А так корову, глядиш, прокормим, а лошадь на мясо забьём".
— "Изведёшь лошадь, чем-то пахать будешь? Уж не меня ли в плуг впряжешь? Навозу из подково-то брать будем?"
— "Ежели корову не кормить, откеда навоз возьмётся? Не родит наша земля, Евдокея: не р-о-д-и-т! Нешто мне хочется на купца спину гнуть?"
— "Ой, Василий Александрович, боюсь я: чой-то будет?"
На фабрику Ермакова узяли, але на дуже малу платню. Зате сина Геннадія, що якраз закінчив два класи церковно-приходської школи, прийняли учнем до механіка. Насправді, Геннадію пощастило, бо підлітків зазвичай брали або підручними прядильника, або ж приставляли до м'яльних машин. Там і платили менше, і самі роботи були надто шкідливими. По приміщеннях дмухав вадливий бавовняний пил, що призводив до розвитку хронічних хвороб легень, аж до "бавовняних сухот". Менший Ермаков проявив слухняність і працьовитість; захопився механікою і прудко перейняв у наставника основні прийоми праці. А коли фабрика придбала першу парову машину, він першим із нею розібрався і заслужив підвищення до помічника машиніста. Так, покрутившись біля машин два роки, хлопець став справжнім спеціалістом. Ніхто інший на фабриці не міг так точно наладнати паророзподільні механізми, як він; після його чаклування гаряча пара не висвистувала даремно у повітря, а сумлінно виконувала потрібну роботу. Зрештою, він зажив слави незамінного на своєму місці й у разі несправності його будь-коли викликали на фабрику.
Отримавши волю і позбувшись панської опіки, селяни перетворились на пролетарів і потягнулися до вина; чимало сімей занепало. Повсюдно з'явилися погано накриті хати, з негожими дворами; обійстя стояли розхристаними, грядки з овочами не доглянутими, а худоба, яка ще залишилася, остаточно охляла. У свята на вулицях валялися п'яні. В домівках виникли лайки, сварки й бійки. Першими розпиячилися чоловіки, за ними жінки, а там і діти приохотились. Навколо фабрик розвелися питні заклади. На паску фабричний люд веселився п'ять днів: хто в шинках, хто посеред села, а хто й у відкритому полі чи в лісі. Беззастережна гульня виснажувала організми. Ставати до роботи по понеділках багатьом була не сила, і лише нестача їжі спонукала сердешних знов і знов шкандибати на фабрику. І хоча фабриканти стягували з прогульників чималі штрафи, все одно вони скаржились на непокриті збитки.
Заробітна плата виплачувалась по суботах, у короткий день, і перш ніж розійтися по злиденних домівках, люд навідував шинки. Там, у щиросердній компанії, будь-який чорнороб міг відчути себе людиною і вголос послати до дідька дурноватого майстра, а той самого фабриканта. Геннадій Ермаков звичайно оминав питні заклади: він ліпше почувався вдома за книжкою або у невеличкій майстерні, яку влаштував у прибудованій до двору коморі. Але інколи нечиста сила і його затягувала в компанію. Цього разу, від самого порогу, до нього присіпався Захар Прищепкін, односелець і одноліток. Рік тому, ладнаючи трансмісію, він скалічив праву руку і втратив роботу. Відтоді Захар чатував по шинках, напрошуючись на товариське частування і, щоб не дратувати одного й того ж милостивця, дотримувався певної черговості.
— "Угости калеку: чай, не чужие!" — щиро всміхнувся він Геннадію і простяг спотворену куксу.
До них миттєво приєднався Тимоха з красильні, і трійця умостилася в кутку довгого дощатого столу, за яким вже сиділо з десяток братів горілчаних.
Шинкар власноруч подав їм карафу, три солених огірочка, розрізаних уздовж на четверо, і три скибочки хліба, які він звичайно дарував завсідникам. Той шинкар був вправним господарем. Він не жався, щоб відпустити чарку-дві в борг до получки, і така щирість притягувала до нього спраглих. Бувало, за п'ять днів Паски, гендляр виручав до тисячі дев'ятсот рублів — майже місячну платню всієї фабрики.
— "Геннадий, слыхал я, тебе снова тариф повысили?" —
поцікавився Захар.
— "Есть маленько".
— "Стало быть, гуляем?"
— "Ты бы, Захар, твою мать, устраивался бы на работу, бля.., чем попрошайничать. Вона в Хреновскую школу сторожа ищут",— доброзичливо зауважив Тимоха.
— "Ладно уж: не тебе бы, обормоту, советовать. Чай, не ты, Генка угощает".
Випили по першій, занюхали чорним як хромова халява хлібом. Захар заходився повчати, мовляв, закушувати першу чарку — збиткова справа, перша — найприємніша, бо йде натще. І наступні не варто заїдати, бо зіпсуєш враження від першої. Так вони й перехиляли одну за одною, лише спостерігаючи за закускою оком. Дармовий хлібець з огірочком з'їли вже перед самим уходом.
— "Небось, слыхали, давеча-то Веньку Малышева волки задрали? Он себе с фабрики шёл, в кабачок зашёл, угостился маленько, а подле лесу и прилёг под кустиком передохнуть. И не пьяной-то вовсе был, а волков-то не услышал. Задрали парня звери, бля... Только-то одежонка и осталась на траве, а в ней — Венькины кости", —поділився Захар новиною.
— "Вот и тебя, твою мать, бля.., волки тоже как-то задерут. Намедни видел я, как ты, бля.., валялся в поле под стогом", — підколов приятеля Тимоха
— "Было, было: к купцу Мелевину на именины хаживали".
— "Да, неуж-то, Фёдор Степанович тебя, голодранца, в гости позвал!"
— "Пошто нас звать-то? Мы, чай, сами в этот день у него под балконом собирамси. Фёдор Степанович, ведь он — благодетель наш родимый. После утренней рюмочки на балкон выходит и денежки серебряные сверху и разбрасывает. А мы, — тут вот мы! И собираем монетки, штоб за его здравие выпить. Добрый человек Фёдор Степанович! Ты бы, Гена, к нему на фабрику шёл. Он такому механику, как ты, не менее двадцати рублёв платить будет".
— "Они, когда под балконом по земле елозят, он их сверху обссыкает. Они ему "Многаялета", а он их поливает, штоб всем досталось, — уточнив Тимоха: — што, Захарушка, может вру я?"
— "Может и правда, а может зря болтают. Мы-то голов не подымаем! Я-то так думаю: из чайника он нас полощет, штоб не передрались, усердствуя".
Залишивши Захару недопите, Геннадій і Тимофій розійшлися по домах.
Геннадій дорослішав, приносив в родину пристойний заробіток, і стали батьки натякати, що пора вже й власну сім'ю заводити. Але парубок на те відмовчувався. Вечорниці не відвідував, натомість щось майстрував або допомагав матері в прихатньому городі. Насправді, він ще у початковій школі закохався в Лідію, дочку фабриканта Конорєва. Дівчина ж, закінчиши гімназію, пожила за кордоном і повернулася звідти чарівною і гордовитою панночкою. Щоб її бачити,Геннадій занадився до церкви; заглядався здалеку, а заговорити не наважувався, бо привиджувалася вона йому недосяжною. Дівчина ж і не здогадувалася про його жаркі почуття. Одного разу у храмі трапилося лихо: Лідія слухала літургію, молилася, коли від чиєїсь свічки на ній зайнялася сукня, зшита з тканини, фарбованої аніліновими барвниками, — спалахнула факелом. Дівчина дуже обгоріла і, зрештою, сконала від опіків. На її честь батько заклав Вознесенський храму селі Тезіно. Будували його три роки і правий боковий вівтар посвятили святій мучениці Лідії. Геннадій же після того геть зажурився.
У сусідньому селі Нефьодові здавна стояв вітряний млин Івана Трохимовича Мушнякова. Останнім часом навколишні господарі стали його оминати, віддаючи перевагу водяному млину: хоч і далеченько, але не треба очікувати вітру. Якось знайомий купець із Кінешми продав мельнику задешево парову машину з невеличкого судна, що затонуло у Волзі. Мушняков, товаришуючи з Василем Єрмаковим і знаючи про здібності його сина до механіки, запропонував йому переобладнати млин із вітряної на парову тягу. У вільний від фабричної роботи час Геннадій перебрав судновий агрегат; припасував до нього механізм передачі обертання до борошномельних жорен; топку пристосував до соломи, яка діставалася мірошнику даром. З того часу млин запрацював цілоденно, і господар запросив Геннадія машиністом.
Мав той мельник сімнадцятирічну дочку Аньку і вже підшукував їй підходящу пару. Вправний, чорновусий машиніст йому сподобався, і він, не гаючи часу, навідався до Єрмакових.
— "Как ты думаешь, Василий Александрович, чтобы породниться, а? У меня девка — хош рукодельница, хош повариха; у тебя сынок — золотые руки. За приданым я не поскуплюсь!" — розпочав він після першого самовару чаю.
— "Ой, беда нам с Генкой, Иван Трофимович! — втрутилася у розмову мати: — Засох он по Лидке, купца Конорева дочке. Придеть в церковь и глаз с неё не сводить. А уж как она сгорела, совсем заболел, всё на кладбище пропадает. Про женитьбу и слушать не хочет!"
— "А вы приведите ево ко мне в баньку попариться. Банька у меня — што надо. Там и потолкуем. Я ведь платить ему буду вдвое, нежели на фабрике получал".
Невдовзі привів Єрмаков сина до Мушняковиху гості. Посиділи у світлиці, обговорили землеробські та фабричні новини. Господарі якраз натопили баню і запросили сватів попаритись. Баня у них і насправді була царська: чимала хата, зібрана з колод зрубом; у широкому передбаннику на масивному столі стояв маркований медалями самовар на пару відер; з парильні доходив аромат липи, а перед дверима, у кадібці, випарювалися тугі березові й дубові віники. Перш, ніж зайти до парильні, господарі й гості причастилися по чарці. Мабуть, від неї дівчина розчервонілася по самі вуха, натомість наречений залишився сумним. Після чарки, з жартами та примовками, всі дружно роздягнулися і, прихопивши віники, зайшли до парильні; Нюрка шаснула поміж батьками, тільки й мелькнули в дверях її біло-рожеві, налиті, як вересневі гарбузики, сіднички. Забарившись, Геннадій засоромився: його грішне тільце раптом випнулося з-під пупа і безсоромно постало на люди рожево-блакитним кілком. Винахідливий, він начепив на нього патлату рогожану мачулку і приєднався до гурту. Крізь щільну пару він сходу поцупив поглядом почервоніле дівоче тіло; дівка ж, з другої полиці, обмацала оком його рогожану балабуху і невдовзі усе увійшло в узвичаєну колію: шмагали одне одного віником та, розпарившись, з реготом викачувалися в снігу. Час від часу збиралися за столом і сьорбали з блюдець духмяний чорний чай.
Баня своє взяла. Вже наступної неділі Єрмакови прислали сватів, а на паску відсвяткували весілля. Тесть не обдурив.