В ньому на блискучих крицевих кулях стояла величезна продовгувата металева ракета з круглими вікнами, немов ілюмінатори пароплава. Кілька робітників закінчували останні підготови.
– Залога ракети прибула. Люди почувають себе добре, – доповів Бутермільх головному інженерові.
– Чудово! Вітаю наших славетних міжпланетних літунів, – привітався Крафт, тиснучи руки, – запевняю вас, цю надзвичайну мандрівку ви закінчите цілком вдало, коли притримуватиметеся приписів, яких навчив вас інженер Бутермільх. Він дуже задоволений вами і казав, що ви добре засвоїли його лекції… Прошу заходити. – Вони разом підіймаються високими східцями досередини ракети, що уявляла собою добре устатковану каюту. – Чи не знаходите ви різниці між цією і учбовою?
– О, ні! Ці прилади зовсім однакові, – відповів Ярослав.
– Цілком справедливо! Ця машина не має жодних недоробок. Ви можете бути в ній так упевненими, як я в своєму "Майбахові". Гляньте, ось стерна глибини, це підойма до рушія… це гальмо… – промовляв головний інженер, доторкаючися рукою до блискучих приладів.
Підвівши Ярослава і Юрія до круглого вікна спереду ракети, Рудольф Крафт звернув їх увагу на яскраву зірку.
– Це – Марс! Мета вашої подорожі. Так ви його бачите неозброєним оком. Тепер гляньте у телескопа.
Ярослав сів у зручне м'яке сидіння і в окулярі потужного телескопу побачив синювату планету, що випромінювала яскраве світло. © http://kompas.co.ua
– У випадку, коли ви сядете на воду, ракета повинна виплисти на поверхню. В задньому відділі лежать два особливих гумових човни, які ніколи не тонуть. Вас навчили, як з ними поводитися?
– Так! Нам це з'ясував пан Бутермільх.
– Вам зрозуміло все?
– Цілком, – байдуже відповів Юрій.
– Може, маєте якісь запитання?
– Ні.
Залога ракети займає свої місця. Одягає навушники.
Ярослав допомагає Олені застібнути шкіряного шолома з вмонтованим радіотелефоном. На хвилину він глянув у чудові, широко розкриті карі очі. Хлопцеві стало шкода цієї дівчини, яку він покохав понад усе. Але… в голові така нісенітниця, все перемішалося – поняття, бажання і можливосте, життя і смерть – кохання. І чим закінчиться все це – він не знав, але з напруженням очікував скоршої розв'язки, чи виходу з цього лабіринту.
– Не боїшся? – запитав він Олену.
– Ні, Ярославе! Я вже хочу швидше знати, чим це все скінчиться? – прошепотіла вона.
Інженери, потиснувши руки, залишили каюту. За ними глухо гупнули металеві двері.
– Так! Тепер відтято все, що пов'язує нас із Землею. Відрізано шляхи до відступу. Тепер ми вже ніколи не з'явимося на Землі, – подумала вголос Олена, і щось гірке зчавило її горло.
Електричні лампи освітлювали складну апаратуру та зосереджені й зблідлі обличчя людей.
– Увага, увага! Займіть місця. За хвилину буде дано старт, – чути з гучномовця голос інженера Крафта.
Пливуть у безвість секунди напруженого очікування.
– Бу‑а‑а‑а‑ах!!!
Страшенний вибух підкинув їх у повітря, і ракета під безперервні, немов грім, вибухи починає набирати швидкість.
Олена Ярош глянула крізь ілюмінатора і побачила освітлені місячним сяйвом гори.
– Прощавай, Земле! Ця мандрівка розпочалася не так страшно, як я сподівалася! – вигукнула дівчина, але не почула власного голосу.
Ракета з страшенною швидкістю наближалася до тропосфери…
СНІДАНОК У КОСМОСІ
Освітлена ракета мчала з страшенною швидкістю. Стрілка спідометра показувала 2 800…
Не дивлячись на шалений лет, у каюті було тепло і навіть затишно. Олена Ярош звикла до вибухів ракетового мотора, що відбувалися у розміреній послідовності, щокілька хвилин. Навпаки, ці вибухи заспокоювали її, надаючи рівноваги і впевненості з цієї надзвичайної машини, сконструйованої талановитим німецьким інженером. Вона прислухалася до гудіння машин, відчуваючи в них особливу симфонію понадшвидкості.
Ярослав, сидячи біля керма, спостерігав у телескопа.
– Ми рухаємося без жодного відхилу від курсу просто на Марс, – передавав він телефоном.
Юрій відчинив регулятори балона з стисненим киснем.
– Як легко дихати, друзі, – промовила Олена, сидячи в зручному м'якому фотелі. – Чудово, – закінчує вона, але думки не залишають її.
Вони, немов хижі кажани, шугають в її напруженому мозку. Чим скінчиться ця мандрівка у безвість? Вона не знає. І цього не знає ніхто. Ще ніхто з мешканців Землі так далеко не віддалявся від своєї планети.
Олена Ярош надзвичайний фантаст. Вона ось уже п'ять років, відколи почалася війна, живе подвійним життям: одне вона бачить щодня, – таке несправедливо‑жорстоке, повне всяких гірких недоречностей, турбот і нестатків, і друге життя, – життя її душі, що кохалася у музиці і мріях. І це життя більш до вподоби цій розумній, широко розвиненій дівчині. Іноді вона ділиться своїми думками з Ярославом. Лише він один розумів її.
Олена уявляє здивовані обличчя людей, що випадково спостерігатимуть, як над Землею піднялася яскраво освітлена ракета і мчала у синю місячну ніч.
З цим останнім спогадом вона вирішила більше ніколи не згадувати про планету, на якій для молодої життєрадісної української дівчини не знайшлося місця. Невеличкого місця десь над річкою, порослою вербами, чи у садку, де б вона могла мріяти і грати на скрипці. Ні, навіть це скромне, таке мізерне бажання стало для неї неможливим… О, люди, люди!
Вона дивиться в кругле вікно і немов школяр, показавши язика, заспівала пародію:
Прощай, мій табір, і ви, земляче,
Співаю вам останній раз…
"Що сталося? – збентежено подумала вона, прислухаючися. – Чомусь не чути вибухів ракети".
Настала довга пауза. Олена дивиться в напружені і здивовані обличчя її супутників.
– Зіпсувався мотор! – вигукує першим Ярослав. – І тепер, якщо ми минули сферу впливу земного магнетизму, нас притягне якась інша планета, чи ми будемо блукати в космічних просторах.
– Час від часу не легше, – промовив Юрій.
Ракета мчала ще за інерцією до якоїсь невідомої мети. Дрижачі стрілки показують незначне зменшення швидкості.
Минула година, друга. Трохи розвіялося напруження. Олена відчула, що їй хочеться їсти.
– Може, поснідаємо? – запропонував Ярослав.
– Атож, – підтримує Юрій і разом Олена, – звичайно, може, навіть з вином.
– Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, – веселішає Ярослав.
– Маріє, дістань‑но пляшку.
Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:
– За щасливе прибуття на Марс!
Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.
– За Марс!
– Марс, – урочисто промовляє Олена м'яким, немов оксамит, голосом, – я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс – звучить гарно і велично!..
– А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? – питає її Доморацький.
– Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас – це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми – безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір'ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.
Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м'який, теплий, рожевий колір.
Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.
– Мені здається, що я випила не шклянку вина, а якогось особливо міцного трунку, – шепоче Олена до Марії.
– Олено! Я не знаю, що сталося, але я тепер згодна упасти і розбитися. Будь що буде, – відповідає Марія.
– О, Маріє! Розбиватися не варто. Адже‑ж нам цікаво – що станеться з нами. Те, що було – ми знаємо, і перекреслено раз і на завжди. Але мене цікавить, що станеться з нами. Людину завжди хвилює невідомість її будучини, і вона, немов сліпець, йде навпомацки назустріч своїй долі, яка, до речі, часто‑густо готує різні несподіванки. Щось станеться з нами, і, можливо, станеться швидко. Але що? – збентежено питає Олена Ярош.
Хто мені про долю скаже,
Той буде любий мій,
– співає вона.
Шалений рух у невідомість все збуджує Олену.
Її захоплює незвичайна мандрівка в космічних просторах, про яку вона ніколи не могла й помислити й яка через примхи їх долі і збіг випадків стала дійсністю.
Але в перевтомленому мозку дівчини настає якась плутанина, і все летить сторч.
Незабаром хміль і сон, немов два змовники, поволі оволоділи тілами перевтомлених мандрівників. Олена засинає у своєму фотелі. Поряд на плече Юрія схилилася голова Марії. Штурман Ярослав Доморацький куняє, тримаючи в руках стерно ракети, що мчить у космічному просторі…
БЕЗЛЮДНА ПЛАНЕТА
– Увага! Увага! Ми наближаємося до якоїсь планети! – схвильовано вигукнув Ярослав.
Спостерігаючи крізь ілюмінатора, він перший побачив, що їх ракета з шаленою швидкістю наближалася до жовтої, яскраво освітленої планети. Командор намагався вирахувати віддаль при допомозі приладів, але це не удавалося.
– Ми примарсюємося! – встиг він ще вигукнути і рвучко потяг рушія парашутного гальма.
Ракету струснуло, немов пульманівського вагона на колієвих стрілках, і вона затрималася на стропах величезного парашута.
– У‑а‑ах!
Страшенний удар підкинув людей і вони, знепритомнівши, попадали на підлогу каюти.
Тиша. Лише чути цокотіння годинника. Він безпристрасно міряє час на новій планеті. Ярослав Доморацький першим підвівся й огледів сумну картину. Його друзі з скривавленими обличчями лежали покотом на підлозі. Не дивлячися на особливі амортизатори, передня частина ракети увігнулася всередину. Розтрощено розподільчу дошку зі змонтованими на ній приладами. Керма і рушії не діяли, однак радіоприладдя залишилося непошкодженим. Вихідний люк ракети був міцно притиснутий до ґрунту. Ярослав не без деякого вагання розбив молотом грубу потрійну прозору пластмасу вікна.
Минуло ще зо дві години, й мандрівники висадилися на нову невідому планету. Навколо, наскільки сягав зір людини, простяглася велична піскова пустеля без рослин і жодних ознак життя.