Навіть сонце вкрите плямами. Поїдемо ліпше до мене на дачу: може, вишкрябаємо якийсь діловий контакт. Ви мені таки здорово імпонуєте.
І великий комбінатор легенько підштовхнув Обормотів до свого ЗІМа*, що стояв осторонь, поблискуючи нікелем і лаком.
– До чого похмура особа, – ще раз обернувся він у бік дивака.
А Похмура Особа, натявши на голову бриля і промимривши щось на взірець "нема правди на світі", почимчикувала вулицею.
***
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, в якому доводиться, що не завжди душ діє за своїм призначенням
Особняк Остапа Бендера на Ланжероні був дійсно квазі уна фантазія*. Його збудував кращий архітектор міста, вклавши в споруду весь свій хист і уяву. Оздоблений різнокольоровою керамікою, будиночок кокетливо визирав з-поза дерев невеличкого садка, немов дражнячи перехожих: "а я тут". Крім кількох кімнат, архітектор понапихав безліч якихось закутків, незрозумілих за своїм призначенням, але саме цим і приємних. Все це складало асиметрично дивовижний ансамбль, повний затишку і якоїсь відчужености від життя, так що у кожного, хто сюди потрапляв, виникало бажання плюнути на всю навколишню суєту. Що в якійсь мірі відповідаю настроям великого комбінатора. Однак, урвавши добрий куш від життя, він зовсім не мав наміру зупинитися на досягнутому. Навпаки, чим більше смоктав він з джерела достатку, тим більшу відчував спрагу.
Обормоти тільки язиками поценькали, оглянувши апартаменти остапбендерівського маєтку.
– Колосально! – вигукнули вони, клацнувши фотоапаратами. – Ми опублікуємо серію фото в закордонній пресі на доказ того, чого може досягти звичайний країнчудесівський громадянин у безклясовому суспільстві.
– Сеньйори, не треба овацій, – скромно опустив очі великий комбінатор.
Однак Обормотів охопив такий ентузіязм, що зони умовили господаря особняка сфотографуватися в різних ракурсах: у ліжку, за столом, на ґанку, в садку і навіть у кльозеті. Останнє фото вони гадали опублікувати в американському журналі "Плеб", але потім чомусь роздумали. Таким чином, незабаром у закордонній пресі, а також журналі "Країна Чудес" з'явилася серія кольорових фото в такій послідовности: "Остап Бендер за читанням ґазети "Правда"", "Остап Бендер відпочиває", "Остап Бендер біля свого будинку", "Остап Бендер студіює "Капітал"" (садок). Тут Обормоти, на жаль, трохи покривили душею, бо в руках Бендера був не "Капітал", а "Українські страви", книжка, яку вони йому тицьнули, бажаючи надати знімкові відповідного сюжетного колориту.
– Джентльмени, – сказав по тому великий комбінатор, запрошуючи Обормотів перекусити, – джентльмени, я завжди відчував певний потяг до іноземців, хоча, правду кажучи, за наших умов це не зовсім безпечна річ. Втім, залишімо осторонь політику. Скажемо з точки зору гостинности: я не вважатиму себе обтяженим, якщо сеньйори змінять миршавий готель на "Фантазію". Отже, сеньйори?
– Згода! – крикнули Обормоти і вихилили по чарці.
Після третьої Остап Бендер узяв гітару і приємним баритоном заспівав:
Ізмалечку я був страшна дитина, –
Ні в татка, ані в мамку – ну так що ж?
Таку ж собі обрав я і дружину,
О Жоро, мій потримай макінтош!
Заклала мене раз якась шалава,
Що ніби зграбував я, – ну так що ж?
Прийшли тоді за мною п'ять лягавих.
О Жоро, мій потримай макінтош!
Сиджу тепер в кичмані я любенько,
Мов дідько той, за ґратами, – та й що ж?
Потримай же, о Жоро, мій старенький,
Та все ще елеґантний макінтош!*
Пісеньку Обормоти нагородили оплесками.
Тут вони, до речі, згадали про вантаж, але Бендер заспокоїв їх, сказавши, що в цьому клопоту не буде: вантаж негайно буде доставлений сюди. Втім, коли великий комбінатор подзвонив у порт, усі відчули деяку стурбованість. Справа в тому, що, як на гріх, вантажники застрайкували, і в порту творилося чортзна-що. Це було навіть несподіванкою для Бендера. Він почав дзеленькати по всіх усюдах, і швидко все з'ясувалося. Біля пірса стояв рефрижератор з Ґалардії*, який належалося завантажити маслом і ковбасою. Саме масла і ковбаси давно вже не бачили полиці одеських крамниць. Можливо, ця обставина і викликала серед несвідомих портовиків заворушення, коли раптом прийшло розпорядження відправити до дружньої Ґалардії усяке їстиво. Вважати, однак, це причиною заворушення – таке могло спасти на думку лише громадянам з куцою свідомістю. Справа полягала, насамперед, у недостатній ідеологічній роботі серед портовиків, що пізніше і відзначило бюро обкому партії у своєму рішенні з цього питання, зобов'язавши портову партійну організацію створити серед вантажників двадцять гуртків підвищеного типу з вивчення історії партії.
Але поки там що, а сорок валіз Обормотів сумно лежали в нутрощах "Св. Марії Маґдаліни", і цьому треба було запобігати.
– Який усе ж прояв несвідомости! – украй здивовані цим, не вгамовувалися Обормоти.
– Я вже казав, сеньйори, що й сонце має плями, – вважав за необхідне якось підтримати престиж Країни Чудес великий комбінатор.
– Така аналогія не виправдує стан речей, – сказали Обормоти і потиснули руку великому комбінаторові.
– Втім, не будемо турбуватися, – зауважив той, – чемодани ввечері будуть тут... скільки, ви сказали?
– Сорок.
– Сорок чемоданів увечері будуть тут, – ще раз авторитетно ствердив Остап Бендер. – А зараз, щоб не сумувати, поїдемо разом на будівництво, де я пращею виконробом.
– О! – сказали Обормоти.
– Джентльменам, мабуть, спало на думку, що Остап Бендер байдикує? – кинув погляд великий комбінатор. – Але сеньйори забувають, що ми живемо в країні, де "хто не працює, той не їсть"*.
– Ми сказали "О!", щоб висловити своє захоплення, що така людина очолює будівництво, – зважали за потрібне пояснити Обормоти.
– Не шкодуючи живота свого, як казали в старовину, – натис на акселератор великий комбінатор. – Не треба овацій, сеньйори, – додав він м'яко.
Коли остапбендерівсьний ЗІМ, ледь чутно скрипнувши гальмами, підкотив до будівельного майданчика, там уже чекала комісія для прийому чергового нового будинку. Бендер недбало тицьнув руку двом-трьом членам комісії і, кинувши "почнемо", піднявся по сходах до головного парадного і встромив ключ у замок... За ним цуциками побігли члени комісії. Обормоти клацнули фотоапаратами. Пізніше вони мали деякий клопіт з визначенням на фото "верх" – "низ", як вони його не крутили.
Головний парадний вхід був чудовий. Гранітне облицювання з країнчудесівськими атрибутами вгорі неперевершено підкреслювало простоту архітектурних ліній будови в цілому. Але найхарактернішою особливістю головного парадного було те, що головне парадне не було головним парадним, а багато оздобленим туалетом громадського користування. В цьому й полягав, так би мовити, невеличкий секрет архітектурного задуму. Цілком природньо, комісія була в захопленні.
Висадивши двері у двох-трьох квартирах (бо якогось дідька зіпсувалися замки), оглянули й квартири. Все було зроблено охайно, міцно і в модерному стилі, якщо не зважати на окремі огріхи: батареї опалення чомусь були під струмом. Це виявилося, коли хтось торкнувся металу. При спробі відірвати невдаху від батареї довелося всім станцювати буґі*. Танок набрав такого паленого темпу, що підлога не витримала, і всі опинилися поверхом нижче.
– Дрібниці, – недбало кинув Бендер згори. Він спостерігав танок осторонь, обачно не взявши з ньому участи.
– Дрібниці, – погодилися члени, важко хекаючи і струшуючи пил.
На біду, голові комісії забажалося покататися в ліфті. Але тільки-но він натис кнопку, як ліфт, мов обірваний, полетів униз, а потім оскаженіло рвонувся догори. Незважаючи на лемент пасажира, він метлявся від першого до останнього поверху доти, аж поки, набравши майже космічної швидкості, не пробив, мов промінь лазера, стелю і зник з очей. Усі кинулися на горище, далі на дах, і тільки звідти побачили ліфт, що, неушкоджений, стояв на даху сусіднього будинку, куди він за законами балістики перелетів. Голова привітно помахав їм рукою, всі крикнули "Ура!" і помчати вниз по сходах, загубивши по дорозі одного члена, який необачно вхопився за поручень, зламав його і, проминувши кілька поверхів, опинився одразу на першому. Коли всі, нарешті, зійшлися докупи, цілі й неушкоджені, жартам і дотепам не було кінця.
– Ну, – сказав великий комбінатор, стираючи з обличчя піт, – спека така, що тільки під душ.
– Під душ! – крикнули всі, зрозумівши виконроба з півслова, і кинулися до ванних кімнат.
– Слухай команду! — луною покотився по сходах голос великого комбінатора. – Штани геть!
– Єсть штани геть! – полетіло з усіх квартир.
– Крани відкрити!
– Єсть!
Усі, по команді, повернули вентилі, в трубах щось загарчало, і зверху з силою вдарив потік смердючки. Зопалу ніхто навіть не зрозумів, що воно таке, а коли зрозуміла, то було запізно – від кожного тхнуло, як від асенізаційної цистерни.
– Полундра! – крикнув тоді Остап Бендер, першим вискакуючи на сходи.
Було ясно, хтось переплутав труби, підключивши водопровід до каналізації. Але, безперечно, нічого особливого в цьому не було, якщо не враховувати становища, в якому всі опинилися. Та зарадити і цьому можна було швидко. Коли обмазюкані з голови до ніг чортзна-чим, мужчини повилазили на сходи, затуляючи долонею сороміцькі місця, великий комбінатор повів усіх до котельні і там, у підвалі, з брандспойта під тиском у шість атмосфер пообмивав по черзі кожного, перед тим упевнившись, що у брандспойті справді вода, а не казна-що. Всім було так весело, і всі так щиро й заразливо реготалися, що скоро перед будинком зібрався цілий натовп. Питаючи один одного, що трапилось, люди зазирали до підвалу і теж починали сміятися.
У зв'язку з цим у найближчому відділку міліції по тривозі підняли всіх міліціонерів. Переконавшись, проте, що нічого, власне, загрозливого немає, міліціонери посміялись і собі, про всяк випадок розігнавши юрбу.
– Шановний товаришу Бендер, важко знайти слова... – підніс келих догори голова комісії після того, як було закінчено формальності з прийомом будинку, і всі – в тому числі й Обормоти – зібралися в ресторані скропити цю важливу подію.
– Важко знайти слова, шановний товаришу Бендер... – повторив голова, на мить замовк, посоловіло глипнувши поперед себе, і, хитнувшись, почав утретє:
– Слова важко, шановний товаришу Бендер, знайти...
– Не треба, не треба овацій, – скромно опустив очі великий
комбінатор.
***