Голова в спирту (збірка)

Зважаючи на це, автор і вирішив цією історичною пра­цею утерти носа нашим історикам. Хай не ображаються шанов­ні вчені: це конче потрібно.

Підручника цього складено за історичними джерелами і про­сто з голови. Всім секретарям житлокоопів, спецам і знавцям різних історій, автор складає щиру подяку.

Вступ

Слово "історія" – слово грецьке. Що воно означає, знає кож­на освічена людина, не виключаючи навіть помбухів. Історії бувають брудні, веселі, тяжкі і таке інше. Майже кожній фізкуль­турній людині доводиться часом зітхати: – От ускочив в історію!

Це історія елементарна, а судді називають її чомусь аліментарною. Кожний примірник такої історії коштує дуже дорого: не менше однієї третини заробітку.

Передісторична доба

Ця варварська епоха з причини некультурности майже не зали­шила після себе слідів. Передісторичні люди були страшенними егоїстами: весь свій вільний час вони витрачали на полювання, грабунки, розбій та інші прилюдні розваги. А коли яка-небудь передісторична людина казала, що незручно не залишати після себе жодних слідів для майбутніх істориків, веселі дикуни від­казували так:

– Чому ж то незручно? Адже ж письменства ми ще не маємо, а Гутенберг винайде свій друкарський верстат тільки в середині XV століття. Наша хата скраю.

Проте можна догадуватись, що фізкультурна справа стояла за тих часів дуже високо, хоча й мала незвичні для нас форми. Найбільш розповсюдженою була така форма: фізкультурно настроєний передісторичний товариш хапав передісторич­ну ломаку, підкрадався ззаду до передісторичного сусіда і га­тив його прямо по голові. Сусід крякав і затихав навіки. Грім оплесків і сусідська жінка були для переможця скромною на­городою.

Це називалось спорт індивідуальний. Колективні змагання полягали в тім, що збірні команди грабували найближчі селища, залицялись до чужих жінок, ганялись за передісторичними го­робцями і боялись мамонтів.

Античний світ

Єгиптяни розважалися здебільшого пірамідами, лабіринтами та фараонами, а вавилоняни "столпотворєніями" – так що їм було не до спорту.

Дійсний розквіт фізкультури почався за часів Греції та Риму.

Греки в антрактах між перськими війнами та вакханаліями влаштовували, не шкодуючи величезних витрат, Олімпійські ігрища: бігали наввипередки, билися навкулачки, кидали дис­ки, скакали на конях. Переможці діставали в нагороду лаврові вінки; на прилюдних випивках – почесні, а в бою – найнебезпечніші місця. Останнє їм дуже не подобалося.

– Хоч ми і стародавні греки, – казали вони, – а помирати не хочемо. Ще рано. Маємо право жити до самих середніх віків!

Один старий фізкультурник Діагор дістав підряд сім почес­них вінків і, не знаючи, що з ними робити, відкрив приватну крамничку ("Продаж лаврового листя – просте Т-во "Діагор і К°""). Але, полаявшись з фінінспектором, "впал в нічтожество" й помер (792 року).

Середні віки

Не встигли греки з римлянами як слід розгулятися, як несподівано наступили середні віки. Фізкультурна спадщина перейшла до феодалів та лицарів.

Улюбленим спортом того часу були турніри. Позакохувавшись до нестями в прекрасних панн, лицарі збиралися десь біля замку, одягали на себе величезні самовари (так званий панцир) і во славу зоряних очей починали штрикати один одного списами. За переможеного вважався той, хто наприкінці бою мав у череві найбіль­шу кількість дірок. Червона троянда прекрасної пані була наго­родою для переможця. Переможений задовольнявся думкою, що зустрінеться зі своєю дамою на тім світі. Переможець же не ловив ґав тут, на цій грішній землі (аліментів тоді ще не було).

Наприкінці середніх віків великий успіх мало мореплавство. Хоробрі лицарі найшли собі Колумба, відкрили під його керівництвом Америку; потім, повернувшись до Європи, пішли в єзуїти і від того повиздихали, не забувши перед тим влаштува­ти гучне фізкультурне свято, так звану Варфоломієву ніч (1572).

Русь

Фізкультурники цієї доби відомі в історії під назвою "добрих мо­лодців", а спортивні змагання вони називали "мєждоусобіями". Вуста вони мали "сахарні", а брови – навпаки – "соболіниє".

Особливо відзначався розвитком спорту "Господін Великий Новгород" (по-нашому – гражданин Новгород), бо часто вла­штовував так зване "вєче" – змагання на першість вокальних та "скулодробительних" даних.

Згодом до справ фізкультурних взялися царі: Іван Грізний – підіймання живої ваги вгору (на шибеницю); Петро Перший – вправи зі славнозвісною "дубинкою"; Катерина Друга – французька боротьба "до результата". Микола Другий здобув собі слави головним чином умілою організацією масового бігу на далеку відстань (Ходинка).

Україна

Фізкультурна справа в Україні завше стояла дуже високо. Тут мала велике розповсюдження так звана боротьба за волю.

За старих часів – запорізька голота, а згодом – гайдамаки (1768) з охотою влаштовували спортивні змагання з польськи­ми і власними панами.

Пани великої втіхи від тих змагань не мали.

Передреволюційні часи

Революціонери цієї доби з усіх галузей спорту найбільше любили кидання бомб. Цар, цариця, міністри й губернатори дуже ображалися.

Післяреволюційні часи

Після революції найулюбленішим спортом нашого громадян­ства є... Але чого про це писати. Підіть самі на спортмайдани, на околиці міста, гляньте на річку, підведіть очі до неба, зазир­ніть на вашу житлокоопівську кухню, подивіться на трамвай і матимете точне уявлення про спорт наших часів.

("Червоний перець", № 9, 1927 р.)

________________________

Коротка історія студентства

Передмова

Наївні люди гадають, що студенти з'явились на землі тільки за новітніх часів.

Це неприпустима помилка.

Історичні пам'ятки доводять, що студенти існували ще до печерних навіть часів. Кожна епоха накладала, зрозуміло, своє тавро як на зовнішній вигляд, так і на психіку студента.

Мета цієї скромної історичної розвідки – накреслити голо­вні етапи розвитку студентства від зорі земного життя аж до на­ших днів.

І. Кам'яна доба

За кам'яної доби студентом міг бути всякий не позбавлений права голосу громадянин. Тоді ще не було ні Наркомосу, ні вишів, ні іспитів, ні лекцій, ні професури, ні навіть надрукованих на гарному папері посвідчень з двома десятками печаток і підписів. Перший-ліпший юнак, серед розмов про забитого вчора носо­рога, раптом чванливо повідомляв:

– А знаєте, хлопці, я – студент!

– Бреши більше, – недовірливо говорили друзі.

– От вам хрест і бог.

– На якому ж ти відділі?

– На медичному. Цілком випадково. Вчора батько відняв у мене кістку носорога, а я розсердивсь і розпоров йому тією кісткою черево. Що сміху було – жах! І приємно, і корисно: одних кишок метрів двадцять з батька витяг. Страшно цікаво! Думаю продовжувати науку. Єсть у мене молодший брат, так він, стерво, раз у раз краде в мене бегемотяче м'ясо. Так ото я заін­тересувався, що у нього в голові. Думаю сьогодні вночі трахну­ти ломакою і подивитись.

Отже, читач бачить, що наука того часу живилася більше з власного досвіду студентів, аніж з підручників, рекомендова­них Держнаукметодкомом Наркомосу УСРР.

Зовні доісторичні студенти зовсім не були подібні до сучас­них: вони не носили ні кепок, ні піджаків, ні навіть простих кра­ваток. Вони взагалі нічого не носили, крім величезних ломак, які відігравали роль поважних аргументів на академічних диспутах.

II. Греція і Рим

Старий п'яниця чоботар Кікімон одного прекрасного ранку рішив кинути свою малоприбуткову професію і зробитись старогрецьким філософом. Він виходив у неділю на старогрецький Благбаз і публічно заявляв:

– Сонце світить, та не гріє...

– Хто це? – злякано питали старогрецькі акули-приватники. – Чи не фінінспектор?

– Чорт його знає... Ви хто такий будете, діду?

– Філософ, – хмуро відповідав чоботар. – Хіба не чуєте: афоризми ізрікаю. Позакладало вам?

З того часу слава про нового філософа швидко облітала світ і Кікімон ставав професійним великим учителем. Він ходив люд­ними вулицями і говорив перехожим нашвидку придумані афо­ризми. Мудреця завжди оточувала юрба веселих ледарюватих юнаків, які й називались учнями того мудреця, або по-нашому – студентами. Вони мали за свій обов'язок галасливими безтурбо­тними ватагами швендяти за своїм учителем і театрально вража­тися з його мудрости.

Як ускладнилося життя! У нас для того, аби відкрити виш, потрібний спеціальний будинок, професура, канцелярії, про­грами... За класичних часів це робилося просто: людина, якій набридало безділля, йшла на вулицю, оголошувала себе за кла­сичного філософа – і виш готовий.

– Що там на розі за галас? – питав стародавній грек. – Так­сі міліціонера переїхало, чи що?

– Ні, то виш імені тов. Кікімона.

Римляни, за браком часу, студентства не мали. Вони просто тягли з грецької науки, що попадало під руку, називаючи це ремінісценцією.

III. Середні віки

Студенти цієї доби з головою поринули в попівщину, чернеччину, схоластику й неможливе чортовиння. За це їх так і прозвали – єзуїти. Правда, середньовічні студенти і сьогодні ще запевняють усіх, що єзуїтами вони ніколи не були. Але їм, звичайно, ніхто не вірить.

Вони дуже полюбляли наукові диспути, закінчуючи їх тихими розвагами – прилюдним спаленням на вогнищах своїх високоповажних наукових опонентів.

IV. Україна

Українські виші стародавніх часів називались бурсами, а студенти – бурсаками. Найвідоміші з них: куркульські синки Остап та Андрій Бульбенки, Хома Брут, Тиберій Горобець і Халява.

Практичні наукові роботи полягали головним чином у хімічному дослідженні харчових виробів київських сластьонниць та ковбасниць.

Проблема кадрів стояла тоді дуже гостро. На літню практику київські студенти їздили на Запорізьку Січ, де й закріпляли при­дбані теоретичні знання з поетики й пиятики.

V. Передреволюційні часи

Студенти дореволюційних часів розділялись на так званих "білопідкладочників" (дворянські синки) і простих, звичайних, симпатичних студентів. "Білопідкладочники" любили шантан­них співачок і ненавиділи "чернь", а просто студенти любили революцію і ненавиділи "білопідкладочників", а разом – мі­ністрів і поліцію.