А в нас нема грошей!
– На що ж потрібні гроші?! Я думаю, що священик і так поховає!
Вона усміхнулася, дивлячись вбік.
– Дошки на труну треба купити. Столярові за роботу заплатити.
Я нічого не сказала. Розмова зійшла на іншу тему.
Ще за кілька днів, я зайшла до Віри в якійсь справі. Коли присіла на стілець в кухні, одразу глянула чомусь на друге крісло.
– Чи, Ґену вже поховали?
– Так, поховали! – сказала вона, спустивши очі додолу.
– Хто дав гроші на труну?
– Ніхто. Полонені збили з якихось дощок труну і самі поховали.
– Як? – Без священика?!
– Ет! – махнула вона рукою.
– Чи невже ніхто не міг заопікуватися похоронами!?.. Без священика! Як щеня!.. Це страшне!
– А, хто?!
Пані Віра, здавалося мені, допитливо дивилася на мене. Я мовчала.
Перед очима стояла дівчина-селянка зі шпиталю... Знизуючи плечима і з іронічною усмішкою на устах: "А хіба воно моє?.."
... "Так, що ж, що не ваше! Ви ж бачите, що це сирота!.. Треба ж совість мати!"
____________________
Примітка
Оповідання "Ґена" Люби Куценко надруковано у альманасі "Новий обрій" (№ 4 за 1971 рік), виданому у Мельбурні видавництвом української діаспори Австралії "Ластівка".