Господи, Твоя сила, як дремне анатемська техніка, хай вона провалиться, як рване — просто таки ракета, чи що!.. Аж повітря в ухах лящить! Тут був біля 5-го бльоку, глянь! — а вже й коло третього опинився, вже й кухню минув, вже й на поліцію завертає! Бачу — добре, сатана, їде, простісінько на мій бльок орієнтацію взяв, хоч і ніхто ним, по суті речі, не кермує. Правда, біля кухонного бараку якесь беззахисне собаченя під колесо попало і на крихіткому здоров'ї либонь чи не постраждало, а так, взагалі, обійшлось без пригод. Аж біля поліції все діло пішло шкереберть і настало повне розчарування! Тут саме замість круто повернути праворуч, моє чудо техніки просто у в'їзну браму як бахне! — так і поминай, як звали… Що сталося опісля, бийте мене, ріжте, — далебі не пригадую…
Тут зараз забрав слово командант таборової поліції, пан сотник Викрикайло, що виступив на суді в характері головного свідка обвинувачення:
— Пане, — каже, — я вам можу пригадати, що сталося опісля, коли ви вже в такому молодому віці хворієте на ступневий параліч мізкових клітин. У першій мірі ще раз підкреслюю та зазначую, що ви герцювали на мотоциклі в стані комплектної нетверезости і, замість тримати руки на кермі, ви тримали їх у кишенях, та ще собі й посвистували. А по-друге — ваш несамовитий рейд не збувся на тому, що ви роздушили Богу духа винну собачку, фокстерієрка, з чорною латкою на хвості, власність пана бльокового Консервовича! Крім того, ви ще вивернули догори дном скриню з сміттям число 2, налякали на смерть паню добродійку Язичинську, особу хвору на серце, і поломили на городі всі квіти, що їх наше українське жіноцтво щось з півтора місяця плекало та підливало. Ціле щастя в тому, що в'їзна брама в таборі була тоді закрита, а то хтозна, куди ви ще на тім моторі заїхали б та скільки біди-лиха накоїли б. Самозрозуміло, стукнувшись у повному розгоні об в'їзну браму, ви так себе влаштували, що мої хлопці ледве вас позбирали і в простиралі занесли в таборову лікарню. А ваше "чудо техніки", своїм порядком, пошкаматало на гамуз…
— І добре йому так, коли воно таке чудо! — гарячкувався обвинувачений. — Думав — справді найновіший винахід, крик епохи, а воно ось що… Замість на перший бльок — дідько його в браму втелющив… Трудно, не винен я в тому, світлий Суде, що новітня техніка ще й досі стоїть на такому низькому ступені…
Дивним дивом, Суд був зовсім протилежного погляду і всю вину приписав саме обвинуваченому, а не новітній техніці. І так за переступлення § 6-го, ст. 3-я, таборного правильника про внутрішній порядок та публічну безпеку підсудного Анатоля Костенка покарали 3-тижневим арештом з припиненням виконання кари до тієї пори, коли він вилікується з дошкульних ран, одержаних у катастрофі.
Ясновельможний пан швець
За горами та ріками, за мурами та за дротами стояв собі табір. А в таборі оцьому, дарма що замешкувала його щось понад тисячка переселенців, був усього-на-всього лише один швець! Ой, брешу, не так: був ще один шевських діл майстер, та, заслужившись немало в ділянці торгівлі коров'ячим м'ясивом, талановитий цей чолов'яга осягнув небавком титул магістра ветеринарії і таким чином геть відчихолився від чесного шкуродерського цеху. Та й був ще один недокінчений шевський термінатор, але той зразу обняв пост підначальника в харчовому магазині. Так що дійсний і безпосередній зв'язок з проблематикою дратви й копит затримав лише цей єдиний ремісник, що про нього ми згадали на вступі.
Ну і парсуна ж то була, цей наш ясновельможний пан швець! Куди там до нього рівнятись голові Таборової Управи, чи навіть і самому командантові Пожежної Сторожі, хоч який він нам завзятий та вусатий козарлюга вдався!
Та що й казати: я не знаю, чи де-небудь, коли-небудь і в якому-небудь уряді товпилась така велика черга народу, як перед нашою шевською майстернею. А скільки то мольби, скільки просьби треба було, щоб у майстерні з великої ласки підбили вам підметки, чи приліпили дурну прищіпку! А що вже до винагороди та всяких даяній, приношеній і тому подібних ребухів — то й шкода говорити!.. Ще зразу світла шевська канцелярія вдоволялась грішми й американськими цигарками, та лише з верблюдом на образку. Потім валюта раптом переіначилась, і в вас за роботу правили або свіженьке масло, або чоколяду. Та згодом нашому майстрові проїлись масло й чоколяда, і йому забаглося дактилів та мігдалів. А коли сприкрились дактилі та мігдали, він став вигадувати такі невидані витребеньки та забагав чогось такого, що його, може, і на світі немає. А нещасний, запроторений народ носив та й носив, пхав та й пхав, з-під землі добував, а затикав біді горло, бо мусів, бо хоч і кожний з нас прийшов босий на світ, то це ще доказ, що всі ми мусимо босоніж по світі ходити.
B тому самому бараці, де була шевська майстерня, жив також пан Аполлон Рибка з сім'єю. Та не в тому справа, що він там жив, та й що мав таке прекрасне клясичне ім'я, та й що був колись доцентом краківського університету і понаписував скирту вчених книжок, перекладених, до речі, на чотири заграничні мови. Справа, бачите, ось у чому: якби колись, ненароком, вибухла наша держава, а в цій державі я мав посаду достойника, що розділює ордери та хрести за хоробрість, то першої кляси хрест за геройські подвиги я присилив би на грудь доктора Аполлона Рибки! За віщо?.. За те, що він відважився і дав себе насильно евакуювати, обвантажений сімейкою в числі десятеро осіб, при чому тая десята особа подорожувала "зайцем" у матірному лоні аж до Штрасгофу, і щойно там явно-славно прилучилася до транспорту. Ну, що ви на це скажете? Гм?.. Така собі на нинішній скрутний час "невеличка сімейка" з десяти осіб, — в тому лише шестеро юнаків, шість розбийголов, шість непосидющих вітрогонів, що то кожний — коли не альпініст, то пластун, як не пластун, то копун, або якийсь інший фізкультурник!.. Попробуйте ви їх приодіти та взути! Чи ж то не сизифовий труд, чи ж то не безприкладне геройство — взяти на свої плечі такий непосильний понадлюдський тягар? Ще там з одежиною було пів біди-лиха, тим сушила свою голову пані добродійка, та вже просто в могилу заганяла доктора Рибку вічна турбота: що його придумати й як поштудерувати, щоб сімейка не лазила боса. Ота настирлива турбота приневолила кінець кінцем доктора Рибку кинути посаду в таборовій гімназії, бо нікому було щоднини сидіти сиднем у шевця та вговорювати його, та принукувати і наполягати, щоб латав сімейні шкраби і шкрабенята.
Ну, а що вже вишасталась вся сім'я на цього майстра, то й нічого казати: діти, бувало, вдома ледве чи коли-небудь скоштували, який смак у чоколяді чи в родзинках, — все мандрувало до шевця. А вслід за їстивними продуктами помандрували з хати інші статки: льорнетка, шлюбні обручки, килим, "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва" в золочених рамах і радіоприймач.
Аж настало таке люте врем'я, що й нести вже не було що і платити нічим, а подрантаного ходяччя назбиралося, хоч гать гати. Прийшов тоді доктор Рибка до ясновельможного пана майстра та й каже:
— Пане майстер, — каже, — така і така річ: роботи для вас, як бачите, маю без кінця і міри, та тільки сам уже не знаю, чим вас за неї гонорувати. Може, зробимо так: потрудіться, будь ласка, до нас до хати, пооглядайте собі все те, що там ще залишилось, і що припаде вам до вподоби — те й беріть.
— О'кей! — великодушно згодився пан майстер. — Може бути і так, я свій чоловік, зі мною, як з дитиною.
Заходять у хату, доктор Рибка порозмикав навстіж всі шафи і куфри, які вже віддавна світили голим дном, пан майстер досвідченим оком бистро зорить та мишкує сюди-туди… і неохотно крутить носом. Справді: сама мізерія!.. Шо тут брати?.. Раптом очі в нього заблисли: помітив новенький фотографічний апарат!
— Пане докторе! — каже він тоді. — Ви знаєте, що я вам ніколи в нічому не відмовив і завжди старався йти на руку… Дайте мені оцю штуку, оцей ніби апаратик, а я сумлінно обіцяю вам, що буду облатувати вашу многолюдну сімейку так довго, доки УНРРА не перетранспортує її до Параґваю чи до Патагонії, де, очевидячки, взуття — річ зовсім безпотрібна.
— Добре, — відповів пан Рибка, — йшли ви мені на руку, піду і я вам та відступлю вам цю штуку, але в заміну за три пари копит, жменю кілків, кільце дратви та й клапоть шкіри на латки. Згодні ви, пане добродію, на таке діло пристати?
— Авжеж, що згодний! — аж підскочив на радощах пан майстер. — Та пане докторе, та за такий апаратик я вам відступлю не то що три пари копит і жменю кілків — за нього я вам віддам цілу майстерню, з усім крамом та з усіма причандалами, з шильдом і патентом! Бо то і, правду кажучи, оце паршиве ремесло мені геть осточортіло, і я віддавна вже хотів на нього наплювати! Доволі страждань, ганьби і поневірки!.. Саме недавно я справив собі ДКВ на 250 коней, а як лише небо проясниться — беру свою наречену, саджаю її в причіпку і вйо! на прогульку по всій американській зоні, по всіх українських таборах! А не доставало ще мені до повного виряду фотографічного апарату. Бо то, знаєте, як чоловік їде на прогульку вдвійку з нареченою, то по дорозі трапляються всілякі красні краєвиди, що їх варто відбити… Пане докторе, знаєте що?.. Так, щоб мені, ні вам не було кривди, додайте мені до цього інтересу ще оце автоматичне перо, що стирчить вам у нагрудній кишені!
— Гм!.. А навіщо ж вам, пане добродію, ще й в додатку автоматичне перо?
— Бо то, пане докторе, є така річ: як чоловік їде на прогульку вдвійку з нареченою, то по дорозі йому частенько виводиться перебувати на лоні природи. А коли ви є на лоні, то вам припливає до голови всяка манколія, всілякі думки та фантазії лізуть на мозок… Ану ж, може, і мені вдарить до голови така фантазія, а тоді — схоче чоловік яку статтю чи репортаж з дороги вжарити до ґазетки, а не буде чим! А то, іноді, з доброго дива, може мені прийти справжнє натхніння, так тоді як розмахнуся, то й політичну програму для якої нової партії вкрешу!.. Ну, що, згода, пане докторе?
— Згода, пане майстре!
Вдарили по руках, — і так припечатали цей пропам'ятний товарообман, що в його логічних наслідках колишній доцент став шевцем, а колишній швець — озброєний в автоматичне перо, фотоапарат, ДКВ і наречену, — поїхав об'їздом по американській зоні збирати вражіння на лоні природи і шкварити репортажі до ґазеток.
…Гей, не раз, і не двічі відтак, згодом, благословив доктор Рибка тую спасенну хвилину, коли то добрі духи натхнули його думкою кинути посаду в гімназії, щоб мати змогу щоденно сидіти на карку шевцеві.