Все навколо здавалось незвичайним, дивовижним. Між двома похилими горами широка долина. По один бік стояло п'ять великих будинків, а біля них кілька маленьких хаток. По той бік гора поросла густим лісом лип, тополь. У долині ліворуч великий ставок з похилими вербами, осокорами, каштанами.
У затінку під старим каштаном сиділо двоє дідів, покурюючи люльки.
– Добридень вам, дідусі!
– Здоров, козаче, здоров!
– Чи не знаєте ви, як пройти до Золотих воріт?
Діди здивовано зиркнули на Тараса.
– Звідкіля ти, козаче?
– З Вільшаної!
– Як же це ти сюди потрапив?
– Я вчора з паном Енгельгардтом приїхав до Києва. Мій пан гостює, а мені волю дав аж на три дні. Так ото я чув, що тут десь є Золоті ворота і Хрещатик, хочу подивитись.
Діди засміялись…
– Так Хрещатик шукаєш?
– Еге!
– Оце, сину, де ти стоїш, уся оця долина і є Хрещатик. – Дід набив тютюном люльку, витяг з кишені кресало і кремінь, добув вогню, припалив люльку і повів бесіду:
– По цій долині здавна текла річка. Тепер ставок пересихає і річка висохла. А ото вулиця йде вгору до Золотих воріт, друга вулиця здавна була по долині. Якраз отут і був перехрест: схрещувались дороги, то люди й почали це місце хрещате звати Хрещатиком.
– А я ще інше чув, – заговорив другий дід. – І таке кажуть: коли князь Володимир гнав киян на хрещення в Дніпро, то саме цією долиною, і від того долину прозвали Хрещатиком.
– І це може бути. Так ото сину, треба тобі йти вгору, отам біля Софії і Золоті ворота.
– Ми якраз в той бік ідемо.
Діди підвелися, побрали в руки ціпки і стежкою попрямували вгору до Золотих воріт. Слідом за ними, роздивляючись навколо йшов Тарас.
Калачиками, травою поросла вузенька стежка понад високим земляним валом. Згори вал круто повертав ліворуч. Не важко було догадатись, що цю величну земляну споруду зроблено руками людей.
– Дідусю, хто зробив ці земляні вали і Золоту браму?
Дід з великими сивими вусами, сивою бородою, видно, старший, почав розповідати:
– Багатий Київ старовиною!...
Тарас дізнався, як київські князі будували земляні вали-фортеці для оборони старого міста від половців, печенігів та інших орд. Уся київська гора була оточена земляною спорудою за князя Ярослава Мудрого, який і Софію збудував і церкву надворітню із золотою брамою, що татари розбили.
– А чого брама звалась золотою?
– Двері цієї брами були вкриті листами з золота, як-от Софія, Лаврська дзвіниця.
– То золотої брами там, куди ми йдемо, нема?
– Е, сину, не то що брами, а й надворітньої церкви немає, – татари все сплюндрували. На тому місці ти побачиш тільки високу могилу.
Діди й Тарас піднялися нарешті вгору, підійшли до високої могили, гребня якої дерева верхівками не досягали. Неподалік від тієї могили стояла золотоверха Софія, а ззаду простяглося поле, росла городина. Навколо Софії тулились дерев'яні хатки, вкриті соломою, і кілька цегляних будинків. Тарас налічив їх аж десять.
…Коли Тарас повернувся до будинку Енгельгардтів, першим зустрів його куховар.
– Ну що, козаче, до вподоби тобі Київ?
– Та я мало ще бачив!
– Зажди трохи. Ось я тебе поведу. Підемо в Софію і Михайлівський монастир. Там така краса, що повік не забудеш.
Після обіду Тарас з куховаром пішли у Софію. І справді, яка там краса! Як понамальовано! Тараса не можна було відтягти від розписних стін, він запалився вогнем, малюнки вбирали очі.
Вийшли з Софії на майдан через гостроверху з високим шпилем дзвіницю, яка теж була обмальована, прикрашена золотом. Спереду виднівся ще один монастир з золотими верхами. Площею снували ченці, один на одного схожі.
Довго не міг Тарас отямитись від баченого.
"І все оте робили руки малярів? – думав хлопець. – Ніщо мене не спинить: стану тільки малярем!".
Усю ніч снились Тарасові дивовижні малюнки.
Другого дня він спустився на Поділ. Крамарі з великими корзинами різного краму, перекупки з кошиками, поспішали на базар.
Ось якийсь пан проїхав каретою, курява стовпом стояла в повітрі. А он якась пані з двома покоївками ледве пливе вулицею.
З вигуками й реготом сунули через площу бурсаки, намагаючись усіх перекричати. Кругом гомін, шум, крики…
Тарас зупинився перед великим будинком. Не то будинок, не то церква. Маленька баня з хрестом несхожа на церкву, а біля хвіртки на стіні ікона і напис: "Духовна академія".
* * *
Незабаром опинився він на березі Дніпра. Ще ніколи Тарас не бачив стільки води, такої широкої річки. Блакитні сивозелені хвилі котилися одна за одною, зливаючись у суцільну синь. Яскраве сонячне сяйво віддзеркалювалось у воді, перебігало зайчиками по хвилях і котилось разом з повними водами кудись в далечінь.
* * *
…Третього дня зрання Тарас пішов у Лавру.
Люди довгою стрічкою сунули, ніби німі, лаврським подвір'ям мимо дзвіниці в Успенський собор.
Одні хрестились, другі падали на коліна, шептали молитву, інші зітхали від тяжкого життя на землі.
Тарас стояв і дивився на високу дзвіницю. По небу сунули дрібні, легенькі, як пух, хмарки, і здавалось, що дзвіниця хилиться вбік, падає. І хто її збудував? Кріпаки! Скільки праці вкладено, скільки поту пролито!..
Щоп'ятнадцять хвилин били куранти в малі дзвони, а згодом великий дзвін бевкнув дванадцять…
…Тарас обійшов усі церкви, і найбільше його вражало малювання. Найвищої краси були візерунки, вирізані з дерева й мальовані різними фарбами, – роботи кріпаків Чернігівщини й Полтавщини. Один дідусь, що знав цих майстрів, так розхвалював їх, що аж прицмокував, і Тарас від того діда не міг відійти – усе йому хотілось довідатися, де живуть оті майстри-маляри.
З верхньої Лаври слідом за людьми Тарас добрався до Ближніх печер.
* * *
Скрізь подивився Тарас, усе побачив, запам'ятав, щоб дома було що розповідати. Потім помилувався ще краєвидами біля старовинного Видубецького монастиря і понад Дніпром повернувся до міста.
Так минуло три дні дарованої йому волі.
На прощання з Тарасом
Повернувшись з Києва, Павло Васильович зразу ж почав готуватись до від'їзду у Вільно. Він наказав з двору челядників відібрати слуг до Вільна. Тарас, як козачок, теж мав їхати з паном. Звістка про готування до від'їзду блискавицею полинула в Кирилівку, Зелену Діброву.
…Катерина – рідна сестра Тарасова – поспішала в Кирилівку, щоб встигнути до схід сонця.
У батьківській хаті блимав світ каганця.
"Хто це так рано встає?" подумала Катерина.
Зазирнувши у вікно, вона побачила сестру Ярину, що поралася біля печі. Мачуха ще спала, інші діти теж. Катерина легенько постукала у вікно. З хати вийшла Ярина.
– Це ти, сестро?
– Я!
– Чого це вночі таку даль йшла? Може, що трапилось?
– Скоїлось лихо, Ярино. Нашого Тараса пани відряджають десь далеко, у Вільно.
Ярина остовпіла. Дві сестри припали одна до одної, заплакали.
– Заженуть нашого Тараса далеко на чужину. Бідна сиротина! Хто його догляне?
– Треба сказати дідові Івані, може, він що придумає. Поки мачуха спить, сходимо до діда, скоро світати буде, бач, на світ займається.
Катерина і Ярина побігли на подвір'я дідівщини.
Дід Іван уже не спав, а Павло з дружиною пішли на панщину. Катерина розповіла про страшну чутку. Засмутився дід Іван.
– Лиху не зарадиш. Така кріпацька недоля!..
Коли зійшло сонце й попливло голубим небом, дід Іван, Катерина, Ярина та Оксана – подруга дитинства Тараса – поспішали у Вільшану.
Проводи
Другого дня пани Енгельгардти з челяддю мали вирушити до Вільна.
День був хмурий. На панському подвір'ї зарані почали збиратись люди й молодь.
Тарас і Оксана усю ніч прогомоніли наодинці. Уранці, щоб, бува, чого не забути, побіг Тарас у панські покої. Узяв свої малюнки, фарби, олівці – найдорожчий скарб. Куди понесе недоля? Хто серед чужих людей пригорне, приголубе, зігріє серце? Безталання!..
Сонце так і не пробилось крізь чорну хмару, щоб глянути на землю, обдарувати теплом знедолених людей-кріпаків, з якими пан робить, що хоче.
Павло Васильович, як ніколи, устав рано, був у препоганому настрої. Він тільки те й знав, що підганяв управителя економії, поспішаючи зарання виїхати в далеку дорогу. Управитель, як півень, метушився, покрикував на кріпаків.
Підводи з усяким добром та людьми, що виїжджали до Вільна, стояли серед двору, чекаючи наказу.
Панські музиканти збігались заспані, на ходу продуваючи труби.
Вулиця забита народом. Серед натовпу дід Іван, Катерина, Ярина, люба Оксана. Тарас стояв біля фаетона з кучером і не міг відірвати очей від рідних.
До нього підійшов Степан Степанович Превлоцький. Жалко йому було розлучатися з Тарасом, який так полонив його серце, подавав такі великі надії…
– Не кидай, Тарасе, малювати. З тебе може бути неабиякий маляр. Малюй, що око бачить, добре приглядайся. Приглядайся до життя, воно тебе навчить!
Превлоцький взяв Тараса за плечі, пригорнув до себе.
* * *
Кілька днів тривала подорож. Чим далі від'їжджали від рідного села, тим тяжче ставало Тарасові на серці. Дивлячись на вбогі хати, на зажурених людей і замурзаних дітей, він згадував своє безрадісне, безталанне дитинство.