Нічого незвичайного, психологічного видумати вони не можуть. Значить, завтра о восьмій ранку почнуть вони наступ із тим, щоб притиснути нас до ріки й розбити. Мета вних — не пустити за ріку, цебто не дати нам Синчаківського мосту і по змозі або розбити нас тут, або погнати назад, де за нами по п'ятах ідуть інші.
Шахай промовчав хвилину, наче хотів збагнути всю серйозність свого становища. Він поклав палець на підборіддя й договорив ще тихше свій план.
— Ми пустимось на військові хитрощі. Прямо нам ударити невигідно, так ми спробуємо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й гадаю, що тут він на місці — за таких сил і ситуації.
Остюкові це була новина.
— Відколи він є, цей косий удар? Генерал видумав?
— Король. Років півтораста тому. Остюк засміявся весело й недовірливо. — І харашо ним можна вдарити?*
— А слухай. Прутинку легше перерізати навскоси, чоловіка легше-зрубати навскоси, армію легше розбити ;гакож так. Ми починаємо бій о шостій ранку — попередимо ворога на дві години. Посилаємо всю піхоту й половину кулеметів до Синчаків, де вони мусять зайняти позицію. Ти з сотнею кінноти стаєш перед Павлівкою. Артилерія з кулеметами займає оце ось село в долині праворуч — верства до нього. Я з рештою кінноти, з кулеметами й кількома гарматами стаю тут ось, де ми стоїмо, під скиртою. Так мусимо стояти ми у вихідний момент бою.
Остюк зацікавився таким розташуванням війська. Вій подумав, що, розділившися так, загинуть усі по одному в ворожих обіймах. Оце такий косий удар?
— Рівно о шостій починає артилерія. Всі наші гармати ураганним огнем местимуть Павлівку. Треба, щоб найбільш ефектно-все вийшло. Через півгодини ти йдеш в атаку на Павлівку, вибиваєш звідти ворога і тримаєшся, доки тобі не поможуть зліва.
У Остюка на мить погасли очі, передчуваючи смертельний бій,
— Нас роздушать, як варену картоплю в жмені! Павлівка ж — середина фронту. Вони стягнуть моментально сили.
— Це мені й треба. Скажений гарматний вогонь на Павлівку, шалені наскоки й оборона твоєї сотні — о, я знаю, як ти битимешся, Оеґюче! — все це примусить думати, що ми наступаємо на Павлівку. Ясно, що ворожі головні сили всі стягнуться до Павлівки.
— А далі?
— Доки Остюк, за підтримкою артилерії, буде битися з головними силатии, вся моя піхота візьме раптом Синчаки й піде громити ворожий фланг. Це і е косий удар, проти якого рідко хто може встояти.
— Що буде з моєю сотнею до тої пори?
— її може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть, рятуючи справу й товаришів, вставатиме попереду нас, як осяяний прапор перемоги! Слава ця піде між нарід по країні, і заспівають нових дум про Остюків бій під Павлівкою.
Місяць стояв на небі, блискучий, як клинок. На сухій торішній траві, молочаями й ковилою тремтіли його відблиски, наче дивився він у морську гладь.
4
Вони найщасливіші в світі люди. Вони не знають безсонних ночей, вічних хитань, коли думка облітає невідомі й неміряні простори, окутує себе фіміамом прекрасногомай* бутнього і зараз же кидає все це в землю, в труну, і бачиш, як у люстеркові, воскове лице своє й заплющені навіки очі. Вони не знають обсипаного листя надій, їхнє серце не б'ється в повсякчаснім чеканні смерті...'
Найнеможливіші плани, що здалися б безумом звичайній людині, виконуються точно. І не знаємо ми щастя таких людей,— бо стоять вони осторонь серед мільярдів людських: істот, стоять, як скелі, і плещеться хвиля до їхніх ніг, пле" щеться в погоду і в бурю, коли блискавка роздирає небо і замовкає все живе.
Гляньте на волю таку, коли вона починає титанічний біг. Падають і підіймаються з небуття міста й країни! Сказане випадково слово стає символом мільйонам живих і прийдешніх людей. Воно, маючи на собі печать волі, може затрусити землею.
Ніч пролітала помалу. Шахай, попередивши свою жінку про вранішній виступ із села, спав тихо, наче й не спаз зовсім. Снів фантастичних і нереальних він не знав. Така була його вдача. Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі вставали перед ним і його військом. Ось їде він кам'яною дорогою, тільки підкови вибивають іскри. Шлях лежить перед ним довгий і все нагору. Він чує, як військо гомонить позад його тривожно. Як зірветься іноді вершник який — з дороги в безодню. Б'ється з конем об каміння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шаха я, не знає він жалю. Веде дорога вгору до мети. І, наближаючись до ясного верхів'я, він бачить нові й нові простори, оповиті туманами.
Серце спішило, неясний дзвін розливався в повітрі, і довга стрілчаста хмара затопила все, тільки плив, погасаючи, неясний дзвін.
Нове видіння — живе й реальне — розкрилося, як велика квітка. Бій іде по всій полонині, не вгасаючи й не розпалюючись. Нові й нові сили виходять на поле і стають на місця, як шахи. Ворожа рука бере їх потроху, фігуру за фігурою, звільняючи місце своїм. Але вперто й помалу крадеться піхота. Ось вона лагодить кулемети. Б'є сигнал! Як порох летять фігури й пішаки. "О, я собі зумів вибрати командирів! Хіба не вмре кожний із них за мене десять разів? А*чи повірить хто із моїх, що мене можна подолати? Загіпнотизувавши себе моїм ім'ям, вони робитимуть чуда. Наче прапор несуть вони мене в. серцях. Я не такий, як вони? Але волк моя не знає меж! Історія запише мене на свої білосніжні сторінки. Ім'я моє Шахай — перемога!"
Аж спітнів трохи Шахай від такого сну. Ще пролетіло щось, не залишаючи сліду. Шум пройшов у голові, і Шахай зручніш повернув на подушці голову. Перші дзвіночки свідомості майнули. Ще не прокинувшись, Шахай знає, що це будить його воля, якій він призначив час розбудити. Розплющує очі. І на цьому остаточно прокидається.
5
Крик про допомогу лунає й лунає з Павлівки. Остюк геройським-наскоком захопив село, відступив з нього, знову вдарив на ворога. Ніхто не підтримує його зліва. Піхота вже запізнилася на півгодини з Синчаками. Кулеметами й ручними гранатами вигнали остюківців із половини села. Сам Остюк, тяжко поранений в хребет і контужений, залишився на ворожій половині. Остільки вже видною була його смерть, що ворог навіть кулі пошкодував для Остюка! Його шалені кіннотники, поховавши й розгубивши коней, вирішили вмерти, а відбити командира. Як розлютовані соколи, кидалися вони на ворога! Як закривавлена птиця, що погубила й очі в борні і ледве махає перебитими й поламаними крилами,— так билися кіннотники.
Загальний бій почався давно й розгорався тепер, як пожежа. Командир Шахай стояв перед Ковалевим Хутором. Він послав уже до Синчаків на допомогу піхоті всю решту кінноти з двома гарматами. З ним залишився Coca з батареєю та кількома кулеметами, без піхоти й кінноти. Шахай, поставив останню ставку. Синчаки мусять упасти!
Праворуч; за верству від нього, стояв Санька зі своїми гарматами і стріляв по ліску, що прозоро зеленів неясними бруньками недалеко Павлівки. Звичайно, там був ворог.
Марченко водив в атаку на Синчаки піхоту. З гвинтівкою в руці кидався він на ворога в перших лавах. Не раз і не два одкочувались назад, як хвиля, партизани. Не один боягуз упав од руки Марченка. Галат, перекосивши ворожу кінноту, що полізла була на його машини за лаврами, ловив тепер під кулями коней і поповняв ними недостачу в тачанках. Його весела парубоцька вдача розважала себе неймовірно довгими прокльонами, наче .молитвою. Він готовий був розтрощити свою піхоту, що к чорту годиться!
Саме тут прийшла підмога. Дві гармати почали зразу з шрапнелів. Синчаки впали. Пораненого Марченка повезли на тачанці вперед — підбадьорити й піднести дух у піхоти, що наступала на Павлівну—на допомогу Остюкові.
Шахай цей наступ побачив. Ворожі гармати, що здалеку— з-за Павлівки влучали в Саньку й Ковалів Хутір, замовкли. Там починався останній і рішучий бій.
Саньчині гармати теж перестали стріляти вперед по ліску. Вони промовчали трохи, мабуть, перешиковуючи фронт, і стали кидати снаряди геть у правий бік, частіш і частіш, а потім почали шрапнелями. Якась піхота знайшлася на правім флангові і йшла тепер на Саньку.
Користуючись тишею, чи, може, час прийшов,— висунулась із далекого ліска лава піхоти. Вона пішла в атаку на центр партизанського фронту — Ковалів Хутір — на Шахая.
Тут і починається справжнє діло. На три частини розподілено партизанів. Кожна б'ється за своє життя окремо. Ні одній не можна впасти, бо тоді загине решта. Марченко штурмує Павлівку. Посліплі від бою та крові кіннотники знайшли Остюка. Вони його ніжно кинули на підводу й везли за собою, як бога. І Остюк знаходив силу іноді підняти з підводи руку, посилаючи в бій. Троє найкращих командирів стоїть тут. Хіба можна перемогти Марченка, Остюка й Галата, доки вони ще живі?
Саньці приходилось круто з гарматами. Він втратив немало людей і, стріляючи щохвилі з гвинтівки, допомагав пораненим "номерам" шарпати за ремінець і розкривати ящики з набоями. Він кидався як чорт у пороховім диму, одночасно роблячи кілька діл. Його прокльони підняли б і мертвого з могили. Голос його гримів, як труба. Він закричав суворим і полохливим голосом, плутаючи лайку з дистанційними цифрами:
— Став на картеч!
Ковалів Хутір теж розпочав бій. Шахай завів свого коня за скирту сіна і став розмовляти позад гармат із Сосою спокійно й тихо. Це його правило: що важчі справи, то тихше й спокійніш він говорить.
— Товаришу Coca,— каже Шахай прихильно,— завжди у найнебезпечніше місце я посилаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю — ніколи того місця не візьме ворог. Ви зрозуміли?
Coca від гордощів розцвів. Весь його страх придушила одчайна рішучість. Він став покрикувати на людей, що подавали набої. А Шахай усміхнувся собі непомітно і ходив позад гармат розміреним, нешвидким кроком.
Кулі почали .літати частіш. Велетенський бич раз у раз хльоскає в повітрі. Дехто з людей упав коло гармат і хрипів, конаючи. Coca підняв крмір шинелі, наче од вітру.
— Не поможе, товаришу Coca! — сміється Шахай.
— Пруть,— Coca вилаявся, почуваючи себе, як школяр, якого застукав учитель.
— Не лайся в такім місці.
За скиртою почувся свист і стогін. Упав на землю кінь і став битися головою. Ворог ішов в лобову атаку на гармати, негусто стріляючи, і від цієї хмари, що насувалась так низько, поволі охоплював смертельний жах.