять рядків і полетів до кав'ярні, твердо постановивши після сніданку дописати решту чотириста вісімдесят два рядки. Але після гарячих пиріжків і кави він раптом відчув потяг обдивитись вітрини і не втримався від спокуси.
Наприкінці тижня були готові дві статті. Редактори в окулярах попрохали завітати за два тижні й негайно жбурнули статті в кошики з гримасами жаху й огидливости.
А поет тинявся по сонячних вулицях, посміхався, пунктуально обідав і дивився на море. В перервах між виконанням своїх професійних обов'язків він складав візити редакторам. Він приносив їм свої нечувано бездарні статті, зроблені між сніданком та обідом, коли шлунок був напівпорожній. Редактори скаженіли при одній згадці імені поета, прохали його завітати через два-три роки, а всі редакційні столи були вкриті неприйнятими рукописами поета.
А автор шелестів останнім півчервінцем, обідав, тинявся, посвистуючи, по золотих бульварах, роздумував про дредноути на Дніпрі і весь розтоплювався в ласкавому осінньому сонці...
Упав сніг. Нахмурилось і посіріло небо. Півчервінець розлетівся, як люстро, що його пустили з поверху на брук.
Склянка вина і жарена качка здавалися Струкові останньою мірою земних бажань. Тремтячи від холоду і сякаючись "Научными записками Варшавского университета", він взявся за статтю.
На другий день три редакції одночасно одержали три рукописи. Три редактори в своїх кабінетах у різних кінцях міста майже одночасно підстрибнули від задоволення в своїх шкіряних фотелях.
– Та це ж геній! Ви тільки послухайте, яке вміння підійти до теми, схопити суть! Тільки от прізвища нема. Розшукати його! Розшукати за всяку ціну!
Статті було надруковано. В "Поштовій скриньці" стояло: "Автора статті "Про вплив шестивершкової оранки на цукровитість буряків" прохаємо завітати до редакції".
***
Помітивши в загальній кімнаті обдрипану постать поета, редактор нахмурився, пробурчав:
– Не підійшло. Зайдіть через три роки.
І спробував утекти.
Струк сунув до редакторського носа відповідь у "Поштовій скриньці":
– А це що?
– Це не до вас. Це до того геніального товариша, що...
Поет показав пальцем на свій живіт:
– Я. Це я. Розумієте?
Редактор присів, побіг до бухгалтера і блискавично надряпав: "27 карбованців". Давши урочисту обіцянку "приготувати на післязавтра фундаментальну статтю", Струк зник.
***
Творчий запал Струка продовжувався до свинячих відбивних і доброї склянки пива в першорядному ресторані. Далі йому здалося, що нова п'єса в Театрі примітивних конструкцій незрівнянно більше гармонізує з його настроєм, ніж вивіз сибірського масла до Норвегії.
Одержавши другого тижня розкуйовджену статтю, редактор соромливо почухав ніс і наказав сторожеві гнати в шию цього голодранця, якщо він матиме нахабство з'явитися за гонораром.
Іще через тиждень три редакції послідовно викинули давно не голеного товариша надзвичайно голодного вигляду. Струк прибіг додому і, тяжко зітхаючи від нестерпучої порожнечі в шлункові, рвучко вхопився за перо.
"Перспективи розвитку металургійної промисловости в наступному році..." – надряпав він задубілою від холоду рукою.
***
Статтю було вміщено у недільному числі газети, і вона звернула на себе увагу центру. Редактор провінціальної газети дістав від центрального органа товариського листа з проханням переговорити з автором статті про умови його співробітництва в столичній газеті.
"Геніальний хлопець! – писав у відповідь провінціальний редактор. – Я перебалакаю з ним, і він приїде до вас. Тільки заздалегідь пишу вам спосіб уживання цієї людини: тримайте його напівголодним, платіть гроші невеликими порціями, аби він тільки не подох з голоду. В противнім разі – на третій день ви виженете його за бездарність..."
***
Власне кажучи, на цьому можна було б і закінчити оповідання.
Авторові лишається тільки додати, що коли б перед ним стояло зараз блюдо з жареною качкою зі сливовою підливою, світ ніколи не побачив би цього оповідання з тієї простої причини, що його ніколи не було б написано.
________________
("Всесвіт", № 13, 1928)
П'ять років
(Промова на урочистих зборах з приводу п'ятиріччя "Червоного Перцю")
Голова: – Слово має тов. Леонід Чернов.
– Шановні товариші! П'ять років тому на Радянській Україні трапилась знаменна, величезна подія. (Голос: – Ну, вже величезна подія: одкрився собі невеличкий журнальчик – тай годі). Трапилась, кажу я, знаменна, величезна подія: пролетаріат СРСР почав будувати Дніпрельстан! (Голос соромливо ховається за чиюсь спину). Товариші! П'ять років тому на Радянській Україні відбулася маленька подія... (Голос: – Станція на мільйон кіловатів – це він називає – маленька подія). Відбулася, кажу я, маленька подія: народився "Червоний Перець". (Голос заховався). І от – минуло п'ять років... Дніпрельстан – колективний витвір пролетарського генія – на весні стане до лав наших індустріальних велетнів і незабаром дасть країні мільйон кіловатів. "Червоний Перець" разом з своїм російським колегою "Крокодилом" уже сьогодні стоїть в перших лавах радянської преси і дав країні щодва тижні по сто тисяч примірників. Це вам як – кіт наплакав? Ні, не кіт. (Голос: – А хто ж? Оратор: – Не ваше діло). Тим то, шановні товариші, дозвольте мені, як старому червоноперчанину, віншувати вас, а разом і всіх наших читачів і друзів, яких у нас набереться до 400.000 чоловіка, з червоноперчанським п'ятиріччям. (Вигуки: – Слава!!) Кинувши погляд на пройдений шлях, мені доведеться констатувати величезні досягнення. Але поруч – також і хиби, які... од яких... перед якими... Хм! Ну, одним словом – хиби, про які... через які... за які.. Були, словом, чималі хиби, хай їм грець. М-да... Багато часу пролинуло з того дня... (Голос: – Рівно п'ять років – не більше не менше. І нема чого тут зідхати). Глянеш навколо – не віриш очам – до того все змінилося. От наприклад: які цифри правили у кас не так давно за гасло? Скрізь на стовпах: 7 плюс 17. Сім плюс сімнадцять, хм, подумаєш, цифри! Сьогодні ті цифри здадуться за маленькі навіть для немовлят. Сьогодні в нас: 1040 і 518 – оце цифри! Коли народжувався "Червоний Перець", тільки розгін брала тоді країна, а сьогодні, коли він святкує п'ятиріччя, повними темпами йдемо вперед. Ударники були тоді? (Голос: – Не було. Оратор: – Тепер є.) Соцзмаганці? (Голос: – Теж не було. Оратор: – Тепер є.) Трактори? (Голос: – Тільки закордонні). А сьогодні радянські трактори пахкотять на радянських ланах. А колгоспи? (Голос: – Тільки народжувались). А нині – вся Україна, цілий Союз цвіте колгоспами. Ось цифри, хм! Де ж вони? Цифри я забув дома в старому піджаку. (Голос: – Він просто хоче похвалитись, що в нього два піджаки). Да – да... Тоді – й тепер... Не можна порівняти. Пам'ятаю, як п'ять років тому я вперше зайшов до цієї редакції і тремтливою рукою поклав перед секретарем свій перший "Неймовірний випадок". Секретар Чіче[17] прочитав, холодним оком простромив мене з ніг до голови і написав на рукопису: "До друку в № 7". Не було в мене тоді ні велосипеда, ні кімнати, ні друзів... А тепер я маю: велосипед, на якому однаково не можу їздити через задишку... (Голос:– Тут не місце вихвалятись особистими радощами). Добре, я буду про червоноперчанські. Тоді – і тепер. Неймовірна, колосальна різниця. П'ять років тому "Червоний Перець" мав нуль номерів, нуль сторінок, нуль малюнків, нуль тиражу, нуль співробітників, нуль читачів. А тепер? Тепер: 100.000 тиражу. Сто дванадцять номерів. Біля чотирьох мільйонів примірників. 1246 сторінок. 1100 малюнків. П'ятнадцять постійних співробітників. Дев'яносто сім тисяч постійних читачів і не менші як 350 тисяч друзів – робітників, колгоспників та трудінтелігентів, що з них, я сподіваюсь, не менш половини – ударники та соцзмаганці... От. А тепер я починаю жорстоку критику наших хиб. Буду безпощадно розбирати по кісточках усі помилки і редакторів, і літераторів, і художників, і видавництва...
(Раптом вибухають гучні аплодисменти. Оратор намагається говорити, але громові аплодисменти переходять в овацію. Тоді оратор притискує руку до серця, привітно вклоняється і сходить з трибуни).
_________________
("Червоний перець", № 1-2, 1932).
Не будь варваром
Слюсар Рябовол зустрів біля заводської їдальні свого приятеля машиніста Парового і відступив на два кроки назад:
– Паровий, що з вами? Я вас не пізнаю. У вас такий вигляд, наче по вас проїхав зараз вантажний поїзд на сімдесят вагонів.
– Помиляєтесь, – простогнав Паровий. – Навпаки, я займаюсь самоосвітою.
– Та ви ледве тримаєтесь на ногах. Ви блідний як стінка. Ця самоосвіта вганяє вас у могилу?
– Не самоосвіта, Рябоволе.
–А що ж?
– Розшуки книжок для самоосвіти. Ех, Рябоволе! Я мученик, я страдник. От уявіть собі: мені потрібні "Парові турбіни" 1922 року. Потрібен "Літературний конспект"; "Ремонт дизеля"; дореволюційне видання "Нариси з історії техніки" і ще десятки книжок. І я починаю бігати, я гасаю, як скажений, по всіх книгарнях, по крамничках, по букіністах. Я не їм, не відпочиваю, не сплю ночами, я спізнююсь на роботу. Всі мої сили йдуть на біганину й розшуки. Що ж мені робити?
Тоді Рябовол вхопив Парового за могутні плечі й закричав:
– Не будьте варваром! Чуєте, Паровий? Не будьте варваром!
– А. хіба я варвар?
– Варвар! Бо тільки варвар може витрачати час і силу на дурниці.
– Як? Ви хочете сказати, що самоосвіта – дурниця?
– Самоосвіта для робітника – найперша річ, а от ваша біганина – це варварство і дурниця.
– Так що ж мені робити?
– Наївна людина. Адже ж кожен піонер знає, що Держвидав України має такий відділ – "Книга – поштою". Ось вам його адреси: Харків, вулиця Першого травня, 17.