Це була така ж рисковита ідея, як і все, що робив він. Інженери не схотіли їхати в пустиню. Ніде було жити робітникам. На місці кваліфікованого робітництва не було зовсім, і взагалі майже не було робочої сили.
І от кучерявий з допомогою Жукова, Пермякова і місцевої парторганізації взявся реалізувати свою ідею. Робітники робилися техніками, техніки — інженерами, кочовники — кваліфікованими робітниками. Найбільш талановитих посилали учитись. Він сам учив на ходу тих, кого не можна було послати на учобу.
Він побудував нове місто з очерету. Почали приїздити інженери, геологи і геодезисти. Вони, дивуючись, находили, що робота спориться, декому з них довелося ставати вже під команду учнів кучерявого. Киргиз-казаки уперше за весь час існування земної кулі поробилися бурильниками, буровими майстрами, техніками, інженерами, геологами, лікарями, бухгалтерами, слюсарями, токарями, монтерами. Сімдесят процентів промислового пролетаріату на Ембі — вікові кочовники-казаки, а перед приїздом кучерявого їх було сім процентів.
Кучерявий сам вивчив геологію, більше того — він вивчив своїх геологів, але час уже сказати кілька слів про кучерявого.
Його прізвище Лаврентьєв. Колись він звався куди простіше: "Яшка". Його батько був вантажником, а сам він по професії мастильник при машині. Як він з мастильника, з помічника слюсаря зробився переможцем всілякої пустині, піскової, кочової, пошехонської, безкультурної, на півсотні років одкинутої від бігу нового життя? Він став членом партії більшовиків ще в тисяча дев'ятсот сьомому році.
Лаврентьєв — велике ім'я на Ембі. Немає жодного гвинтика на виробництві, жодного куточка в домах, жодного чоловіка на Ембі, що не нагадував би про Лаврентьєва. Але він не сам досяг того. З тисяча дев'ятсот сьомого року він не сам. Він працював у підпільних гуртках, йому давали книги, його любили й підтримували бакінські більшовики, ті вірні й скромні люди, чиї імена тепер відомі по найглухіших закутках усієї землі. Щоб не вони, він не був би Лаврентьєвим. Як і зараз, він міг би співати пісню про Ваньку-ключника, злого розлучника, та й по тому. Велика ненависть і велика любов Кучерявого Яші зосталися б недоспівані.
Він уславився вже за часів своєї роботи на промислі Ільїча в Баку, та тільки семирічна війна проти пустині маленького загону більшовиків зробила його тим, що він є тепер.
Після семирічної війни у вісімнадцятому столітті велика частина невеликої країни знелюдніла, зробилася пусткою, кріпаки-солдати загинули в війні. Після семирічної війни в прикаспійському степу невелику частину великої пустині назавжди завойовано для людей.
Ці люди, в більшості своїй кочовники-казаки, самі не могли звоювати пустиню, вони підкорялись їй, треба було попереду завоювати їхню середньовічну психіку.
Це зробив Лаврентьєв. Він був напочатку як стратег із штабом, але без армії. Він набирав, навчав свою армію на ходу, під час походу в пустині.
Він втручається в усе, забігши закурений, стомлений у бурову, він зараз же сам хапається за штуцерний кран фонтанного апарата.
І цей штуцерний кран — справа його рук, зроблений по його рисунках, цю ідею він вивіз з Америки.
У його феноменальній пам'яті, здається, зберігаються всі глибини всіх бурових, усі характеристики неокомських, аптських, альбських, сеноманських і сенон-туринських верств*, просвердлених на кожній буровій, поряд з тим фактом, що в такому то робітничому комунальникові попсувався водопровід, і з тим, що в театрального швейцара одросла борода, яку треба зголити, щоб не лякав глядачів.
Нестійким людям здається, що він не терпить заперечень, аж от м'який, тихий, рахманний інженер по експлуатації Кокушкін не піддається, вислухує досить неприємні речі, а далі рівним голосом уп'яте повторює, що газ з нуль два вигідніше одвести на таку то свердловину, щоб там побільшити тиснення, Лаврентьєв схоплюється, очі його вергнуть блискавки і от він погоджується.
Замість розбирати вишки, він "кочує" їх на нове місце.
Американці розбирають сталеві вишки й збирають їх на новім місці. Але цей американський метод для Лаврентьєва недосить американський.
Розбирати й збирати сталеву башту — історія довгенька.
Лаврентьєв підрахував, що він виграє чотири дні на кожній башті, і цього для нього було досить.
Під башту в сорок метрів увишки підладжуються полозки. У башту запрягаються трактори, верблюди, коні — всі тяглові засоби промисла. Вона суне степом як триніг марсіаніна. Це нові кочовники в стародавньому степу.
Так дивовижним способом степ, переставши бути кочовим, знову стає кочовим, тільки й це слово поряд з тисячею інших набуває в нас нового значення, нечуваного на старій землі.
Але, звичайно, куди більше дивних речей, ніж сам Лаврентьєв, зробили знайдені й зроблені ним люди,
І все ж таки він втручається в усе, все пробує, І. раптом зауваживши, що шкалу крана на фонтанному пристрої поставлено догори ногами, пише телефонограму, несе її, переступаючи ногами через незчисленні труби газо-нафто-водо-проводу, і, зненацька спинившись, береться вираховувати раціональніший розполіг труб.
Він запровадив скрізь коловоротне буріння, навчив наварювати долота побєдитом* і вакаром, сам недосвідчений у наварці, поспішаючи, обпікаючись, порався коло наварки, він знав, що завтра наварку зроблять краще, чистіше його ж робітники, але чекати до завтра він не має сили.
Коли в Искине пускають скважину або цементують десь за двіста шістдесят кілометрів у Кос Чагилі, він не може всидіти в своєму ойл сіті і появляється там, щоб бути при пускові. Це добре, але він виходить з бурової весь у цементі чи в нафті, замість спати влаштовується виробничу нараду, і він пробує виспатись у машині, але спати не можна, машина двигтить, дзвенить, підстрибує вгору, стукає об горби, і він, добувши олівця, нетерпляче підраховує, за скільки днів буде готовий нафтопровід до Кос Чагила.
На Кос Чагилі багато нафти, і вся вона на засувках. Везти її ніяк.
Кос Чагил — це улюблена дитина Лаврентьєва, він почав існувати при ньому. До того часу існували тільки величезні сори потойбіч незчисленних барханів чудесної ріки Емби.
VII. Червона Голова. Зустріч ворогів серед пустині. Як фаланга ловить мух. Дочка Франція. Їзда без ліхтарів. Город на острові. Їзда по дну ріки. Шофери колихають босими ногами в прохолодній воді.
Одного прекрасного дня до польового геолога Аврова приїхав на доброїздному коні старий дід і зажадав, щоб його справили до директора тресту. Це був Бишим Кизил Бас (Червона Голова), але він був уже сивий, як вовк, довга, широка, рясна борода показувала, що він був дуже старий віком — у казаків борода росте дуже помалу й потроху.
Польовий геолог Авров сидів на ящику серед кибитки*. На другому ящику перед ним лежали розрізи свердловин, він вивчав їх, міркуючи, в якому напрямі ідуть угору крейдяні нашарування.
Геолог Авров — колишній ворог геолога Пермякова. Присадкуватий, кремезний сибіряк, він насуплював низькі чорні брови, схиляючись над рисунками. Син професіонального мисливця, сам злий мисливець, він почав вивчати геологію, вештаючись, блукаючи в середньоазіатських горах. Заблукавши в проваллі, він десь на третій день знаходив дорогу додому, стежачи за кривулями стародавніх прошарків, вивчаючи зерно й колір скал, що вилазили спід землі. Далі він учився в Ленінграді і працював вантажником на вокзалі. Вугільною брилою йому одтяло великий палець лівої руки — той куций недорубок пальця тепер лежав на рисунку, правою рукою він механічно одганяв з потилиці мух.
У спорі з Пермяковим він обстоював погляди старих геологів, Пермякова він тоді уважав за легковажного верхоума.
Якось вони їхали удвох на легковій машині, мовчки, дивлячись різно у праве і в ліве вікно. Путь була довга; оком геолога оцінюючи ґрунтові підняття удовж дороги, вони достеменно забули один про одного.
Засичала задня шина, випускаючи повітря, машина спинилась, Авров і Пермяков водночас вистрибнули на різні двері, щоб підійти до аварійної шини. Вони зійшлися за автомашиною, І раптом Авров побачив Пермякова, а Пермяков побачив Аврова. На обличчі Аврова зайшов стриманий подив, він зовсім забув, що їхав в одній машині з ворогом, він був уражений, як громом, цією несподіваною зустріччю в пустині. Такий самий подив він побачив на обличчі Пермякова. Вони офіціально привіталися і потім, як по команді, повернулися назад, шукаючи очима машину суперника. Авров дивився, де машина Пермякова, Пермяков не міг добрати, де ділась машина Аврова.
Вони обоє враз утямили, що їхали вкупі, на одній машині, що сиділи поруч. Перший посміхнувся Пермяков, вони підійшли один до одного, міцно стиснули руки, почався дружній, спокійний спір.
Червона Голова увійшов у кибитку, Авров не почув його ходи. Червона Голова тихо засміявся і хотів був ляснути геолога по плечу — геолог знав і любив казакську мову, його знали й любили казаки, та раптом старий забачив німу сцену, що відбувалася на плечі геолога.
Права рука механічно відганяла мух від потилиці, вони сідали перепочити на плечі і тут на них чигала здоровенна фаланга. Упіймавши муху, вона похапцем жувала її тут же на плечі і націлялась на нову.
Червона Голова з цікавістю дивився на цю сцену. Нарешті, на третій мусі йому набридло чекати, і він забалакав до Аврова. Авров давно знав Бишим Кизил Баса.
Колись раніше Кизил Бас був великий джигіт, тобто по прикаспійській уяві перший чоловік, щоб украсти коня. Для нього було пусте діло перелетіти десь за тисячу кілометрів під Оренбург чи забитись у Туркменію і провести звідти десяток добрих коней.
Але Червона Голова не вмів берегти добро, роздавав і прогулював накрадене і через усе життя вікував злиднем. Рідня його з того самого клану вправилися забагатіти за його горбом і навчились кепкувати з Червоної Голови, що ходив у подертому бешметі і щовесни голодував.
Глум дійняв джигіта і він вирішив забагатіти. Скоро в нього було вже щось із сотня баранів і джиїрма (двадцять — добрий калим) коней та верблюдів. Джиїрму він віддав за молоду жінку, і вона породила йому дочку — чотирнадцяте дитя Бишим Кизил Баса.
"Яка найбагатша країна в світі?" — питавсь Кизил Бас і хтось сказав йому, що найбагатша країна — то Франція.