— Перестань, бо скажу Мацапурі, аби вигнав тебе з ОРГКОМІТЕТУ.
— Чому? — закліпав Білинкевич.
— Не чому, а за що.
— За що?
— За пияцтво і разврат!
Білинкевич полегшено засміявся, певно, й справді настрашився, що можуть вигнати.
— Слухай, ти щось тут казав про ресторан по сусідству? — твердо спитав Мартофляк.
— Так, тут поруч є ресторан "На Ринку"…
— І ми могли б у ньому повечеряти?
— Так, але… бажано було би поселитися в готелі… я за вас відповідаю…
— Не жвинди! Ми мусимо повечеряти. А тоді вже в готель.
Товариство гаряче підтримало Мартофляка як справжнього лідера свого покоління, тільки Мартуся трохи занепокоєно посовалася, але зрозуміла, що виходу нема.
— Ну, то йдемо, — згодився Білинкевич і, сунувши до кишені пролітаючому офіціантові десятку, повів усіх, але в протилежний від сподіваного бік.
— А куди ми йдемо? — засумнівався Мартофляк.
— Тут є службовий хід. Просто з пивбару до ресторану через підземелля. Бодю, відкрий чорні двері! — погукав у бік шинквасу.
— Чорні двері, — повторив Мартофляк. — Гарна назва для збірки, ге?
Чорні масивні двері було запопадливо відчинено, і друзі зникли в підземному ході, тьмяно освітленому рідко посіяними електричними жарівками.
Виявляється, під кожним містом є ще одне місто — зі своїми вулицями і площами, зі своїми звичаями й таємницями, зрештою, я давно здогадувався про це, але не мав нагоди переконатися, щоправда, я й не шукав такої нагоди, бо навіщо переконуватися в тому, в чому ти і так упевнений, отже, тепер ми йдемо середньовіччям, поверхом нижче — дохристиянські часи, потім — мамонти, потім, здається, мезозой, і так далі, сходження донизу не мас кінця, ніби мій роман у віршах, я заходжу все глибше, але дно втікає, тож я ніколи не допишу той роман, але дідько з ним, головне, що ми на святі, і я скажено радий бачити вас, чудові хлопчиська, мої братове, — тебе, Хомський, що вмієш видобути поезію навіть з лайна, і тебе, Грицю, народжений у Караганді, що носиш на чолі чорне пасмо волосся, немов вічну жалобу, і тебе, Юрку Немирич, що вмираєш повсякдень у цьому дурнуватому світі, а всі думають, що ти лишень вимахуєшся, ви славні, великі хлопці, я віддам усе золото земне за один-єдиний рядок будь-кого з вас, за це щастя — брести з вами майже наосліп крізь вогке середньовіччя з одної кнайпи до другої в супроводі цього чемного юнака, забув, як він називається, але добре вихований, щенюк, отож ми йдемо, щоб виринути на світло, ми йдемо на музику, мов на запах горілки, і добре вип’ємо за те, що ми є, хлопці, слава вам, що ви є, будьмо!
Чорні двері виявилися двосторонніми — і от уже ціла компанійка опинилася в самому серці, святая святих ресторану, на фантастичній кухні з її несамовитими шкварчаннями й булькотіннями, з розпеченими пательнями і співучими рибами, з божевільними зойками птахорізки, з плантаціями салатів, олій, рожевих та брунатних м’ясив, з полчищами шніцелів, вишикуваних на страту, сирих, напівготових і майже готових, так що, здавалося, вся наша неосяжна країна цілий рік самозабутньо гарувала тільки на те, аби сьогодні все це вродилося тут, у чортопільському ресторані "На Ринку", з горами недоїдків і помийними відрами, з брудними тарелями і заслиненими келихами, з незліченними офіціантами, кухарями і всілякими іншими типами, яких тут о цій вечоровій годині завше крутиться достобіса, а Білинкевич прямує попереду, як до себе додому, і всі почуваються впевнено та безпечно, адже ось — варто лише муркнути кілька слів орангутангові у чорному вбранні — і вас уже ведуть до столу, це неймовірно, запопасти вільний стіл на Шість Персон о такій порі, але це факт, Білинкевич своє діло знає туго, він навіть устигає здати всі ваші речі до гардеробу, і ви — легкі та звільнені — сідаєте до столу, аби, як висловився Мартофляк, повечеряти.
На вечерю ви замовили горілку і дивовижний коньяк "Білий бузько", для Марти — сухе угорське і все таке інше. Черговий Бодьо — а всі офіціанти в Чортополі чомусь відгукувались на це ім’я — з виразом сором’язливого сфінкса на обличчі занотував собі, крім того, довжелезний перелік їдла, якого вам захотілося. Тепер можна преспокійно розглянутися по публіці і закурити (Юрку, не жлобся!) "голуазів".
Публіка була вже переважно в стані наростаючої ейфорії. То був загалом досконалий звіринець. У такі хвилини зароджуються дружба і кохання — це легко читалося на розчервонілих фізіях присутніх. Палкі діалоги й нервові цілунки, вибігання й повертання, переплутування місць і доїдання шніцелів з чужих тарелів — усе це, як і гасіння недопалків у салатах, дозволяло зробити висновок, що свято, до початку якого лишалося трохи більше двох годин, пройде успішно й невимушено. Жіноцтво вже досягло тієї стадії поведінки, коли професійних новій практично неможливо відрізнити від порядних господинь, а чоловіцтво творило збірний і багатоликий образ чи то молодцюватого бізнесмена, чи то просто якогось феноменального скурвого сина.
— Друзі, — з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, — поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?
— Я написав справжнього травневого вірша і, гадаю, він буде доречним, — оголосив Хомський. — Але спершу вип’ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.
Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:
Цвітіння дерев найніжніша пора,
найвище зусилля краси і добра,
як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора…
— Непогано, — перебив йому Мартофляк, — але це не твоє, це Андруховича…
— До речі, він приїхав сюди? — впав у мову Немирич.
— Мабуть, що ні, — з’ясував Мартофляк. — Я чув, що він зараз пише якусь прозу.
— Як цікаво! — нагадав про себе Білинкевич.
— А хто такий цей приємний з вигляду молодик, який сидить тут, між нами? — покосу вав на нього Штундера.
— Забули, чи що? — жартома знітився Білинкевич.
— Друже, запам’ятай, будь ласка, одну вельми суттєву штуку, — звернувся до нього Хомський. — Тут сидять люди, які не бачилися майже три місяці. Зараз вони бажають досхочу набутися, тому ти не повинен встрявати в їхні розмови, а поводити себе так, наче тебе тут немає.
— Вибачаюся, — промимрив Білинкевич.
— Ну от. Тепер, оскільки я своє виконав, а читаємо ми по колу, твоя черга, Мартофляче. Тільки, будь ласка, після того, як ми знову вип’ємо, — розпорядився Хомський.
І хоч Марта спробувала запротестувати проти такого шаленого темпу, нічого в неї не вийшло, до того ж де не вродився Бодьо з великою тацею всіляких поживних наїдків. Це потягнуло за собою додаткове розливання. Про вірші якось тимчасово забулося, позаяк у Немирича засвербіла потреба тосту.
— Кохані! — цілком щиро почав він. — Мушу зізнатися, що на цьому світі є порівняно небагато речей, котрі чогось варті. Зрештою, всі ми дуже самотні і всі ми про це знаємо. Це, як кажуть, щось таке, про що навіть можна і не говорити. В усякому разі, я впевнений, що всі ви чудово це розумієте. Адже немає такої людини, яка б не розуміла цього або вдавала, що не розуміє. Навіть якщо знайдеться хтось такий серед нас, отут, то я все одно йому не повірю, що він цього не розуміє. Це, як кажуть, прописні істини, і тому всі ми це чудово розуміємо. Якщо говорити про себе особисто, то я чомусь майже впевнений, що ми всі думаємо однаково з цього приводу — інакше я просто засумнівався б, чи є в цьому світі хоч що-небудь, що ми в ньому розуміємо. Тоді залишалося б тільки визнати, що ми не розуміємо в цьому світі нічого. Це, як кажуть, було б дуже печально зрозуміти, в кожному разі. А прагнемо ми зрозуміти не так уже й багато. Однак це для нас дуже важливо, бо без цього ми — не ми, а просто безглузді істоти, які нічого не розуміють і розуміти нічого не хочуть. Я, здається, вже згадував про те, що на цьому світі є небагато речей, котрі чогось варті. Вип’ємо ж за це!
— Він що, Горбачова копірував? — щиро поцікавився Білинкевич у Мартофляка, коли тост було реалізовано.
— Ні, ви мені скажіть, хто цей балакучий юнак, котрий сидить отут, серед нас? — дещо гостріше, ніж перед тим, запитав Гриць.
— Старий, ми, здасться, домовлялися, — нагадав Білинкевичу Хомський.
— Вибачаюся ще раз, але з вами так цікаво, що я не можу…
— Він що, запрошений в наше товариство? — з’ясовував для себе Гриць.
— Ні, Грицю, він виконує тут свої службові обов’язки, — запевнив Хомський.
Білинкевич знітився ще більше, на цей раз уже не жартома. Але, на щастя, в розмові випала деяка пауза, пов’язана з пожиранням шинок і ковбас, а також помідорів, огірків і грибочків.
— Хочете, я розповім вам коротко сюжет своєї повісті? — заговорив по хвилі Хомський, витираючи губи серветкою.
— А як вона називається? — спитав Мартофляк.
— Вона називається "Мерзотники". Це повість у новелах.
— Розповідай, але так, щоб ми зрозуміли, — зажадав Немирич.
— О’кей. Дія відбувається на початку століття в маленькому провінційному містечку в Галичині. Там буде в деталях описано перший політ на літаку одного графа — як він піднімається в небо і описує цілих три кола над пустирем, де зібралися юрми здивованих глядачів. Директор приватної гімназії прагне спокусити одну зі своїх учениць і по допомогу вдасться до гіпнотизера. Потім до містечка прибуває ерц-герцог Фердинанд у супроводі цілого полку кірасирів. І виявляється, що всі вони давно вже готують на нього замах. Це така терористична організація, яку очолює той старий гіпнотизер. Починається судовий процес над директором гімназії, але йому вдається вийти сухим з води, оскільки під час процесу відбувається землетрус. Учениця гімназії, котра в цей час саме молилася в церкві, западається разом із церквою під землю. Вона опиняється в невідомій раніше підземній країні. Тим часом пілот, якого я вивів на самому початку, ніяк не може посадити свого літака, адже землетрус усе знищив.
— Прекрасно! — похвалив Мартофляк, з’ясувавши спочатку, чи Хомський уже закінчив розповідь.
— А я майже нічого не зрозуміла, — зізналася Марта.
— Я й сам не все там розумію, — погодився Хомський, — однак чимось воно мені дуже подобається.
Випивши за прекрасну повість Хомського, друзі зауважили, що повз їхній стіл уже декілька разів проплив якийсь голомозий масивний мерзотник, виразом обличчя дуже схожий на акулу.