З досвітків, аж доки підніметься сонце над Бісковим каменем, сидітиме за книгами і рукописами, а тоді закачає рукава й поратиметься по господарству. Житиме просто, природно, в злагоді з самим собою і довколишністю.
(Свята невинність! Федькович не міг передбачити, що ніхто в рідній стороні його не зрозуміє і кожен намагатиметься перелицювати його на свій лад).
Коли засіріло, він ще впорядковував записники. "Армійський режим, — прочитав на випадково розгорнутій сторінці, — приневолив мене до дисципліни". Через кілька абзаців — пізніше вписане. Слова одного з вістових із Заставни: "А не пошкодить вам воля?"
Він швидко перегорнув усі листи, які написав цього вечора друзям. Була в тих листах одна й та сама сповідь, і він, навіть не дивлячись, кому адресується, дописав: "Що стосується моєї музи, то мушу признатися, що здавна вже мало пишу, а що почну, те не маю бажання докінчити. Та погорда, ті докори, та зневага, якою мене скрізь частують, гризе, мов отрута, моє серце". Узяв навмання якийсь інший лист і дописав: "Видно, моя неня мріяла при синові знову панею стати. Але я її розчарував. Я з такою готовністю перекинувся на гуцула,— за її ж порадою, — що, мабуть, вона піде з осідку по стодолах спати і перед людьми почне свою долю і жалі оплакувати. Але не переймайся цим. Я привіз майже готові поему "Шепітські берези", оповідання "Ште-фан Славич", "Хто винен", "Стрілець". Я маю багато що сказати звичайною оповіддю, чогось мене не з ласки щирої до повісті хилить".
Надворі був уже день. Меланія припнула Гнідого до за-ворітнищ, постукала до матері у вікно, мовляв, усе зробила, як велено, і ніби внесла до осідку рух життя. Коли він вийшов з хати, Меланія чимчикувала на пригірок додому. Завів коня, поплескав по шиї буланого красеня, кинув у ясла волам в'язку запашного сіна. "Пара коней, пара волів... Тут таки потрібен господар". Зазирнув до криниці. Повагавшись, став набирати до жолобів воду. "Офіцер зійшов на селянина..."
Дашкевиччин синкліт зібрався, мов за командою; спершу самі гуцульські пишноти у ноші, які він тримав в уяві невіддільно від образу матері.
Поперед усіх увірвалися до світлиці вдовиця попадя Дияконовичка з донькою.
— Ми приятелюємо з вашою матусею, це моя Юлія. — Почала втирати хусточкою очі. — І я лишилася... І мене покинув... З того світу мене хистить...
"Чи хрестить? — з несвідомою чи ще не усвідомленою відразою мовив про себе Федькович. — Починається комедія. Попаді на святі Фесмогорій".
Мати — типова, розтовстіла і лицемірна попиха. Донька — тепла дівка, в рум'янцях і гофрованій спідниці, яка приховує сокирою тесану поставу. Та личко майже дитинне, пухле, з невинними оченятами, ніби заплакане і приборкане страхом, привидом якогось Косована з ущелини.
Дихнувши духом прілої м'яти, Дияконовичка аж нахилилася до Федьковичевого вуха:
— Прийдіть до нас на заручини. Юлія покохала нашого вчителя, Крилатого. У нього такі крила, як і в мене. Гарненьке я дівча виростила без батька, без допомоги?
Він згідливо покивав головою, прибираючи зі столу папери.
— Ваша матуся любить Юліку, як донечку, ще більше, ніж я.
Він ще раз покивав головою і згорнув решту паперів до валізи. Чогось він ходив напружений, мов на параді, і вже не знав, що діяти далі, та до світлиці товпою посунули цілі виводки crème de la société7 з Тораків, Дихтинця, Плоскої, зі всієї долини путильської, не зачепивши хіба що кордонів Молдови і Галичини. Вчителька із Буківця (він у Молдову йшов через той хутір, далі мандрував через гори: Ванчин, Букову, Розсічну, Магуру до Берегомета, звідти дістався до Банилова і з обозами доїхав до Радівців, а далі, вже залізницею, добрався в Ясси), словом, якась учителька з Буківця — суха, мов жердина, і безгуба, як змія, — микнулася до фотокарток на стіні. Це були переважно знімки похоронів, причому фотограф — якийсь невмирущий і вірний своєму ремеслу — незмінно вибирав для триноги з апаратом одну й ту саму точку, так само навскіс подвір'я орієнтував домовину з ослоном і, очевидно, приходив в одну й ту саму пору дня, щоб освітлення гарантувало йому десять поминальних крон. Одклеївшись від фотознімків, учителька перебрала Федьковичеві книги в кінці ослона, хоч він їх дбайливо вкрив налавником, тоді повисла в нього на шиї:
"Яке щастя, що ви з нами! Яке щастя, що ви є у нас!" Він хотів було запитати: "В кого?" — та вчителька розгорнула поли кожуха і упхнула йому до рук пучечок едельвейсів. "Косиця шовкова... Окраса Шипинської землі"... В народі її називають ще білоткою. Знято для вас з найнеприступ-нішого бескиду, в нестримному гоні гнали коня до Стороння, щоб помилувала ваші очі, не зів'явши, і щоб так не зів'яв ваш святий дар, ваш талант".
Він розчулено подякував, бо досі ще не бачив цієї прекрасної квітки гір. Учителька була просто дивом не вроди, одначе він поцілував її в обидві щоки і в руку поцілував.
— Дякую, — мовив. — Найщиріше дякую. Ви мене ще раз переконали в тому, що нема кращого світу, ніж оцей... наш... Бо й небо чисте, як дорогий камінь, і смерека зеленіє як узимку, так і вліті, і пташка ні на мент не втихає, і хрещатий барвінок стелиться довкола. Я вийшов сьогодні вранці на обійстя, а Путилівка вже скресла за ніч і бринить на білому плитті, як сльоза, чиста... і люди в нас з такими чистими помислами і щирістю сердечною. Спасибі вам, шавновна.— І ще раз поцілував учительку в руку.
У сінях гамірно роздягалися нові гості. Чіпляли на вішаки важкі, розшиті мальовничими візерунками кожухи і, як він любив казати, "німецьке сукно" — куртки і сюртуки. Було тут уже до десятка попівських багряниць, але ця каста спершу переступала поріг маминої половини: поклонитися господині, вдовиці покійного Дашкевича.
— Губріх, — назвався присадкуватий товстун з подвійним підборіддям, з-під якого визирав перекошений метелик.
— Начальник нашого краю, пане Федькович, — додав сухорлявий, зовсім замокришений чоловіку чорному костюмі, без волосинки на черепі. — Пан Губріх — начальник Путильського повіту, а я при Феміді в нього. Августак. Ubi jus, ibi remedium, sit venia verbot
— Similia similibus curatur10, — осміхнувся Федькович і внутрішньо майже зареготав, бо ні Губріх, ні Августак не помітили іронії у його відповіді.
Хлинули ватаги з довколишніх сіл. Федькович навіть не старався розучити їхні прізвища. Та при Губріху вони шанобливо розсідалися на ослонах, як мовиться, здибалися на випадковому слові і вдавали, що їм надзвичайно ходи-лося про те, щоб зустрітися в цій оселі, в цього господаря. Ліве крило розмовляло німецькою мовою (тут застиг біля фотокарток Губріх), а праве — польською.
Августак стиха пощипував струни кобзи.
— Ви граєте, пане Федькович? — Мовби кимось попе-
?еджені, вони більше не називали його Федьковичем-ординським чи навпаки, як називали його ще вчора чиновники консисторії. — А я люблю скрипку, — додав Августак. — Та у вас і скрипка є! Невже Страдіваріус? Ви привезли її з Італії? — Августак кинувся до протилежної стіни, де розмовляли по-польськи, польська мова там умерла, і хитрий Августак пробурмотів: — Jak sie, w Polsce adresuje koperty?11 —Йому ніхто не відповів, і він звернувся до Федьковича по-українськи: — Я люблю Богдана Залеського.
Понизила свій лет душа крилата, Слова взялися в серці гіркотою; Ганявся ти, царя минувши, ката, За людською ворожою марою...
— "Тарасова могила", — ніби закликаючи до ширшої розмови, відказав Федькович. І продовжив:
Козацький кат і польський людожерця — Цар — забиває нас в залізне путо, Лещатами стискає мужнє серце, Але душа в нас вільна і розкута.
Федькович і на гадці не мав познущатися з Августака. Просто видався такий збіг обставин: він три дні тому спробував перекласти Залеського, взявся за це під настрій, як вже не раз траплялося з ним, коли не міг полишити якусь строфуТете чи Клейста, що ніби сама просилася забрині-ти-зазвучати його рідною мовою. Правда, в цю хвилину він лиш імпровізував за польським поетом, прихильно поставивши долоню на лікоть сергіївського пастуха-ватага, та, коли замовк і повів оком по господі, зрозумів, що настрій заводить його куди не слід.
Тільки в простих гуцулів світилися обличчя.
Федькович поглянув на буківецьку вчительку — та похнюпилась.
Волоський поляк Августак вражено заломив руки посеред світлиці, Федькович з-під галілеївських лінз" помітив, що й Губріх насурмився. Одійшовши до вікна, за законом господи, яка приймає гостей, поет вибачився, щоб розпорядитися накривати на столи. Настрій у нього незабаром вирівнявся, він навіть ущипнув у сінях Юліку Ди-яконович. З кухні побачив крізь вікно, як вона, піднявши гофровану спідницю й відкривши товсті колоди ніг, перестрибує калюжу.
— Ви вийдете до гостей? — безбарвним голосом запитав маму.
— Так. Зараз Меланія допоможе мені зодягтися.
— Як це вона встигла до Губріха і Августака?
— Вони гостювали в Тораках в тамтешнього пароха.
— Я помітив, що вони сюди приїхали з цікавості, а не з пошани до нашого дому чи людської ввічливості.
— Думай собі що хочеш, але ці люди тобі ще не раз стануть у пригоді.
— Будьте гарна, мамо.
— Не вчи... Я без твоїх повчань порізьбила свої брами.
— Коли ці... розійдуться, я запрошу сусідів.
— Усіх цих голиків?!
— Сусідів.
— Роби що хочеш. Прийняти € чим. Це твій день.
— Ви і з Гординським так розмовляли?
— А ти хочеш мене добити?.. — Дашкевичка згорнула молитовник (мабуть, вона з ним розлучалася, лише щоб взяти ложку до рота) і простягнула руку за гребінцем на підвіконні. — Мені приснився дуже поганий сон. Шепни Дияконовій, щоб зайшла. Меланія не зуміє накрити на стіл, я її попрошу, з Юлією.
— Мені чим зайнятися? Я десять років проносив шаблю при боці і муштрував солдатів, може, я не зовсім зграбний біля святкового столу?
— Як умієш розважай гостей. Я ні перед ким не хочу вибачатися за те, що мій син десять років носив зброю, а не веселився у вишуканій компанії. І ти ні перед ким не добувай рум'янців, іди до гостей — буду перевдягатися. Боюся, що після цієї оказії більше не зведуся з ліжка.
"Отут я, брате мій, родився", — продекламував про себе Федькович колись розпочату строфу. Він передчував, що занесе в Сторонець, ідеалізований його спогадами і уявою, якісь непорозуміння; тут його скоро відмовляться сприймати.
Найпізніше прийшов сторонецький священик Юрій Га-ницький.