В молитві серця вилилась отій.
В молитві щирій за свій люд нужденний,
Що долю доручив йому свою:
"О Господи, порадь той люд спасенний,
Подай Свій заповіт святий, молю!
Нехай скріпи́ть він чистії бажання
Всього народу вірного мого,
Нехай в скрижалях Божії вказа́ння
Затве́рдять думку щирую його!"
І довго, ревне так пророк молився,
І виблагав з небес той запові́т;
Зійшов з гори ж, в долині опинився, –
Укрив чоло́ йому холодний піт!...
Що ж там побачив він серед долини?
Нічо́го!.. Лю́д пак той, що йшов за ним
Неда́вно так, – щасливої хвилини! –
Тепер стояв перед стовпо́м німим!
Перед безглу́здим і́долом простягшись,
Народ пророків і́долу моливсь,
Бику з металу, — віри одцуравшись
Недавньої… І мовчки подививсь
Пророк на люд той свій зрадли́вий.
Скипіло серце з жа́лю та з печалі,
Прокляв той час гі́ркий та нещасли́вий,
Об землю він розбив святі скрижалі!..
Як довше він народ свій пильнував:
Йому з'явилась яма та глибока
Духовна, в котру люд його упав.
І сльози полились в пророка знову,
І одцуравсь він жалю свойого́,
До Бога знов здійняв гарячу мову,
Щоб спас нещасний рідний люд його!
ІІІ
Байки
(посвта Е.К. Тр-ву)
Байка предковічна
Ох! Да́вня ти, байко!
Хіба що незнайко,
Простак-невіглас
Не чув тебе зроду!
Дійшла ж ти до нас
Від давнього вельми народу!
Ті греки змисле́нні
Казки́ незчисле́нні
Із музами вкупі творили —
Розкішні, чудові,
Бога́м до любові, —
Та й цюю навіки потомні зложили,
Мистецького хисту додавши,
Величнії краски узявши:
Вложилась тає́мная річ, непроста́,
Істоті таємній в уста.
Отож була Сфі́нксова мова:
— Чужий чужени́не, вгадай мого слова!
Хто́ вранці ногами іде чотирма́,
У пі́вдень ступає двома́,
Як сонце ж надвечір згасає —
На трьох шкандибає?
І за́гадку тую вгадав чоловік!
Вгадав… Та й по це́й день її не минає
Ніхто із людей, —— хоть і ревне шукає
Від долі незмінної лік!…
Малим немовлятком —— до звіра подобний
Бува чоловік неспособний:
Аж осьде вона надбіга́ —
Пора молодая, жадана,
І ду́жа, і мі́цна, коха́на!
Тепер чоловік порятунку не про́сить,
Він гордо та пишно головоньку носить!
Він цар тепер світа сього!
От справжняя доля його!
Чи та́к же?.. Мине́ панування те миле —
Он хи́рная ста́рість іде́!..
І вла́дар з кілочком помалу бреде,
Себе підпирає, як дре́во похиле!
Дожи́в чоловік… І осла́б, і ослі́п…
Так це́ він — коха́ної жи́зні віне́ць?..
Чи кращий поча́ток життя, чи кіне́ць —
Нехай угадає новітній Едіп!...
Зілля
Раз два прия́телі між се́бе спереча́лись,
Яке́ життя стате́чніше вести?
Чи шля́хом ти́хим нам брести,
А чи бурли́вим? Чи достались
На те́ нам сили, їх щоб берегти
Про старість, чи пак нагло тратить?--"Слухай ти!"
Нарешті мовив у досаді
Спокійний – дру́гому: "Наві́що, справді,
Бундючитися вельми так?
Та тішитися думкою, — усмак
Пожить життям тим гу́чним,
Що переходить строєм бу́чним
В коловороті справ ціка́вих, рву́щих
І думку, й серце! Та ж у всіх живущих
Однаковісінький кінець!
Однаково здасися на рале́ць
Лихому косарю́!.. Одна́ково і ду́рень, і мудре́ць,
І той, хто ти́хо жив і хто душе́ю рва́вся,
Пове́рнеться по смерті, по́просту сказавши,
В лопу́х! Однаковий лопу́х!" Тут річ ізнявши,
В свою чергу́ бесі́дник дру́гий обізвався:
"Ба́, що́ ж робить!.. А все ж волю́ я, брате,
Злиденним лопухом по сме́рті стати,
Ніж лопухом таким ще й се́й вік пробувати!
По-моєму, зовсім те не статечне!..
Та й те скажу, що не конечне
По всі́х лопу́х пак виростає:
По іншому й свирі́па тая,
Що на поживок служить часом
Задля людей якимсь запасом!"
Галюня
Гово́рить маму́ня,
Що доня Галюня
Як лялечка тая гарне́нька!-
Та, що́ там! Вона ще мале́нька,-
Аби лиш дитинка росла здорове́нька!...
І ду́мкою Галя зовсім пак дити́на:
Диві́ться,— чи то ж не дитя́ча картина?
Дістала Галюня свіча́дце малеє
(Чи скажем "по про́стому", — дзеркальце теє),
Ручка́ми трима́є його обома́,-
З'явилася там пак Галю́ня сама!
Онь о́чки цікави і у́сміх той ясний,-
Мовляла матуся, — "сам ангел прекрасний!"
І дівчинка ди́виться ра́до, пильне́нько,
А далі до скла припадає щільненько –
І образ "чудовий" охоче цілує:
Свою тую втіху так мило,
Так просто і щиро,
Без жо́дного впи́ну знайму́є!...
Нехай колись виросте бі́льша Галюня,-
Не буде ж як ді́вчинка щира, маню́ня:
У склі цілувати, звичайно, не буде
Свій образ прекрасний; —— але не забуде
Поглянуть, при на́годі, любо хоч в во́ду
На тую "у світі найкращую" вроду.-
Про "ди́вну красу́" закоханець їй скаже
І ясно як день тую правду докаже!...
І Галочка буде знов віри доймати,-
Як в ча́с той, коли́ промовляла їй ма́ти,
Що є вона гарна,як зірка ясне́нька!
Отак, як тоді́, як в ту пору дитя́чу
Складала красі своїй шану гарячу-
"Галю́ня" мале́нька!...
Дві зваги й дві слави
Один собі письма́к
(Нащо́ казати, звали як?...),
Надумавшись, пісні́ складать почав.
Отож яко́сь товаришу й мовляв:
--"Єй-богу, ті́шусь я оце!
Неначе в казці те яйце-райце,
Що дожидало лиш велі́ння,
Щоб випускати гурт усякого створіння,
Знайшов собі зненацька я:
Пишу́ й пишу́ — і цілу згра́ю
Всіляких творів випускаю!
Але ж головонька моя
Собі того і не гадала, —
Та щоб колись моя рука
(Здавалось, бач, така слабка!)
Нарешті ві́рші укладала!
Не про́зу пак злиденну — ві́рші!
І, далебі, вони не гірші
Від інших всіх.
Ба, що́ ж! Горшки пак ліплять не святі!
Хто зна, було б то скільки їх,
Поетів (і поеток), якби ті
В цеху́ письменнім заправці́,
Славутнії "избра́нники" й судці́
Не навели тако́го стра́ху,—
Скажу, якогось просто жа́ху,—
Що всяк боїться починать
Акорди первії на лірі брать.
А може, через те й поетів путніх мало,
Що зва́ги про́стим сме́ртним бракувало!"
"Ох, братику! — товариш одмовляє.—
Звичайно, зва́гу тре́ба брати
І вірші почина́ть писати;
Та звага й дру́гая поету подобає:
Як ліра грає поганенько —
Її покинути швиденько…
Завча́су, бачиш ти!
Щоб в ме́ншу сла́ву увійти!.."
Розмова
Край будки два якісь "дядьки́",
Звичайне, про́сті мужики,
(Панів "дядьками" ж не взивають!)
На за́ставку опе́ршися стояли.
На то́й бік рельсів не пускали,
Бо по́їзда в минуту ждали.
Стоять дядьки́ та й розмовляють:
— "У-ду́х машина пробіжить!"-
— Звичайне, в одну мить!-
"Онь, о́нь, — іде́!... І, батьку мій!
Ну, сказано, як змій
Огненний той летить!
От, Господи! – і що воно за сила,
Щоб отаку́,
Страше́нную вагу́ тяжку́,
Немов порожній віз носила!
Непе́вне щось тут є, — як хо́ч, Степане!"…
— Не знать що кажеш ти, Іване!
Тобі все в думці чортовиння,-
Отак неначе гарбузиння
Плететься по плотові!
Нема в машині поїздо́вій
Непевного нічого!_
"Еге ж нема!... Скажи ж мені, від чо́го
Похо́дить теє все:
Що страхові́нь таку несе
Злегесенька машина?
Та ще ж послухать, — я́к пищи́ть!
Адже ж і плаче, і кричить,
Неначе та дитина!...
Несві́цька сила мчить!"
— Та, годі, Йване, цить!
Ось я тобі гарненько
Про діло теє всеньке
Тут зараз розкажу!
Бо іменно можу́!
Мені якийсь-то пан
(Возив його я в стан,
Та й поїзд пострічав),
Все чисто розказав.
Машина – па́рою везе, Іване! –
Отож і заходивсь оповідати рвяне
Степан Івану все, що знав
Що пан йому казав:
Звідкі́ль і пара та береться,
І поїзд нею як везеться.
Іван же вислухав пильненько,
А далі річ здійма тихенько:
"Гаразд! Так па́рою везе, говориш?
Хай буде так, як ти доводиш!
Везе хай па́ра… Але що пищить?"…
Сю таїну́ одкри́ть
Іванові не міг уже Степан!
Замовк… Ох, певне ж отой пан
Ще б міг багацько сповістити,
Той розум темний освітити,-
Коли б то панові охотоньки ставало,
Та "ча́су" все не бракувало!...
Мама й цукерки
Погляньте на дво́х їх:
Он з донею мати.
Чи можна ж маленьку
Ще більше кохати
Впадає матуся
Дівчатко милує, —
І рученьки, й ні́жки
Маленькі цілує!
"Геть! Геть іди, няню!"
Дівчатко гукає,
Та маму за шию
Ручка́ми стиска́є.
Дарма́ кличе няня:
"Пусти маму, душко!
Приїхали гості
Втікай-но, пестушко!"
— То гості знайомі!
Дак по́кій голубці! –
Мовля мати й вийшла
З дівчатком укупці.
І з паном Іваном
Вітається мати;
А доня ж і ручки
Не хоче подати
— Овва́, моя пані!
Розпестили до́чку!
Не рушить од мами
Немов на шнурочку-
Всміхається мати:
"Не зго́дитесь з нею!
Ми любимось дуже
З пестушкою сею!"
— А ось де ж цуке́рки!
Так гість промовляє.
І доня обидві
Ручки́ простягає…
Стоїть уже збоку
Матуся кохана;
Дочка ж на колінах
У пана Івана.
-А що, моя пані?
Знайшла́ся прина́да?
Диві́ться ж! нехай же
Й ва́м буде досада!-
"Ну що ж!" мислить мати:
"Дити́нка малая!...
"Нехай-но зроста́є
"Коханочка тая:
"Хіба ж занедбає
"Матусеньку бідну?
" Хіба ж проміняє
"Вона ласку рідну?"...
Зросла́ ж тая доня,
Втішається мама.
О ні, не судилась
Вже доля та сама:
Хоч си́н пана Йвана
І во́зить цуке́рки;-
Не звабити ж ними
Вже панну теперки!
Далеко їй більше
Прийшли до любові-
Солодкії речі
Його й чорні брови!
Та тільки пожди-но,
Паничу Романе!
Край гожої панни
Не вийся кохане:
Бо має ще й се́й рік
Поїхати з дому
Дівчи́нонька квітка,-
В науку, у школу.
Он, гляньте: з вокзалу
Вона од'їжджає,
Коханая мама
Її проводжає.
Байду́жая ю́рба
Навколо снується,
А мати край доні
Як ластівка в'ється!
Вкриває, вдягає,
Та дивиться в очі,
Голу́бить та пе́стить
Плечиці дівочі
-"Гляди ж, моя пташко,
"Гляди, моя любко!
"Пиши́ ж ти до мене,
"Моя ти голубко!"
-Ая́кже, мамуню!
Ая́кже, єдина!-
"Ну то́тож! Я зна́ю, —
"Ти люба дитина!"
Але й під віконцем
Зно́в мати – блага́ти:
"Пиши́ ж!...