Їм нестерпно хотілося туди, за стіни, де літня ніч і дівчата.
Глядачі слухали уважно. Інколи подавалося репліку й робилося критичні уваги.
– Американська машина жне, одразу й молотить та одвіває; так що прямо із степу до амбарів везуть збіжжя.
– Ловко придумана, от чортові німці, – зауважив хтось, а дядько Кіндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), відомий безбожник на ціле село, вів тут-таки серед бабів антирелігійну пропаганду. Він підвівся й запитав доповідача:
– А правда, їдять його мухи з комарами, що мириканці впразнили Бога і дощ сами роблять?
Данило почав був розповідати про це, але на дверях зчинився галас і метушня.
– Що там таке?
Та пусте: дівчат парубки не пускають.
– Чого ж не пускають?
– А навіщо їм? Все одно нічого не розуміють, – крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Данилові:
– То парубки їх на вулицю тягнуть, от і не хотять, щоб ходили сюди на збори. Ми тут з ними по цій роботі агітацію повели. Та й справді кінчайте, бо пізно… – додав він несподівано.
Скінчилася лекція опівночі, розходилися, жваво розмовляючи.
– Хай так, коли й так. Але ні.
– Трахтор… От в Миколаївці потрахкав півроку, а потім тпру… – казали старі, сумнівно хитаючи головами.
– Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до світу, – сказав Андрій. – Саме піти б погуляти з дівчатами.
– Не можна. Тутешні хлопці з вулицею якраз боротьбу провадять.
– Ет, боротьбу. І тут від кампаній спокою немає. Це ж дурниця бути на селі і з дівчатами не поспати.
– Ходім краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила.
А вулиця ще гула.
– Той білявий Іван, що ліхтарем наводив, все ліз до мене вчора.
– Я йому показала.
– І-і-і, брешеш!
Їй же богу!
– А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було.
– Додому? Якраз, він до Марійки пішов.
– Не даремно ж очи на неї пулить.
– Та вони вже давно гуляють.
Юрба посунула на край села. Знову зірвалися співи вгору. Голосно плакав голос дівочий, спів тулився до теплої землі.
Боялися тої ночі матері за дочок своїх (самі колись дівували). І справді, чого тільки не буває в ясні місячні ночі.
А місяць доліз до середини неба і спіймав білою рукою дві постаті.
Гай-гай, забула ти, певно, дівчино, що в піснях співається? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той відшукав своє, припав поцілунком, ніби хто його голову цвяхом прибив. П’є. Загорнувся хмаринкою місяць, згадав – краще буде… Ай, ні. Зовсім темно стало і нічого не розбереш, чи одна там постать, чи дві.
А коли ранком вітер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце ясніше зійшло, лише тоді переліз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марійка.
Для Данила місяць швидко минув, а хлопцям через дівчат були неприємності. Почали парубки на них скоса дивитися, навіть бити збиралися, а осередок нарікав, що Андрій і Іван усю їм роботу нанівець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла.
Данило в місто листа писав.
"Петре, через два тижні їдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марійка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила до робфаку. Приїду я через два тижні, а Марійку випишу потім. У нас посуха, певно, що хліб погорить… Хотіли було ще на місяць залишитися тут, та хлопці чомусь не ладять з осередком. Чекай. Данило".
Петро, прочитавши, сказав Михайлові:
– Треба перебиратися, бо коли приїдуть хлопці, поб’ємося.
– Ну, тепер, буде легше, Дмитро ж перебрався.
Було літо. Листя біле, як мертве, лише ввечері було трошки легше дихати. Дніпро лисинами вкрився і ховався від спеки в піски. Хто не виїхав, ходив, як сонний, в клубі відбувався ремонт. Зрідка забігав Дмитро. Він такий зайнятий. На посаді з самого ранку. Прийде додому, попоїсть і знову туди, приходить лише ввечері, навіть не висипляється. А роботи-то скільки. Ну, то правда, він сам себе навантажує, бо гадає на осінь бути за секретаря в газеті.
– Кар’єру, виходить, робиш, – спитав Петро.
– Ну, яка там кар’єра. Одружився, то й треба якось жити.
– А портфель в тебе гарний…
– Да, брат, діловою людиною став, – сказав Дмитро. – Нужною людиною.
– Нужник, значить, – спитав Михайло.
– Ну, як сімейні справи?
– О, нічого. Добре. По столовках бігати не треба. Женися, Петре, не прогадаєш.
– А як з потомством? Чи не розгубив козацької сили по могилках?
– Я? Якби тобі стільки абортів зробили, як Ніні, то ти б знав. Біда мені з нею; мені вже й нецікаво, а вона всю ніч спати не дає.
І Дмитро розійшовся; а як вона його пестить, ого-го…
– Сволоч ти, – сказав Петро.
– Чому ж то?
– Навіщо ти мені оце розказуєш.
– Коли тобі не цікаво, то я… – образивсь Дмитро й пішов.
– А даремно ти не дав йому добалакати до кінця, – сказав Михайло, – цікаво було б послухати.
– Послухаєш такого типуса і здається – сам робиш щось погане.
– Ну, то невідомо, як ти будеш робити. Всі ми врешті в старому болоті борюкаємося.
– Ех, правда… Знаєш, мені часто уявляється така картина, свинушник. Ми всі стоїмо там по коліна в болоті. Є десь сонце… Є… Бо пробивається крізь щілину й навіть болото золотить, а навколо в теплому багні лежать свині і задоволено хрюкають. Їм добре, немає у них ніяких думок і сумнівів. Почнеш їх розбуркувати, так вони тебе ідіотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б біда була, але вони нюхом добре чують все нове й свіже, переможне і лізуть туди, несучи за собою свій свинушник.
– А, чорт з ними. Ти вже користуєшся термінами Катерини.
– Катерини. Вона каже, що в наші часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе зв’язувати ні любов’ю, ні дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здається мені, що вона когось любить.
– Справді? – жваво спитав Михайло.
– Вона нікому не скаже.
– Ех, Петре!
– Що?
– Нічого, то я так.
Встав, а Петро більше розумів, аніж Михайло думав.
– Чудаки. Тільки мучать себе.
– Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла, – сказав Михайло, подаючи записку. – Там Галина кликала іти в степ "бо в степу вітри буйні-буйні", а "літо таке хитре".
Осміхнувся Петро й заховав у кишеню.
– Ну, Михайле, я пішов.
– Куди?
– Та в читальню.
– Гм… угу… Коли прийдеш?
– Пізно. А ти будеш вдома?
– Мабуть, ні. Я піду до бібліотеки.
Подивились один на одного… Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.
– Чого зявище розчепірив?
– Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, – але Михайло:
– Ну, тоді я піду в читальню.
– Іди куди хочеш, а я піду до Галини.
На цвинтарі Галина сказала Петрові:
– Забігти не міг раніш. Я бачила тебе у вікно, кудись летів, як бізон?
– ?
– Шию вниз і гривою мотаєш. Була в Катерини – вирішили відкласти на осінь це.
– Та це вона вирішила. А я?
– Ти? Ого! Ще скажи мені слово. Ні, справді, куди поспішати.
Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, він так сумує по ній.
А в ту ніч місяць сходив пізненько таки, а вони й не помітили. Лише півгодини посиділи (а може, й менше), як вдарило другу.
– Ну, от знову до ранку, – жалібно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляється ближче, стає, як криця, рука ближче, ближче, як дві блискавки, швидко зійшлися вуста; важко, жарко дихнув на малинові перса. Припав. І враз згадалися слова Іванові: "Те, що під матерією".
Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.
– Не правда.
– Що Петре?
– Нічого.
Усміхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь.
– Що ти?
Мовчала. Потім:
– Катерина нічого не розуміє. Сьогодні знову з Михайлом полаялась, а потім всю ніч біля вікна просидить і спати не буде… Ми більше розуміємо. Правда, Петре?
А ніч майнула крилом, як ластівка над водою. Сонце ясно зійшло. Вів Галину Петро обережно.
– Такий хороший ти, – всміхнулася.
А він зазирав в темні тепер, глибокі очи. Думав:
"І чого у неї очи такі темні стали".
А як прощалися, порожньо було всередині.
Галина до Катерини пішла. Ввійшла. Мовчки сіла. Та вже знала. Ех, серце жіноче. Заспокоїла (як мати дитину):
– Спи!
Спить Галина, вві сні обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляється в неї.
– От рахуба, – сміється вісні… А далі що ж буде? Може, справді зроблять щось? А мрії у них хороші.
Забурмотіла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зібралася спати.
Лягла, під голову руки поклала, довго в стелю дивилася.
Михайле… Михайле… не може вона так любити.
Зве він її твердою, залізною, а не почуває, як іноді залізо те дзвенить і кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирає і знову стає холодним і байдужим.
Так було й сьогодні.
Петро застав Михайла вдома, як увіходив, помітив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить.
"Ну, хай, – подумав, – от чудаки!"
Михайло лежав, обернувшись до стіни, і все про Катерину, про Катерину, таку ніжну й хорошу, думка.
Здавалася всім вона такою спокійною, але знав він, – опалена вона тим вогнем, що ніколи не дає заспокоїтись, завжди жене чогось шукати: все далі й далі і робить життя радісно отруйним і гарним до болю. Знає він, чого вона така біла і очи чого такі темні стали. Казала:
– Ти єдина людина, якої я не соромлюся. Все я тобі скажу. У мене душа злиняла, була вона запашна і ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Іноді я і тебе ненавиджу, і себе, бо погані ми, не такі, як я хочу, не такі, якими будуть колись люди, коли настане та гармонія. Просто дихнути нічим. Але, видно, далеко той час, що я й уявити собі не можу, хоч роблю, будую її, ту гармонію сонячну… Я жити хочу. Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного. Знаєш, так гарно мені з тобою, а раптом буває, що станеш чужим ти, та й не тільки ти… Дома, на селі батько й мати здавалися мені іноді зовсім незнайомими, чужими. Так, ніби я в гостях була. І от після фронту, де багато зосталося таких хороших і рідних, я тепер часто почуваю себе в гостях, ніби я маю скоро піти кудись до нових людей, до нового життя. От, я щира з тобою зараз, а потім буду себе лаяти за це, бо здається мені, що й ти не розумієш мене.
Михайло:
– Я тобі допоможу.
Вона:
– Я зовсім не хочу твоєї допомоги. Я просто хочу, щоб ти знав, чому я іноді така ворожа тобі і щоб ти тоді не балакав зі мною.
– Добре, як хочеш.
І почував Михайло:
– Хороша… Ех, Катю, погано, коли думки стрибнуть за межу, яку життя встановило.
І згадав знову темні очи й слова вперто бентежні.
– Не зігнуся, а зламаюся – туди й дорога.