Високе дерево з зонтичною короною, майже без гілок. Листям і корою воно схоже на наш ясен. Каучуконосні ростуть не тільки на Амазонці, але тут вони особливо багаті соком високої концентрації (під час екскурсії хтось цюкнув ножем по кореню гевеї — одразу ж бризнула біла густа рідина). Відкриття збурило капіталістичний світ. Англо-американські монополії одна поперед одної кинулися освоювати джунглі, черпати з них по суті дармове багатство. Праця збирачів каучуку неймовірно тяжка — задуха тропічного лісу, примітивні знаряддя, брак належного транспорту для багатьох робітників оберталися справжньою трагедією. Але в селян напівпустельного північного заходу Перу іншого вибору не було, їх вербували, тижнями везли до місця роботи, і люди за цей час опинялися в кабалі, їм, по суті, зоставалося працювати й працювати, аби покрити витрачені на їхнє утримання кошти, їх могли продати — перепродати з ділянкою лісу іншому власникові, кинути до в'язниці, закатувати, вбити без суду і слідства. Нерідко серед цих заробітчан опинялись і наші західноукраїнські бідаки, які, втікаючи від панського гніту, кидали рідні землі і в пошуках кращої долі емігрували за океан.
Отоді й народилася в народі примовка: "Амазонія — рай для одиниць, зелене пекло — для мільйонів". Тисячі хворіли, калічилися, гинули, — одиниці одержували казкові бариші, споруджували вілли, палаци на березі світової ріки, де стільки простору, стільки повітря, стільки багатства. В Ікітосі, що саме тоді переживав період свого розквіту, з селища рибалок і лісорубів перетворюючись на європейське місто, і досі стоїть на високому березі розкішний палац, збудований першорядними майстрами з дорогоцінних, завезених з Іспанії, Франції та Португалії, матеріалів. Либонь, і знаменитий Ейфель, про будинок якого згадувалося, опинився тут не випадком.
Та всьому настає кінець. Винахідливі ділки ще на самому початку кампанії викрали з Амазонії зерна гевеї, висіяли їх на плантаціях у Малайї та інших колоніях і невдовзі почали одержувати не менш цінну і значно дешевшу сировину на внутрішніх теренах. Лихоманка минула, проте спадок її зостався.
Назад, проти течії, суденце йшло поволі, небо прояснилося, ми стояли на палубі й милувалися краєвидами. Знову хатини на палях уздовж берега, юрби дітей, напівголі жінки, які полощуть ганчір'я... Океанський, поверхів на чотири, лісовоз, ущерть завантажений червонястою деревиною, просунув униз, до гирла. Не меншої тоннажності шведське судно з обладнанням для бурових важко повзе в верхів'я...
— Зараз у нас розвідано величезні запаси нафти, — певне, помітивши нашу зацікавленість "шведом", мовить гід. — Починається інтенсивне освоєння родовищ.
Кожному зрозуміло, що таке нафта в сучасному світі, в умовах шаленої гонки озброєнь і економічних спадів у капіталістичних країнах. Нафта — це важіль великої політики. І, звичайно ж, панамериканські трести та синдикати не хочуть втрачати нагоди позмагатися в нафтодобувній та гірничій промисловості. Вони всіляко улещують перуанський уряд, підприємців, щоб укласти вигідні контракти, якнайширше впровадити свою техніку і технологію і таким чином поставити ці провідні галузі у свою залежність, встановити над ними контроль. Задля цього йдуть на все: на підкупи впливових осіб, шантаж, компрометацію інших фірм та спеціалістів, найперше, звичайно, соціалістичних країн. Багатюща на природні багатства країна знову стає ареною боротьби за стратегічну сировину. Боротьби напруженої, впертої, нещадної. Це можна простежити хоча б на прикладі великого гідроенергетичного комплексу "Ольмос". Його розробила група фахівців Московського науково-дослідного інституту "Гідропроект", на чолі з членом-кореспондентом АН СРСР М.О.Малишевим. Проект передбачає перекидання значної кількості води через гірський кряж зі сходу на посушливе тихоокеанське узбережжя Перу, що дало б змогу зросити понад 100 тисяч гектарів напівпустельних земель. Для цього необхідно пробити 20-кілометровий тунель з двома перепадами, де працювали б дві потужні електростанції. Проект розроблено, схвалено, але уряд ніяк не наважиться почати його здійснення. І причина не тільки в бідності країни: транснаціональні компанії, насамперед проамериканської орієнтації, залякують перуанців "недосконалістю" радянських проектів, "застарілістю" техніки, зрештою, горезвісною "радянською загрозою". На декого це впливає. Хоч споруджений з допомогою радянських спеціалістів рибопереробний комплекс у місті Пойта дістав високу оцінку як самого президента (під час офіційного відкриття), так і експлуатаційників. Комплекс на 60 процентів забезпечує потребу країни в рибопродуктах. Це визнають усі. Крім того, під час будівництва десятки перуанців здобули високу галузеву кваліфікацію, побували на стажуванні в СРСР.
Така дійсність. Такі факти. Головна тенденція сучасності — прагнення до миру, взаєморозуміння, взаємовигідного економічного співробітництва з країнами соціалізму — все ширше, впевненіше прокладає собі дорогу на різних континентах. Ділові стосунки з СРСР та іншими членами РЕВ дають латиноамериканцям можливість розвивати своє народне господарство, виходячи з національних інтересів, а не бути сировинним додатком імперіалістичних монополій, роблять їх рівноправними учасниками міжнародного економічного обміну.
Настав час прощатися з Перу. Комфортабельний "Дуглас", легко відірвавшись од бетонованої злітної смуги, взяв курс на Буенос-Айрес, Аргентину. Знову потягнулися голі гірські кряжі, зелені долини між ними, річки, річечки, праворуч по курсу — Великий, або Тихий океан. Це вже була земля Чілі, багатостраждальної, трагічної і нескоримої Чілі. Хотілося звідси, зверху, побачити хоч місце, де на березі океанської затоки стоїть білий будиночок Пабло Неруди — поета, мислителя, громадянина. Людини, чию честь, чиє ім'я фашисти марно намагалися розтоптати.
Спалені книги, зруйнована оселя співця неначе промовляють голосом поета. "Нехай прокинеться лісоруб!" — до отих перуанських, амазонських бідаків слово поета. І віриться: вони прокинуться — лісоруб, шахтар, хлібороб, рудокоп. Вони вже прокинулись! У Чілі, Нікарагуа, Сальвадорі... Прокинулись і рвуть ланцюги.
В аеропорту Сантьяго нас не випустили. Літак дозаправляли з пасажирами на борту, що, здається, суперечить елементарним правилам безпеки.
...У перекладі Буенос-Айрес означає "добре повітря". Тут, на східному узбережжі Атлантики, воно таки справді добре. Починалося літо, дерева стояли в пишній зелені. Буяли декоративні кущі, клумби, квітники. Безліч цвіту! А мені запам'ятався соняшник. В одному з передміських двориків. Вистромився з-за огорожі, повернувся голівкою до сонця і вслухався в гомінке життя передмістя, дороги. Так і кортіло підійти, сказати: "Здоровий був, козаче. Як тобі тут, на чужині?" Було ж таке, що Коцюбинський колись на Капрі вітався до мальв...
В дорозі нас застерігають: "У місті напружене становище, не дивуйтеся, якщо вас зупинять і зажадають документи. Військова хунта другий день наполягає на зреченні президента від влади, той упирається. Сьогодні повинно вирішитися..." Це вже не перший президент за минулий рік. У країні арештовано близько ста прогресивних діячів. Серед них Альфредо Варела — видатний письменник, громадський діяч, лауреат міжнародної Ленінської премії "За зміцнення миру між народами". Його роман "Темна ріка" і створений на цій основі фільм "Течуть каламутні води" розповідають про стражденне життя заробітчан. Пригадується епізод: тікаючи від злигоднів, люди вночі нелегально перепливають. —річку, аби емігрувати, знайти десь заробіток, а їх у світлі прожекторів розстрілює прикордонна варта. Жахлива картина!
Так і не вдалося побачитися з Альфредо, нашим другом. За кілька днів, коли становище стабілізувалось, його випустили з в'язниці, але про зустріч не могло бути й мови.
Контрасти. Які ж бо різкі! Неволя на тлі чудової природи. Райське повітря землі й задуха, бруд тюремного каземату. "Коли, кому й де було без мук даровано свободу?" Сказано давно, а звучить актуально. Доля борців, доля співців однакова за всіх часів.
Готель "Президент" у центрі міста, на проспекті імені 9 Липня (День незалежності Аргентини). Будинки звичайні, стандартизовані, а от проспект рідкісний. Нібито єдиний такий у світі. Понад сто метрів завширшки! Коли його прокладали, знесли два квартали будинків. Прямий, просторий, він перетинає все місто. — Двосторонню проїжджу частину розділяють дерева, клумби, газони, доріжки для пішоходів. Під проспектом — підземні стоянки, гаражі, інші комунальні служби. Жителі міста пишаються цією магістраллю, запрошують прогулятися нею. Надто ввечері, коли вулиця сяє вогнями реклам, вітрин, вікон, коли зменшується потік машин.
У місті 48 театрів, 130 кінотеатрів, Центр культурного життя столиці — театр "Колон" ("Колумб"), який пам'ятає Шаляпіна, Майю Плісецьку, Чабукіані, ставив "Міщан", "Холстоміра", "Хованщину", приймав на своїй гостинній сцені грузинський дитячий ансамбль "Гяурі". Велична споруда. В Буенос-Айресі взагалі багато красивих споруд, парків, пам'ятників. Місто вдало сплановане, зелене, чисте, з добре організованим транспортом, обслуговуванням. Сотні крамниць і крамничок, ресторанів, кафе, барів готові обслужити, вдовольнити твоє бажання.
Товарів багато, їх уміло рекламують, — купуй, будь ласка, на вибір. Аби гроші.
Аби гроші. Проблема заробітку — головна, першочергова для аргентинців. Маєш роботу — живеш, а ні... Ось живий приклад. Невеличка фабрика, власне, її можна було б назвати майстернею, яка належала Домінго Вердхелету, одному з емігрантів, вихідцеві з Буковини, випускала електромоторчики для холодильників, збанкрутувала. Фірма, на яку фабрика працювала, уклала контракт з японською фірмою і почала одержувати від неї все обладнання для холодильників. Понад двісті робітників, котрі працювали на невеличкому підприємстві, опинилися без роботи.
— Будемо викручуватися, — казав мені господар, — не вперше.
"Викручуватися" — тобто спішно шукати іншого замовника, щоб без особливого переобладнання (бо це дорого, надто дорого) налагодити роботу. А спробуй налагодь, коли в країні повно безробітних (в Буенос-Айресі, наприклад, не мають роботи понад 400 тисяч будівельників), коли потужності заводів і фабрик використовуються лише на сорок процентів.