Він щодня читав стільки, скільки ми втрьох разом не прочитаємо за рік, бо ми читаємо хіба етикетки на фляшках, і то дуже рідко, — навіщо по сто разів перечитувати одне й те саме? Так от, він читав дуже багато, польською, англійською, німецькою, російською і, природно, українською мовами, а на додаток ще й дуже багато писав; замикався на стриху, в нього помешкання на Пекарській, там, де перед совітами було "ПекЕлко" — значуща деталь! — замикався і по три-чотири дні не злазив з того стриху, все читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, — от ви кажете: "Годі, Дем", а він не казав: "Годі, Містику", а все читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, не мав ні кобіти, ні кулєґ, не пив навіть пива, навіть кави не пив, хіба мінеральну воду; я був у нього в хаті, кілька разів, і мені щоразу ставало страшно, дуже страшно, так, наче з тяжкого бодуна, коли боїшся наймиршавішого пацана і заздалегідь переходиш на інший бік вулиці, щоб тільки розминутися з ним без пригод, щоб у нього не виявилося слонячого хобота замість носа і дві зелено-червоні гадючки не висунулися йому з очей; втім, і цей страх ви дуже добре знаєте; тож я казав йому ще тоді: "Міську, лишися тої грамоти, лишися того ровера, Міську, бо шляк мене ясний трафить, як ти не здурієш з того всього". О, Крішман прийшов; узяв? Добре є, йдемо до мене, я по дорозі доповім, "Нектар" уже все одно зачинений. Не хочете до мене? Ірки боїтеся? І я боюся. Ну, то йдемо в браму. А він мені каже: "Ти, Дем, суперталановитий художник, але твоя творчість відбувається в безмовному ментальному просторі, а для моєї життєвим світом є якраз мова. Мова — це дім буття". — "Міську, — кажу я йому, — ментальний простір — це витверезник, бо там дуже багато ментів і ґрати на всіх віконцях; а життєвий світ — він за тими ґратами, там, де стоять дерева в солодкому інеї, там, де гнізда очікують теплих яєчок, там, де бігають коти і сміються чарівні галичанки, в яких ноги починаються від голови, а між тими ногами жевріють такі чудові отвори, які стають вологими, коли пестиш їх пальцем: життєвий світ не там, де ти бринзлюєш, спускаючи чорні струмки сперми на біле лоно паперу, а там, де народжуються живі діти, де повно крику, галасу, де смердить їхнім гівном і щасливий тато пере пеленки; життєвий світ там, де кулєги вишкрябують останні копійки з кишень, щоб порятувати тебе, а заразом і себе від тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніяльне життя в імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Лєнін, вічно живий; життєвий світ там, де я скручую голову ось цій черговій фляшці, там, де є кому сказати, що я люблю його, її, їх; життєвий світ там, де життя, а не вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж, як ми, засранцями, котрі пили-їли, грали коханок, а потім здихали; жоден з них не довідався більше того, про що дійсно знає кожен з нас, бо людське пізнання якраз тому й обмежене, що воно людське; Міську, холєра, погодься, що ти кінечна істота, що ти паморозь на траві, сонце зійшло — і ось, нема тебе; погодься не зі мною, не на словах, а з собою, в душі твоїй книжній, безживній, шелестючій; погодься — і ти врятуєшся". Ну, а через місяць приходить наш містик під "Нектар" і говорить сам до себе: "Злива, нескінченна злива, четверте століття, де наші коні, господА, "гул затих, я вышел на подмостки", "в Европе холодно, в Италии темно", ну, ви знаєте всі ті його мульки; відвезли Міська на Кульпарків, а через час випустили, так він і никає досі, бідося, але годі про це, будьмо, гей!
VII
Господь Крішна заблукав; це була дуже хитра пастка, змайстрована демоном Ватсасурою у просторі між Галицьким ринком, вулицею Сербською і Ринком. Господь Крішна змучився і охляв, його нутрощі випалювала лісова пожежа, його вірні і незрадливі друзі Дем, Троцький та Бампер розчинилися в сяйливому океані під назвою "па-па", він ушосте виходив до зупинки тридцять шостої маршрутки, спересердя плював гіркими палаючими шишками та торішніми гніздами, обходив міжміську телефонічну станцію, звертав наліво, підіймався по Сербській і опинявся на Ринку, але на Ринку він теж був ушосте, тому він плював і тут, на ратушу і на прояву з тризубом, на вітрину медичної книгарні і на вітрину "Кентавра", розпачливо повертав направо і був уже майже цілковито готовий ступити перший крок у бік рятівної Вірменської, але демон Ватсасура передбачливо накреслив крейдою білу лінію, якої Господь Крішна не міг переступити в жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жодному, жодному-жодному, жодному-жодному-жодному разі, навіть у разі третьої світової війни, навіть у разі несподіваної москальської, польської, монголо-татарської або ізраїльської окупації, відтак він знову спускався Сербською, вдаючи, що невинно й просто прогулюється нічним Львовом, милуючись ренесансом, бароком, ґотикою і, кров би її люта спалила, сецесією, сідав біля сухого водограю навпроти Галицького ринку, запалював передостанню цигарку і напружено міркував, яким чином можна перехитрувати цього франсуватого Ватсасуру, але міркування виявлялося безуспішним, тому що Господь Крішна наперед був прив'язаний до його можливих плодів, а треба було зректися плодів своєї розумової діяльності, а він не знав, як це зробити, він попросту забув, як це робиться, бо йому перемкнуло, бо "Слов'янське" виявилося бензином, яким не гасять лісові пожежі, а поширюють їх, розповсюджують, подовжують, розтягують, ніби кайф, але це був не зовсім кайф, це був зовсім не кайф, це було л а й ф, добросовісно організоване демоном Ватсасурою спільно з кейджібі і службою безпеки Анголи; такий просторий, такий безмежний, такий рідний до кольок у печінці Львів з усіма на світі високими замками, бернардинами, домініканцями, кларисками, кармелітами, арсеналами, личаковими, петрами-і-павлами, погулянками і левандівками з філіповками, академічними і скельними, кайзервальдами і стрийськими парками, з купою всіляких інших ріжноманітних цудів — щез, перетворившись на огидний до сердечного болю, запльований і загиджений кавалок замкненого простору між двома ринками; куди дивиться міліція, жеби-сь їй вже повилазило, куди дивляться народні дупо-тати, які мирно хропуть зараз по всій незачарованій демоном Ватсасурою території древнього європейського міста, куди, куди, куди дивиться той фацет з тризубом у руці, бородатий мудак, який прикидається Стефком Оробцем, але то не є Стефко, о нє, я Стефця добре знаю, Стефцьо не стоятиме вночі посеред Ринку з рідною символікою в руках, Стефунцьо не такий; Стефку, виведи мене звідси, виведи з проклятого зачаклованого кола, де балює демон Ватсасура, індуський шайтан, контрабандою провезений отими чорножопими педиками з медінституту; Стефку, якщо ти є, врятуй мене, бо вже пора домів, спати я хочу. Господь Крішна заплакав, скрегочучи зубами і гучно сякаючись. Годинник пробив третю. До Господа Крішни підійшов патруль міліціянтів.
VIII
Троцький їхав. Він не знав, куди він їхав, але їхав він добре і йому було глибоко наплювати на всіх у світі демонів, як вітчизняного, так і зарубіжного виробництва; єдиною, кого побоювався і сердечно шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою на срібній таці; він приручив її років зо п'ять тому, але й досі не міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона часто навідувала Троцького в найнесподіваніших місцях — у кльозеті, в підземному переході, в трамваї, в ліжку; інколи вона вискакувала на столик у "Нектарі", часом пробігала по прилавку в підвалі "Під вежею", особливо ж, коли черга була довгою, до сходів, а такою довгою вона там була завжди; білочка любила бодуна, але бодун не любив білочки і ця нерозділена любов гострим ножем ятрила серце Троцького, особливо ж уранці, коли всі "крапки" спали тихим і безтурботним, як холєра, сном; Троцький їхав, дрімав і мляво думав про кохання білочки до бодуна, коли хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне око і побачив, що то Сметана; Сметана помер два роки тому, отруївшись антифризом і Троцький чудово про це знав, але йому стало якось ледь-ледь трохи не по собі. Тому він розплющив і друге око. Сметана йшов поруч із трамваєм, зліва від Троцького спав великий, тлустий бодун, а на плечі в бодуна примостилася білочка і, хитро підморгуючи Троцькому, гризла довгий цукерок, зроблений на фабриці "Світоч".
— Ну от, усі в зборі, — вголос промовив Троцький, позіхнув і через плече Сметани виглянув на вулицю, щоб зорієнтуватися, де вони зараз знаходяться. Знаходилися вони на Привокзальній, трамвай їхав у парк.
Обережно, щоб не розбудити бодуна, Троцький переступив через його жирні коліна, одягнені в чорні турецькі панчохи з візерунками і пішов до виходу. Білочка бігла попереду.
— Я троха задрімав, спини мені тут, — сказав Троцький водієві і той слухняно виконав його прохання.
Троцький вискочив з трамваю, глибоко дихнув свіжим нічним повітрям і подивився довкола себе. Сметана сховався за взуттєвим магазином, а білочка побігла вздовж колії, намагаючись схопити трамвай за колесо.
Досвідчений розум Троцького блискавично оцінив ситуацію, в якій він опинився; ситуація, що й казати, була л а ж о в о ю, а найгіршою в ній і найбільш значущою видавалася присутність Сметани, тому що білочка і бодун які-не-які, та все ж друзі, а от Сметана, хоч і був другом Троцького, але тільки за життя; з покійними Троцький рішуче відмовлявся спілкуватися, як тільки вони не прагнули цього. Троцький зважив усі "pro" і "contra", зрозумів, що вирішальна битва десь далеко не тут і пора відступати на заздалегідь приготовані позиції, тобто до цирку, де жив його друг художник Коля. Він перехрестився на Ельжбету і пішов униз. Назустріч крокував хтось дуже високий і грубий.
"Бодун", — подумав Троцький.
"Троцький", — подумав бодун.
Троцький завбачливо перейшов на інший бік вулиці.