А з ними — мандрівки та мандрівки, про які мріялося з дитинства. Власне починається те життя, яким снив майже щоночі. Та й яке ж юнацьке серце не забажає собі такого ж романтичного, сповненого труднощів, але водночас — і дивовижних пригод, життєвого вибору?!. Тож згадаймо хоча б деякі маршрути, якими подорожував невтомний письменник— мандрівник…
1929 рік, квітень-червень: тропічний рейс легендарного криголама "Літке", на якому в ранзі рядового матроса Микола Трублаїні проплив морями-океанами від Севастополя до Владивостока.
Той самий рік, липень-жовтень: тривала і досить небезпечна подорож на тому ж самому криголамі, але вже рейсом арктичним — від Владивостока до острова Врангеля, та вже не матросом, а кочегаром!..
Наступного, 1930 року, Микола Трублаїні здійснює мандрівку на криголамі "Сибіряков" до далекої, суворої і таємничої Землі Франца-Йосифа.
А 1931 року доля відправляє нашого невсидючого письменника-романтика у подорож до Сибіру, на ріку Ангару, щоб уже наступного року піти у плавання на криголамі "Русанов" Білим морем, а далі — мандрівки до Карелії, на Кольський півострів, стежками Криму та Кавказу…
До речі, про псевдонім письменника. Сталося це у Харкові, на курсах журналістики, і от як це було…
Кароокий, стрункий, у солдатській шинелі, юнак одразу припав до серця своїм однокурсникам. А ще вабила до Миколи друзів його величезна працездатність, гостре відчуття усього нового, чим повнилося життя в ті нелегкі, трагічні й суперечливі часи.
Працювати спроквола Трублаїні не лише не любив, а й за своєю вдачею просто не міг. Надзвичайно дисциплінований та обов’язковий як у роботі, так і в стосунках із людьми, він відзначався несхитною принциповістю, щирістю почуттів і кришталевою чесністю. Розмов, як ото кажуть, "ні про що" молодий журналіст не визнавав. Потрапляючи в коло таких балакунів-пустодзвонів, Микола відразу похмурнів, підводився і йшов геть — не витрачати час на теревені, а працювати!..
Навчаючись на журналістських курсах, Микола Трублаїні водночас встигав працювати кореспондентом у кількох газетах. Йому доводилося багато ходити— їздити, тож повертався додому пізно. Якось його товариш, теж майбутній письменник Терень Масенко жартома порівняв його з популярними тоді за свою майже вроджену невсидючість італійськими журналістами, назвавши юнака "Трублаїні". Це італізоване прізвисько-жарт приліпилося до Трубла— євського і стало для нього на все подальше життя літературним псевдонімом-прізвищем.
Зрозуміло, що багатющі враження від численних мандрівок Микола Трублаїні описав у нарисах, оповіданнях, особливо вичерпно — у циклі оповідань 1934–1935 років, присвячених далекій Півночі. Саме з них він і визначив остаточно головне покликання свого життя — писати для дітей!..
1934 року письменник завершує роботу над пригодницькою повістю "Лахтак", присвяченій темі підкорення Арктики. А вже відразу по виході книги, що набула неабиякої популярності, організовує у Харкові перший у світі клуб юних дослідників Арктики і стає його капітаном.
На початку шкільних канікул, 1 січня 1935 року, вагон з вихованцями клубу, найменований "Криголам на колесах", вирушає до Мурманська на чолі зі своїм капітаном у першу подорож дітей за Полярне коло! А наступного, 1936 року письменник засновує ще й клуб юних дослідників підводних глибин, з вихованцями якого мандрує узбережжям Чорного моря.
Поряд із копіткими заняттями з дітьми Микола Трублаїні не полишає і письменницької праці — основного сенсу власного буття. Вже 1938 року в дитячих часописах починають друкуватися перші сторінки його нової пригодницької повісті "Шхуна "Колумб". І цього ж року письменник починає працювати над романом "Глибинний шлях", який побачив світ уже після його трагічної загибелі…
Коли фашисти напали на його країну, Микола Трублаїні відразу ж почав проситися на фронт. 22 вересня 1941 року його прохання задовольняють, і через два дні він уже був в одній із газет діючої армії.
За завданням редакції 3 жовтня 1941 року Микола Петрович їде на передову. Жорстокий бій, що спалахнув несподівано, застав Трублаїні в окопах. І хоча він як журналіст мав право відійти в тил, але Трублаїні не полишив поле бою, а підмінив пораненого кулеметника.
4 жовтня машина з журналістами потрапила під ворожий вогонь. Од вибуху бомби Микола Петрович Трублаїні був важко поранений і наступного дня, 5 жовтня 1941 року помер у санітарному поїзді…
Поховано улюбленого письменника української дітвори неподалік залізничного насипу поблизу міста Ровеньки на Донбасі.
Але й нині письменник Микола Петрович Трублаїні, завдяки його чесним книгам, кличе юних читачів-романтиків у захоплюючі мандрівки. Так було вчора, так є сьогодні, так неодмінно буде й завтра! Адже дороги цих мандрівок — і молоді, і вічні, бо з його книг до всіх нас промовляє гаряче серце письменника-романтика.
ДИВО "ДИВА КАЛИНОВОГО"
Дмитро Білоус
У кожної справжньої книги, як і в кожної людини, — своя власна доля. До таких справжніх Книг — з великої літери! — належить, на моє глибоке переконання, і "Диво калинове" — непересічна Книга одного з патріархів нашого красного письменства Дмитра Григоровича Білоуса. Та перш ніж повести розповідь про саму книгу, зупинимося бодай коротко на творчому й життєвому шляху самого письменника, аби краще зрозуміти, що ж його спонукало до створення "Дива калинового"…
У селі Курманах, що стоїть при зачарованій Сулі, на межі Полтавщини і Слобожанщини (тепер це Сумщина) у родині Григорія Білоуса 24 квітня 1920 року народився хлопчик Дмитрик.
Як згадує сам Дмитро Григорович, "сімеєчка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз "лялькою в колисці", коли старші вже парубкували й дівували".
Батько майбутнього письменника хоч і закінчив свого часу лише три класи церковно-парафіяльної школи, але самотужки здобув юридичну освіту і працював волосним писарем, народним суддею, бухгалтером Державного банку. Книжки в домі оточували Дмитрика з раннього дитинства, і частенько вечорами в хаті читалися вголос то "Кобзар", то вірші Пушкіна, то "Наталка Полтавка", в якій, до речі, батько майбутнього письменника зіграв роль Виборного на сільській сцені чи не сотню разів, ще й сам писав п’єси та оповідання.
Звичайно, така сімейна атмосфера не могла не вплинути на хлопчину у майбутньому виборі життєвого шляху, отож цілком зрозуміло й логічно, що після школи, після навчання у Харківській дитячій трудовій комуні, душею якої був Антон Семенович Макаренко, Дмитро Білоус вступає на давно омріяний філологічний факультет Харківського університету, де стає однокурсником Олеся Гончара та Григорія Тютюнника…
Війна перервала навчання, і Дмитро Білоус, який встиг закінчити три курси філфаку, йде добровольцем на фронт… Далі — важке поранення, тривале лікування, переїзд до Москви, де — робота, робота й робота, у відділі мовлення для партизанів України при Всесоюзному радіокомітеті. Після війни Дмитро Григорович закінчує Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка та аспірантуру при кафедрі української літератури…
Зрозуміло, весь цей час, не зважаючи на всі незгоди, скрути й негаразди, юнак не випускає з рук пера, і от у 1948 році виходить його перша книжка, яка й визначила подальшу долю — бути письменником.
А далі — книги, книги та книги. І от нарешті, збагачений неабияким досвідом і мудрістю, широким світоглядом і благородними сивинами, цей, можна сміливо стверджувати, Учитель Рідного Слова підходить до своєї чи не найголовнішої книги — "Диво калинове", до якої, за словами самого письменника, він "ішов усе своє життя"…
Все, з чим стикався на життєвих дорогах письменник, так чи інакше підсвідомо відкладалось у пам’яті, в серці, в душі, очікуючи слушного часу для з’яви. Це і незабутні лекції видатних філологів О.І.Білецького та Л.А.Булаховського, це студентська спільнота з Олесем Гончарем і Григорієм Тютюнником, це і школа перекладацтва у Максима Рильського та Миколи Терещенка…
Годі й полічити, з ким тільки не зводила доля Дмитра Григоровича Білоуса на буттєвих стежках! І всі враження, роздуми, думки, сумніви, відкриття й одкровення відкладались, як уже йшлося, у пам’яті для народження майбутнього дива — "Дива калинового".
Чимало прислужився для з’яви цієї таки справді славнозвісної книги і багатющий перекладацький досвід письменника, бо, за його словами, "з якої мови не перекладав би, ти так чи інакше порівнюєш її зі своєю, відчуваєш виражальні можливості рідного слова, його образність. І думаєш: українська мова своєю милозвучністю посідає одне з перших місць між європейськими".
Та, мабуть, останньою, так би мовити, крапелиною, поштовхом до написання "Дива калинового" став цикл мовознавчих передач "Слово про слово", які Дмитро Григорович Білоус вів на першій програмі національного радіомовлення понад два роки і на які нескінченним потоком протягом цього часу все йшли та йшли листи з відгуками слухачів найрізноманітніших професій і вікових категорій — од дошкільнят і до шанованих пенсіонерів! — яким так само, як і письменникові, боліли болі рідної мови.
І Дмитро Григорович починає писати вірші про мову!
Спершу письменник бачив книгу таких віршів для дорослої аудиторії, але своєчасно зрозумів, усвідомив, що починати прищеплювати любов до рідного слова треба з дитинства, бо не кожний дорослий читач адекватно зреагує навіть на найвище поетичне Слово, і звернувся до дітей, анітрохи не помилившись і ніколи не пошкодувавши про свій вибір!..
1990 року "Диво калинове" було відзначено Національною державною премією імені Т.Г.Шевченка. Вперше книга з’явилась у видавництві "Веселка" за два роки перед цим, 1988 року, і відразу ж набула неабиякого розголосу: листи з відгуками так і сипались і до видавництва, й на адресу письменника. Писали робітники та вчені, пенсіонери й учителі, школярі й академіки… Одне слово, напевне, в Україні не було такої людини, котра, потримавши в руках книгу Дмитра Білоуса "Диво калинове", зосталась би байдужою. Можна стверджувати, що вихід цієї унікальної книги сколихнув читацьку громадськість, надав новий поштовх до утвердження рідного Слова, рідної мови у найширших читацьких колах — поміж людей найрізноманітніших професій, уподобань, вірувань, світогляду й віку — всіх їх об’єднала мова, наша рідна — українська!..
Не знаю, чи прогнозував Дмитро Григорович такий несподіваний соціальний ефект своєї книги, — навмисне не питав про це поета, але переконаний, що у підсвідомості він відчував — просто не міг не відчувати! — що книга, враховуючи сьогоденний стан мовної ситуації в державі, неодмінно спричинить широкомасштабні реакції.
Як ото каже наш мудрий народ: так воно і сталося, як гадалося… Книга Дмитра Білоуса "Диво калинове" своєю з’явою вибухово сколихнула ледь не всю освічену Україну, українську інтелігенцію і — що найдорожче! — наше славне українське школярство.