Місії Хреста і меча: "На диявола – хрест, на ворога – шабля". Великий змаг у сфері духовій і фізичній.
Це, в основному, хотів я сказати в слові до цього третього видання мого "Націоналізму", а при цій нагоді скласти подяку всім тим моїм однодумцям, які спричинилися, в той чи інший спосіб, до цього видання.
Д.Д.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Наш час є часом сумерку божків, до яких молився XIX вік. Катастрофа 1914 p. не даремно перелетіла через наші голови: всі "незрушимі" засади і "вічні" закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею.
Лише один закон вийшов неткнутим з катастрофи. Це – закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії народів і держав.
Розніжений вік, якому кривавий підсумок зробила перша світова війна, вік забобонних "законів" і законних забобонів забув про цей одинокий закон життя. Особливо в своїй другій половині почав наш вік забувати, що то є воля, пам'ятаючи лиш про розум; що то є боротьба і що то є нація, як одна з найгарніших еманацій волі до боротьби і боротьби за волю. Розум, еволюція і космополітизм – ось були цінності XIX віку, яким задали страшний удар події 1914 року.
Той рік пригадав нам призабуту правду, що світ належить до тих, які вміють хотіти; що одиноким живим чинником міжнародного життя є нація, незалежно від того, яка кляса веде її за собою. Правда, деякі проблеми, що стояли перед народами, розв'язано, але другі висунулися на їх місце. Новий ряд нових завдань виростає перед нами, що їх розв'язуватимуть наші нащадки. Впав царат, але живе й росте російський імперіялізм, як і його противник. Зник каліфат, але по нім прийшла реґенерація Ісляму, якого вибухова сила так добре нам знана з історії. Животворчий дух Заходу починає віяти на Далекому Сході, де зріють події, повні тяжких наслідків, друго і третьорядні континенти зголошують свої права на рівноправність або й на гегемонію, захитується становище Европи в безнастанному русі народів і країн.
Як у тридцятилітню і столітню війну, як у 1648 і 1709 p p., як під Каннами і Саляміном, ідея, яка порушуватиме конфліктами, що назрівають, буде ідея нації, ідея людської спільноти, що є або хоче бути організованою в окрему політичну одиницю...
І в такий момент наш нарід стоїть обездолений і "обезмозглений" (decerebre), як сказав би Барес: без національного "вірую", і без сильної волі боротися за нього; маючи замість національного ідеалу надтріснуті скрижалі старих вивітрілих "мудрощів", мляву саламаху з "поступу", "еволюції", "міжнародного братерства" та інших "інтернаціоналізмів", – отруйного зілля для здорового народного організму; засад, прекрасних для народівпровінцій та їх ідеологів провансальців, але не для народівнацій.
В цій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму, так як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь та завдання нинішнього дня, (і тому хай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за тією чи іншою "орієнтацією", партійною "програмою" чи формою правління), – лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові XIX віку, націоналізмові упадку або провансальству. До цього типового провансальства я зараховую (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мішанину з кирилометодіївства й драгоманівщини, леґалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, "есерівства" і радикалізму – з другого, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом.
Ці напрямки різнилися між собою не в однім відношенні, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше всі вони корінилися в тому самому світогляді, якому, як світоглядові упадку, протиставляю тут інший, йому засадничо ворожий.
Початки того, що я розвиваю тут, розвивав я з того часу, як почав писати; отже те, що пишу, в суті речі ні в чім не різниться від того, що я писав досі. Лише тепер я старався убрати в систему те, про що перед тим писав доривочно або натяками. Яка мета цієї книги? Вплинути на формування української національної ідеології, яка, я в це вірю, вийде переможно з умового розбрату наших днів, – і тим самим вплинути на біг майбутніх подій. Хто сумнівається в можливості такого впливання хай пригадає собі слова Емерсона:
"Всяка революція була спершу думкою в мозку однієї людини".
Позитивну частину цієї книги мусіла попередити частина негативна, критика нашого "провансальства", хоч цілковите розуміння цієї критики можливе щойно по прочитанні другої частини. Характеризувати наше провансальство я мусів його ж таки словами і виразами, не тому, що мені хотілося перетяжувати книгу цитатами (які уживаю не як докази, лише як ілюстрацію), а тому, що своїми словами мені просто неможливо було зформулювати так безконечно чужу мені ідеологію.
ЧАСТИНА ПЕРША
УКРАЇНСЬКЕ ПРОВАНСАЛЬСТВО
РОЗДІЛ І
ПРИМІТИВНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ
Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!
Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, аґресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю.
ХІХий вік – це був золотий вік розуму, а разом із тим і золотий вік нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і, заразом, його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, – найяскравіше зформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового та інтелектуалістичного. Для Шопенгавера "сила, яка животіє і буяє в рослині, яка витворює кристал, яка тягне маґнет до північного бігуна", яка діє в матерії як "втеча і шукання, розлука і получення", нарешті, як "тягар, що...виявляється в кожнім предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця", так само як стремління людини до життя, все це – "лиш різні форми виявлення" того, що "ми в собі називаємо волею". Але цю "волю" відчуваємо ми в інших тілах лиш з аналогії з нашою власною, самі ж тіла знані нам тільки як уявлення нашої свідомости, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої містики і всяких таємниць.[1-1] Власне саме таким бачив світ і ХІХий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний "закон". Не містична воля була рушієм життя, а цілком прозаїчні, відкривані розумом "причини". Треба було лиш пізнати ці причини й закони, – і ми запануємо над світом, над фізичним, так само як і над суспільним. "Знання – то сила", оце правило Бекона стало головною максимою не лише мужів науки, а й політиків минулого віку. Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людськості та її меті. Через знання – до зреформування суспільности. Ось такими були гасла нової релігії розуму, яка в XVIму віці дістала своїх пророків, у XVIIIму – перших "святих", а в ХІХму, мов лявіна, летячи з гори в долину, забрукана і звульґаризована, дісталася до рук української демократії.
В цьому вигляді й засвоїв собі цю релігію наш демократичний "націоналізм". Вона, як жодна інша, прийшла йому до смаку. По героїчнім XVII віці, що скінчився для нас 1709 року, з його вірою в позасвідомі сили, що керують життям, це був поворот знудженої, спровінціоналізованої Генерації до світу фактів. Для них людські вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум, як мотив, був конечною передумовою усякої акції. Світ людських учинків, так само як фізичний, не був позасвідомим світом, де головною моторовою силою був "безмотивний, внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху" (Ґ. Зіммель)[2-1], лиш світ конкретних феноменів, видимих дій, з яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лиш те хотіла, що уважала за добре. Для них, як для Вольфа, розум був вільний уважати щось за добре або за зле, а у волі бачили вони безпричинну, "незбагнену силу", лиш її кожночасний вияв, "звичайний акт нашого осуду, що стоїть під впливом логічних вражень" (Ґодвін)[3-1]. Людина, як і предмети фізичного світу, впроваджується в рух не сама з себе, не під впливом внутрішніх, а під впливом зовнішніх причин, там – "матеріяльних імпульсів", тут – "переконань". Звідси простий висновок: треба лиш придумати логічний, ідеальний устрій суспільности і переконати людей у його "доцільності", і всі заплутані громадські справи, в тім числі і національна, розв'яжуться умлівіч. На доказ такої можливости Юм колись покликався на досліди Гюґенса, що видумав "найліпший модель корабля", чому ж не можна було так само видумати й "найліпшого моделю" співжиття людей або народів?[4-1] Це було б щось у роді "Нової Атлантиди" Бекона, "нормальним" взірцем суспільного устрою.
Правда, кажуть вони, люди й досі дають себе вести афектам та інстинктам, але це не значить, що апель до їх розсудку не змусив би їх скоритися правді, виведеній дедуктивно з розуму; що дійсність не можна б було підчинити його владі. Щастя людей залежить від поступу знання й думок. Те, що розум уважає за правдиве, гарне й добре, мусить стати законом громадського життя. Бо спонтаннотворчим чинником історії є інтелект, а що ж є історія, як не його поступове вдосконалення, як не розвій ідей, як не перемога нашого "людського" над нашим "звірячим", інтелекту над інстинктом? Без апелю до інтелекту не можна ані пізнати "закони" розумних суспільних відносин, ані упорядкувати останніх.
Всі ці безконечно наївні роздумування були для нашого провансальця аксіомами.