— Не бійтеся, справитесь. Ми дамо вам дівчаток... Це смирний народ. — Директор поглянув на роз червонілого Камінчука й додав: — Думаю, ви вже порозумілійся?
Той безнадійно махнув рукою.
Соловей, почувши таке від директора, оторопів. Він підвів голову, підозріло поглянув спочатку на Камінчука, потім на Вільхового. Чи, бува, ці хлопці не теє?..
— Який же з мене педагогік?— нарешті спромігся він на слово.
— Не святі горшки ліплять, Федоре Калиіновиїчу, — заспокоював його директор. — Просто, як умієте, навчите дівчаток слюсарювати.
В розмову втрутився завуч.
— Не лякайтесь, Федоре Калиновичу, — почав він підбадьорювати Солов'я. — Це дуже просто. Прийдете в майстерню. Там чекатимуть на вас п'ятнадцять учениць. В розпорядженні кожної слюсарний верстат, набір інструментів. Ви навчите дівчат користуватись інструментами, обробляти деталі. Спочатку покажете, потім ходитимете й дивитиметесь, як вони працюють. Ставитимете оцінки. От і все.
Федір Калиновим повірив на мить, що це й справді просто, і запалився:
— Чорт забери! Це цікаво. Невже спробувать?
Завуч і директор по-змовіницьки перезиірнулиісь. Мовляв, зараз він згодиться.
— Дайте мені тиждень-другий подумати, — вирішив Соловей по-своєму.
Директор з завучем сумно подивилися один на одного. Школі конче потрібен був —викладач слюсарної справи. Вони шукають його ось вже три місяці. — Що ж, — підняв брови Вільховий, — думайте. Тільки, будь ласка, скоріше, бо час не жде. — Він узяв зі столу синеньку брошуру і подав її Федору Калиновичу.
— Ознайомтесь на дозвіллі з програмою слюсарної справи. Самі побачите, що чорт не такий уже й страшний.
...Соловей до вечора читав програму, а потім майже цілу ніч не спав. Перед очима кружляли терпуги, кронциркулі, зубила, молотки і всяке залізяччя. А коли нарешті склепив повіки, приснився йому химерний сон. Наче посадив він усіх своїх учениць на незапряжену бричку, не зумів направити куди слід, і покотилась. бричка з високого горба задом наперед. Вона врізалась в якийсь паркан, поламала його і опинилась в крутому глибокому урвищі. Дівчатка повисипалися з неї, як груші, а Солов'я переїхало колесом. Він прокинувся і вже не міг заснути до ранку. Болів поперек: мабуть, на сиру погоду.
А вранці знову поїхав у школу.
— Покажіть мені слюсарню, — сказав він директорові.
— Вона буде розташована в новому приміщенні, — пояснив Микола Петрович. — Ми ще не встигли її там устаткувати.
Вони пішли на третій поверх і зайшли в одну з кімнат, що раніше служила майстернею.
— Верстатів мало. Всього вісім? — Федір Калинович скептично оглянув приміщення.
— Воин в нас є, — заспокоїв йото директор. — їх нікуди було ставити.
— Показуйте інструмент, — зажадав Соловей. В ці хвилини він нагадував більше інспектора, ніж людину, що вперше в своєму житті наміряється стати вчителем.
Директор відкрив шафи.
— Хіба це інструмент? — скривився Федір Калинович. — його мало, і він негодящий.
Микола Петрович розвів руками. Мовляв, що є, те й є.
— Де ви його взяли, такий нікчемний ? — д опитув ався Соло в е й.
— Частину купили, частину шефи дали.
— Дали... — невдоволено буркотів Федір Калинович, — jНа тобі, боже, що мені не гоже?
— Інструменти будуть, не турбуйтесь, — запевнив директор.
— Чого мені турбуватись, — знизав плечима Соловей. — Я людина стороння.
"На нервах грає старий", — подумав Микола Петрович. А Федір Калинович і собі потихесеньку міркував: "М'яко стеле. А як спать доведеться? Може, не варто й спать".
На другий день опівдні він подався на шахту. Легкий смуток огорнув його, коли зайшов у приміщення нарядної, заставленої добротними гарними "театралками", увішаної плакатами, стінгазетами та зведеннями. На нього війнуло спогадами. Ось тут, біля дверей диспетчерської, він лаявся колись із головним інженером, бо той не хотів видати йому кабель для третьої лави. Отам, біля трибуни, його обіймав секретар райкому, вітаючи з орденом Трудового Червоного Прапора. А в цьому кабінетикові він у вільну хвилину "забивав козла" з хлопцями, не раз сам заслужено лазив під стіл або інших заганяв. Чи ж давно те було? Наче сьогодні вранці. А зарав він тут гість і тільки. Неспокійна якась теплота огорнула його серце, і воно забилося нерівно.
Начальник шахти — Михайло Михайлович — був у кабінеті сам. Сидів за столом, розбираючи якісь папери. Він підвівся. Запропонував старому крісло.
— Чи справді радий, чи тільки прикидаєшся? Всі ви стали тонкими дипломатами... — промовив Федір Калинович.
— Звідки у вас недовір'я? Хіба ви мене перший день знаєте?
Соловей глянув на купу паперів на столі.
— Бачу, що тобі ніколи, але не проженеш. Скучив я за тобою. Хороший ти, їй-богу, хлопець. Молодий, але нашого гарту.
Михайло Михайлович поморщився. Він добре знав старого Солов'я. Коли хвалить, значить, будь насторожі: розмова затівається не з приємних.
— Шахта виконує?
— Сто два проценти.
— Молодець.
— То люди, а не я, — Михайло Михайлович і справді злегка зніяковів. Пригладив густого темного чуба і стояв перед старим ветераном, як солдат перед командиром, — стрункий, акуратний, в модноіму костюмі.
— Що нового? — запитав Федір Калиновий, опускаючись в крісло.
— Агрегат "А-2" випробовуємо, спеціальну дослідну лаву утворили, — пожвавішав начальник. — Чули піро такий? Безлюдне виймання вугілля. В лаві ні душі, — а вугілля йде. Правда, чудо?
— Ну й як? — зацікавився старий.
— Поки що ніяк, але діло буде. Хорошу машину придумали конструктори.
— Цікаво, — зауважив Федір Калинович. — Загляну колись у шахту, подивлюся.
— Хоч сьогодні.
— Сьогодні я в іншій справі прийшов.
— В якій саме? — не терпілось Михайлу Михайловичу.
— Про погоду поговорити, — серйозно відказав Соловей. — Погода, кажу, надворі чудова.Т'епло, ясно, мухи не кусають.;
— Все загадками? — образився начальник, відчуваючи, що розмова ускладнюється.
— Які там загадки? — одмахнувся Соловей. — Шкода, що липень кінчається — така розкіш. Серпень пробіжить —і не помітиш, а там і вересень — тяк сніг на голову!
Начальник шахти встав і пройшовся по кабінету. Соловей теж встав, підійшов до вікна і, дивлячись на шахтне подвір'я, продовжував:
— Заходив я недавно в школу, з директором розмовляв. Він тебе хвалить, але сам я бачу, що погані ви шефи. Новий навчальний рік на носі, а в слюсарній майстерні інструменту нема.
— Ми їм давали! — Михайло Михайлович підняв руки, наче від чогось захищався.
Соловей різко повернувся і підвищив голос.
— Що ви давали? Старий мотлох, банцар'я всяке? Я б соромився говорити. — Він витяг з кишені папірець і поклав на стіл. — Тут я списав мінімум, який потрібен для шкільної слюсарні.
Михайло Михайлович перебіг очима список і підняв на Солов'я здивовані очі:
— Хто вас уповноважував?
— Ніхто. Моя совість... А декому її, на жаль, бракує. Думають, що школа — це діло десяте. Наче воїни самі не з школи виросли і не через школу людьми стали. Бачив я таких. Закінчить так-сяк десятирічку, стане поганим завмагом — через губу не плюне, пихатий такий. І з учителем своїм колишнім не вітається, вважає нижчим своєї гідності. — Помітивши, що обличчя Михайла Михайловича поволі наливається кров'ю, він додав сердито: — Не сердься, це не про тебе.
Начальник довго вертів папірця в руках, потім підняв голову.
— Все-таки багатенько...
— Не збіднієте, — уперто домагався свого Соловей.
Після деякого вагання Михайло Михайлович оказав:
— Гаразд. Перекажіть директору, хай виписує все це...
'Але Федір Калинович думав інакше.
— Дзвони кладовщикові, хай мені зараз же все видасть. А потім випишемо,, це справа формальна.
Михайло Михайлович скрушно сплеснув у долоні. Він непогано знав Солов'я, але не думав, що дід такий настирливий.
Федір Калинович перейшов тим часом від політики залякування до одвертих загроз:
— Веселого життя я тобі й надалі не обіцяю. Школі потрібне ще листове залізо, пруття всяке, дріт різної товщини. Незабаром прийду. Відмовиш — (битиму. У мене рука важка.
Солов'я нелегко було зрозуміти: жартує він чи говорить серйозно.
— Побачимо, — сухо промовив Михайло Михайлович. Він розсердився.
...Директор, завуч та викладач сільськогосподарської практики на шкільному подвір'ї вибирали місце для майбутніх теплиць. Федір Калинович підійшов до них і спитав:
— Куди, товариші командири, інструмент опреділить?
"Командири" були здивовані і зворушені, але виду не подали. Коли інструменти були "опреділені", Федір Калинович завів мотоцикла. Завуч хотів спитати Солов'я, чіп ж він надумав працювати в школі. але не наважився.
Директор виявився сміливішим.
— Чи скоро ви вирішите одвічне і наболіле питання — бути чи не бути? — засміявся він.
Федір Калинович щось буркнув, але за гуркотом мотоцикла нічого не можна було розібрати.
Потім кілька днів він не з'являвся в школі. Микола Петрович не знав, що й подумати, проте турбувати старого вважав нетактовним.
...Одного ранку тишу шкільного двору знов розбудив гуркіт мотоцикла. "Соловей завітав", — догадався директор і вийшов на подвір'я.
— Давайте мені, Миколо Петровичу, з десяток добрих хлопців, — звернувся до нього Федір Калинович.
— ДЛЯ чого? — здивувався директор.
— Верстати встановлю в майстерні.
Хлопці знайшлися, і верстати було встановлено.
Соловей добре-таки втомився і залишився цим вельми задоволений.
— Знов відчув себе трудящою людиною, — говорив він, миючи під краном руки. — А то вдома за посиденьками та полеженьками мало не забюрократився.
Вже після того, як завів свого "їжака", наче щось згадавши, витяг з кишені папірця. Подав його директорові і хрипло сказав:
— Це заява. Прийміть, прошу вас, до свого колективу і мене — робочого чоловіка.
Завжди простодушне, з добрими лукавинками в куточках рота, обличчя його зробилось строгим і врочистим.
***
Василь Васильович Камінчуік був натурою вразливою і мрійною. Іноді полонили його спогади.
Сьогодні згадалося йому дитинство, миле, безжурне, хоч часом і напівголодне. Пас він в дитинстві гусей з хуторськими хлопцями. Було йому тоді від горшка три вершка. Хлопці вважали себе курцями. За тютюн правив їм кінський кізяк, а от сірників не вистачало. Вони підпалювали коров'ячий коржик, і він тлів з ранку до вечора. Носили його по черзі. Дійшло й до малого Василя. Коржик чадів, виїдав очі, і тому ¡хлопець весь час, підтримуючи горіння, вимахував ним позад себе.