– Пізнали мого товариша?
– Аякже, пізнала.
І до мене приязненька!
Що ж ви думаєте? Умент оборудував діло Назарко. І півня продала, і навіть торбинку на його позичила.
Іду додому, везу півня... І не так-то вже дуже радію... Чогось ніяково мені...
А що далі, то гірш та гірш надозолює мені те придбане добро, бо вража птиця безперестанку так стрепехається у торбинці, що конячка наструнчує вуха. Ану, думаю, зв’яжу я його краще, бо та Варка, прислухаючи та приглядаючи свого залицяйку, кат зна як зв’язала.
Спинив конячку, витяг того невірного півня з торби, прибравсь міцніше притягнути мотузок, коли бісів півень фурх! та у степ... будь воно тричі німцеве! Я за ним... і крила, і ноги в його спутані, а нічого не вдію: підстрибує та підлетує, мов скажений. Спинюсь я, спиниться й він – роззявить дзюба і визирається, наче очі йому зараз вискочать, аби я поворушивсь – він стриб далі у степ. Добре нагрів чуба, поки його злапав...
Привіз додому, пустив у дворі. Жінка тільки в долоні сплеснула.
– Оце, – кажу, – я таки докупився...
А сам раки печу, аж в очах зеленіє.
Бодай і не згадувати!
Так от побігло дурне бісеня шукати того дядька Володька.
Відома річ, який у бісового кодла нюх і чух, а проте тільки на другий день вишукав жвавого дядька аж за сім миль від міста – у Хрещатках ярмаркує.
Ярмарок аж кипів. Вироюваються і гомонять люди, ржуть коні, реве бидло, риплять вози, гагакають гуси, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи, шваргочуть жиди... твар, стук, гук, розголос...
А в самому натовпі звивається дядько Володько, трусить якоюсь свитиною та вигукує: "Люди добрі! Люди добрі! Оце свитина над свитинами! Нова! Чудова! Коштує сім карбованців з копою, а віддаю за два! Таке лучилось! Поспішайтеся! Купуйте, не баріться! Два карбованця! Хіба се великі гроші? Два карбованця! Коштує дев’ять! А вам за два! Нова! Чудова! Два карбованця!
– Дядько Володько! Дядько Володько! – гука Хапко.
Не дочува дядько. Хапко метнувся був у самий натовп, а народу, що й києм не проторкнеш. Але, звісно, бісеня скрізь пролізе, і вже Хапко коло дядька, коли ж тут якийсь велетень хап бісеня за галанці та як порожню макітру відкинув геть убік на плечі двом добродіям. Добродії у крик, а баби коло них у писк... А велетень до дядька Володька: "Га, таки застукав невірну ступайку!" А дядько Володько: "Прохорець! Прохорець! Друже! Брате!" (Еге, дума Хапко, се такий Прохорець!) та як вигукне: "Ой, смерть моя!" Та й повис, як неживий, на Прохорцевих руках.
– Удає! – гукнув хтось з натовпу, – я його знаю: шпаками годований!
– А я ось навчу, як удавати! – каже Прохорець.
А проте трохи ніби втихомирився і вже поклав дядька Володька на землю ошамненько.
"Як його визволити?" – дума Хапко.
В пеклі, щоб ви знали, як побратаються, то вже за побратима, як за рідного батька, не те що в нас – при добрій годині побратим, а при лихій – мерщій за шапку, та бувай собі здоров, побратиме...
– А визволю!4
1 Вистоялочка – горілка, що вистоюють рік, а то й два, часом закопуючи в землю (прим. автора).
2 Ведмедик — палюча, як вогонь, горілка з пахощами. Якийсь, славлють, протопоп 7 років обмишляв, поки її обмислив (прим. автора)
3 Рарах, Рарог – у стародавніх слов'ян-поганинів – вогненний дух, пов’язаний з культом вогнища. Рарога уявляли в образі хижого птаха чи дракона з тілом, що іскрилося, волоссям, що палахкотіло, і світінням, що виходило з пащеки (дзьоба), а також у вигляді вогняного вихору.
4 Потім кінцева приписка:
Хапко малоопытен, но талантлив.
Черти ужасно много трудятся, придумывая сложные соблазны, а дядько быстро и совсем просто, наглостью:
Дивися у вічі та бреши, а свій упоминач занедбай, будь воно тричі німцево!