І Льонька Зінченко — мій товариш...
— А ще хто?
— Та ще Круть — наш собака... Ну, щоб веселіше...
— І більше нікого?
— Ми тільки втрьох... Та ще птах якийсь величезний тут був, але полетів...
— Отак,— мовив стиха той веселий голос.— А їх по всьому місту шукають...
КІНЕЦЬ ОПЕРАЦІЇ
З тієї розмови ми зрозуміли, що нам доведеться залишатися тут, у крайньому разі, до світанку, а то, може, й потім ще цілу добу, коли прийде якийсь директор на роботу.
Ліхтар від міліцейської машини продовжував світити на нас, а сторож з двома міліціонерами зникли десь у сторожці. Ноги вже у нас заболіли, і ми посідали на підлогу.
Час від часу я позирав на свій будинок. У вікнах його вже майже не світилося, тільки в нашій квартирі тривожно палахкотіли вогні.
Що нам спроста не вибратися з полону, стало незабаром зовсім очевидним.
Два міліціонери і сторож підійшли знову до машини, і той самий голос, що раніш звучав весело, майже похмуро запитав:
— Ну, десантники, так страшно там?
— Зовсім ні,— збрехав Льоньчик.
— Коли ви такі хоробрі, то посидьте без світла. Тільки ж дивіться, щоб хто з вас не плюхнув униз...
Прожектор погас, загурчав мотор, і машина поїхала.
Тепер сторож уже не цілився в нас своєю ковінькою, не кричав, та й взагалі десь незабаром зник. Затих собачий хор, нічна тиша огортала місто, а найбільше старий монастир, і нам стало якось незатишно. Від ріки повіяло прохолодою. Ми притулилися з Льоньчиком один до одного й не знали, що робити. Нагорі біля годинника, в круглій кімнаті хоч можна було лягти. А тут площадка сходів залізна і навіть сидіти холодно.
— Так, може, полізли назад, Льоньчику? — кажу йому.
— Тобі хочеться воювати з тим чорним опудалом?
— Але ж тут висидіти до ранку не так просто...
Льоньчик зітхнув.
Тільки Круть не горював. Він згорнувся бубликом, підсунувся якнайближче до мене і вже спав.
Коли бачимо, вулицею їде із включеними фарами кілька машин. І гудуть так важковажко, аж дзвіниця тремтить. Під'їжджають ближче, придивляюся — а їх усього дві: перша — велика, червона, пожежна, а за нею — міліцейська.
— Отакої, ще й пожежа десь,— хитає Льоньчик головою...— І в усьому звинуватять нас... Бо ж чув — де-сант!... От тобі й операція "Голуб", сумирний "Голуб"!
Сторож уже й браму відчинив. Заїхали вони на подвір'я, підрулювали до дверей дзвіниці, зупинились. Стоять, хтось там стиха говорить. Нам нічого не чути, бо та червона пожежна гуде дуже.
Раптом знову кілька прожекторів на нас променем ударили, ще сильнішим, ніж перший раз. Бачимо, а в тому сяйві драбина до нас піднімається. Вперлася в карниз, аж уже й чоловік у блискучій касці по ній лізе.
— От тобі,— кажу я,— й безславний кінець операції "Голуб"...
— Та мовчи вже,— сердиться Льонька,— досить тобі, бо ти скоро й розплачешся...
Хотілося мені на те добряче відповісти Льоньці, щоб він не вважав себе героєм, а мене не мав за якогось капітулянта, та не встиг. Чоловік у блискучій касці опинився в одну мить біля нас...
— Ну, артисти,— посміхається, перелазячи через перила,— здоровенькі були!.. Так розказуйте, яким вітром вас сюди занесло?..
Ми почали вже й сповідатися, та він махнув рукою:
— Ладно, хай потім. А зараз ходи один сюди.
Я ступив уперед.
— От ти краще скажи мені, як будемо опускатися на землю? Га? Сюди ви зуміли. А назад? От я вам і скажу, що не той герой, хто дурницю зуміє утнути, а той, хто знайде, як з неї виплутатися розумно, хто з води примудриться сухим вийти. А ви? От ти як вийдеш?
Я не знав, що йому відповісти.
А Льоньчик — такий сміливчик — виступив уперед, глянув униз і каже:
— А я б теж по такій драбині поліз...
— Ти? — здивувався пожежник.— Та знаєш, як вона хитається на всі боки? Легше промчати навскач верхи на необ'їждженому коневістеповику, ніж ступити крок по цій драбині. Вона тебе зразу ж, як жабу, із себе скине...
Льоньчикові, видно, кортіло на драбину. Він закопилив губу.
— Пхі,— скривився,— а я б поліз...
— Коли ти такий сміливий,— почав розстібати пожежник на собі широкий ремінь,— то давай мені на спину...
І присів.
Льонька, правда, не сплохував. Вхопився пожежникові за шию і повис на плечах.
Пожежник підперезав його паском до себе.
— Ну от так, тепер полізли...
Він не поспішав, руками й ногами перебирав щабель за щаблем. Я і Круть слідкували за ними, і чим далі — тим більше в мені піднімалося зло на Льоньчика. Ну чого ото йому треба було вириватися вперед? Либонь, пожежник і справді подумає, що я з малодухих. Ну так я ж вам доведу!
Коли Льоньчик і пожежник уже підлізали до машини, я, недовго думаючи, переліз через, перильце, став на драбину. І ледь не покотився грушею вниз. Вона справді так хитнулася під ногами, що,коли б я не тримався цупко за перила, не знаю, що б і було.
Все похололо у мене в душі. Але повертатися назад — то було б понад ганьбу. І я порішив будь що буде продовжувати путь.
Все тіло моє наче хто стиснув у цупку грудочку. Я навіть подих затримав у грудях, вхопився уже й руками за драбину, поліз.
Щось там унизу кричали, гавкав і вищав Круть. Але для мене в цю мить нічого не існувало. Я тільки думав, щоб ногою потрапити на щабель і щоб ніяка сила в світі не вирвала з моїх рук драбини.
Я не знаю, чи хоч два рази дихнув за весь час, поки ліз, чи як набрав у легені повітря на дзвіниці, так тільки на землі його видихнув.
Коли хтось підхопив мене дужими руками під пахви і підняв, я ще тримався руками за щабель і не випускав його з пальців.
— Пускайся, пускайся тепер уже сміливо,— почув позаду чийсь голос.
То був пожежник. Він узяв мене, мов маленького, на руки і гукнув тим, що стояли внизу біля машини:
— Ну, братці, коли ці артисти-десантники такі сміливі, їй-богу не треба їх і лаяти, а тільки з миром відпустити додому...
Лиш тепер я почув, як несамовито гавкав, скавчав Круть. Пожежники спочатку хотіли було залишити його там. Але потім змилосердились, і один із них поліз знову на дзвіницю. Та пес у руки чужій людині не дався. Так і зостався там на ніч.
НОВИЙ СПІЛЬНИК
Нас із Льоньчиком не відпустили з миром додому, як радив пожежник, а посадовили в міліцейську загратовану машину і повезли.
По дорозі, хоч як лячно було, я все ж зумів шепнути Льоньчикові:
— А сувенір?
— Є! — відповів він ледь чутно, але все ж переможно.
В міліції нас довго не затримували. Записали тільки наші прізвища, адреси, номер школи та класу, де вчимося, коротко — як потрапили на дзвіницю та з якою метою, і відпустили. Не тільки відпустили, а знову посадили в чергову міліцейську машину, відвезли додому.
Ну, звичайно, все відбувалося так, як я й угадував. Мама плакала і вважала, що ми не повернулися з річки. Дідусь, що вже встиг обшукати все пусте побережжя, зараз ходив по кімнаті. А тата не було, він ще й цієї хвилини сподівався десь натрапити на наші сліди.
Не знаю як кому, а мені бачити мамині сльози в сто крат важче, ніж пережити батькове, дідусеве чи ще чиєсь найсуворіше покарання.
На душі була невимовна гіркота, і я змушений був розкрити всю таємницю нашої операції. Бо справді ж таки не зрозуміло, чого нас, як каже мама, "нетеча понесла в монастир на ту високу вежу проти ночі". Одне слово, настала остання хвилина безслав'я операції "Голуб".
Якраз і тато повернувся і теж слухав мою сповідь.
Мама пробувала лаяти. Дідусь тільки ходив по кімнаті й хмурився. А тато несподівано став на мій захист.
Я вам не сказав, що він військовий. Майор. І, може, це врятувало мене.
— Ну що ж, нічого, нічого, Жужу... Не лайте його. Врешті треба попробувати побути вночі й на дзвіниці. І повоювати із птахом, і кажанів не побоятися. Це, може, й добре, в солдати піде — пригодиться. Але,1 Жужу, пам'ятай...
Він замовк, не доказав. Коли я мився у ванні, зайшов, тихо мовив:
— Жужу, я людина військова і знаю, що таке таємниця. Розумію, що її треба берегти пильніше зіниці ока. Здогадуюсь, що й про вашу таємницю не повинні знати ні дідусь, ані навіть мама. Але мені, майору, так би мовити, вищому командному складові... Ну, та цього разу хай буде так... А на майбутнє давай домовимось: коли в тебе виникатимуть якісь таємниці в житті, ти, прошу, довіряйся мені і вір, що я ні в чому не зраджу. Добре?
Від тих слів темну ніч мого смутку мовби прорізав яскравий сонячний промінь. Я чекав суворого покарання від тата, а він раптом простягнув мені руку на довічну дружбу. І я мимоволі виструнчився, по-піонерськи підняв руку в салюті, радісно, майже весело сказав:
— Єсть, товаришу командир!
ДІДУСЕВА ОСМУТА
Зранку, тільки я розплющив очі, перша думка була: а як там Круть? Може, той великий птах напав на нього і заклював?
Тата і мами десь не було. Тож я зразу кинувся до дідуся:
— Давай якось рятувати нашого Крутька, він же на дзвіниці...
Я побіг до Льоньки. Він прихопив із собою наш сувенір, і, оскільки таємниця операції вже була відкрита, ми вирішили показати коліща дідусеві та розповісти, що збираємося послати його в Дрезден у подарунок Віллі.
Дідусь зацікавлено взяв у руки те коліща, задумано роздивлявся. Воно було покарьожене, без двох зубців.
— І де б то їм дітися? — дивувався я.
Дідусь зітхнув.
— Оце і я думаю та й здогадуюся, чи не...— і замовк.
— Чого ви не доказуєте? — питаю.
— Довга то мова, а час короткий. Там же Круть у полоні...
Нам пощастило й цього разу. Коли ми прийшли до дзвіниці, виявилось, що двері її уже відчинено. Тепер ми зайшли туди не крадучись. Спочатку дідусь, потім Льоньчик, за ними я.
І знову ми почули внизу чиїсь голоси, точнісінько, як і вчора. Спустилися за дідусем невеличкими приступками, побачили на площадці трьох молодих людей. Вони схилилися над білим аркушем ватманського паперу з якимись кресленнями, про щось сперечались. Дідусь привітався, ми з Льоньчиком теж хитнули головами. Незнайомі повернулися до нас, і один із них — високий красивий блондин — запитав:
— Ви щось хотіли?
— Та розумієте,— сказав дідусь,— оці розбишаки вчора видерлися на дзвіницю... Так самі серед ночі ретирувалися пожежною драбиною, а друга свого Крутька залишили. То маю оце виручати із полону псину.
Білявий чоловік засміявся:
— Так це вони? — і проміряв нас від голови до п'ят льодинками своїх голубих очей.— Казав сторож, що цілу ніч не давав спокою той ваш пес. Все лементував на дзвіниці, будив собачню навкруг...