Сьогодні в усьому Державному Об’єднанні ви знайдете не більше десяти камінів. Нас вважають диваками. Я сам його побудував – ось цими руками, за кресленнями. Ви приїхали подивитися на дивака?
– Окс розповів мені про вас, – відповів Габр. – Бачите, у мене складна життєва ситуація. Окс сказав, що ви…
– А ви віруючий? – перебив його хазяїн.
– Я не розумію.
– Ви чули про Бога?
– Ні, – відповів Габр.
– Доторкніться до стін, – сказав, трохи помовчавши, господар.
Габр підвівся і підійшов до стіни – вона була дивно м’якою.
– Вона оббита спеціальним матеріалом, – пояснив господар. – Це не залізобетон. Підлога, стеля – все оббито. Чуєте, як тихо? Сюди майже не проникає гул. Так жили колись. Я взагалі-то живу не тут.
– А де?
– Там. Я живу в минулих часах і в Богові. Вам це дивно чути.
– Ви сказали, що живете не тут?
Господар заворушився, поправив щипцями вогонь.
– Це довго пояснювати. Бог, молодий чоловіче, він… він пов’язаний із нескінченністю. Бог – це нескінченність. Він далеко. Так, усе це складно, молодий чоловіче.
– Але ж далекого простору немає, – затамувавши подих, вимовив Габр.
– Він є, – тихо відповів спірозмовник. – Якщо Окс послав вас до мене, значить, ви вже стикнулися з ним. Вам нема чого прикидатися.
Габр почервонів.
– Давайте щиро, – мовив господар. – Якщо ви побачили далекий простір, то так і скажіть.
– "Побачив"?
– Так Окс говорить. Звуки чують, а далекий простір бачать. Дивне слово, правда? Ви його не знайдете в жодному словнику. Хіба що в незрозумілій ідіомі "ви-бачити", коли хочете комусь "ви-бачити". Я думаю, Окс сам його придумав. Він себе називаючи "зрячим", від слова "зір".
– "Зір"?
– О, так. Це здатність сприймати далечінь. Хоча він давно вже не сприймає далекого простору. Він теж дивак.
– А ви? Ви сприймаєте?
– Я? – господар зітхнув. – Я просто думаю, що він є. Його не може не бути. Але я не знаю, що це таке. Окс, думаю, теж не знає, його взагалі-то неможливо сприйняти. Він є, але його немає.
– Як це? – запитав Габр.
– Він є як ідея, розумієте? Якщо є Бог, значить, є нескінченність, значить, є далекий простір. Якщо немає далекого простору – значить, немає протяжності, немає нескінченності, немає Бога. Бог всемогутній, і він не може жити тут, у тісній клітці. Він не може душитися в мегаполісі. Якщо немає "далеко", то немає і Бога, розумієте? Хто відчуває "далеко", той відчуває Бога.
– І ви відчуваєте?
– Так, – відповів господар. – Я це відчуваю. Хоча я не знаю, що це таке.
– А якщо… – Габр перевів подих. – Якщо я вам скажу, що я знаю, що це?
– Відчуваю руку Окса, – всміхнувся господар. – "Інша реальність", ви "бачите іншу реальність", всі глухі, а ви один чуєте… Так?
– Я був біля моря, – мовив Габр. – Я бачив нескінченність.
– Як ви сказали? – перебив його господар. – "Бачили нескінченність"? Мило, мило.
– Ви не вірите?
– Молодий чоловіче! Я прожив стільки, скільки й Окс. Якщо не більше. "Бачити", як каже Окс, тобто безпосередньо сприймати нескінченність, ніхто не може. Це рівнозначно "бачити Бога", мати прямий контакт із Богом. Такого щастя людині пізнати не судилося. І великий гріх бере на душу той, хто каже, що бачив далеке. Ми можемо лише умоглядно уявляти собі те, що нам недоступно.
– Чому ви настільки впевнені?
– Я не впевнений, я це знаю. Так написано в наших святих книгах. Бог прихований від людини. Він за гранню сприйняття.
Габр нічого не відповів.
– Ви б хотіли приєднатися до нас? – запитав, помовчавши, господар.
– Не знаю, – відповів Габр. – Я ніколи раніше не чув про вас.
– Нас небагато. Ми живемо ніби у підпіллі у своєму вузькому маленькому світі, тому нас ніби і немає.
– Хто це "ви"?
– Ідея Бога дійшла до нас через тисячоліття. З вуст в уста. Сучасні люди не знають таких слів: "релігія", "церква", "Бог", а слово "віра" вживають у зовсім іншому, вузькому значенні. Так, молодий чоловіче, весь устрій Державного Об’єднання стоїть на ідеї близького простору. Ми ходимо, зосереджені на своїх вухах, на просторі радіусом у кілька метрів. Нам тут затишно, добре – згідний. "Далекого" не існує, про те, що це фікція, ми дізнаємося ще в дитинстві. І більше про нього не думаємо. І це визначає всі наші почуття. Ну а що, як він існує? Тоді наш мегаполіс, все наше Державне Об’єднання – лише клаптик тверді. А раптом ця твердь летить разом із нами? У порожньому просторі?
– Як? – не зрозумів Габр.
– Приходьте до нас – і ви багато про що дізнаєтеся. Ми тут не тільки віримо, ми ще й міркуємо, філософствуючи. Ви що, думаєте, Державне Об’єднання зі зла не допускає і думки про "далеке"? Усе не так просто. Система цілком стоїть на "близькому просторі", все валиться з появою "далекого". Вся налагоджена система існування, з усією її технікою, а це не жарти, юначе. У цій системі можуть жити тільки такі люди, з такими поняттями, які в ній живуть. Інакше…
Вогонь у каміні майже згас, але господар сидів не рухаючись. Габр перестав відчувати потік тепла.
– Боюся, – сказав Габр, – мені буде задушливо у вас.
– Вас не захоплює думка? Ми навчимо вас думати. Ось, скажімо, ви знаєте, що з "далекого" випливає не тільки поняття "Бог", але й "свобода"? Це старе забуте поняття, в одному давньому підручнику з філософії…
– Але ж ви… – перебив його Габр. – Ви постійно сидите тут, у цій кімнаті, зачинившись…
– Далеке пізнається розумом, – трохи образився господар. – Треба піднятися до ідеї Бога, і це дасть віру. І зовсім не обов‘язково, молодий чоловіче, виходити зі своєї кімнати, щоби пізнати "далеке".
Каркаси
Повертатися Габр вирішив гвинтопланом, чомусь не хотілося залазити в пневмопоїзд. З якогось часу його не покидало відчуття, що, сідаючи в пневмопоїзд, він залазить у страшну закриту трубу. Неначе він заживо хоронив себе.
Він ішов бічною алеєю естакади в напрямку акустичного маяка аеростанції. Було досить прохолодно, накрапав дрібний дощ, вітер продував поверхи кріпильних конструкцій наскрізь. Магніт-блоки летіли на всі боки на різних рівнях і своїм гуркотом заважали зосередитися. Габр ступив на контрольну доріжку і, не звертаючи уваги на застережливий пучок дельта-випромінювання, підійшов впритул до поруччя. Отже, що є цей мегаполіс? Що є твердиня, на якій він живе?
Людина, що приймала його щойно у себе, була розумною, розумнішою за нього. Однак… Ця людина багато розуміла, але тільки розуміла, проникаючи розумом за межі своєї келії. Проте вона не знала. Була відрізана від істини. У неї не було видінь, вона говорила про те, чого не знала.
Як ніколи спокійно Габр звільнив обидві очниці від прокладок. Йому хотілося ще раз зустрітися з далеким простором. Тепер він, цей простір, був дещо іншим: мало істот, що снують туди-сюди, самі лише темні і страшні штанги кріплень – сотні, тисячі штанг різної товщини. Вони йшли вдалину, вертикальні, ховаючись одна за одною. Габр взявся за поручні і, не звертаючи уваги на часті сплески дельта-випромінювання, перехилився через них. Рівні, за якими неслися магніт-блоки, подекуди перетиналися потворними трубами пневмоекспресів, зменшувалися в міру їх множення. Їм не було кінця-краю. Габр спробував порахувати, орієнтуючись на перехрестя, але не зміг. Голова закрутилася, і він сповз на слизьке залізо. І без того мокрий лоб його вкрився холодним потом. Безсило піднявши голову, він побачив ту саму картину високо над собою: незрозуміло перетинаючись, над ним висіли естакади, над якими, своєю чергою, теж нависали якісь сталеві магістралі, а можливо, і цілі вулиці.
Але все це завдяки каркасному простору проглядалося далеко. Що це? Про це, про те, де вони живуть, ніхто не знав. Ніхто не замислювався, зачинившись у своїй квартирці, знаючи тільки маршрут на роботу і назад, на свою вулицю. Правда була жахливою, а незнання – блаженством. Тоді навіщо знати правду і кому вона потрібна? Він сам не знав, що з нею робити.
Габр зійшов із контрольної смуги і, користуючись лише очима, дивуючись самому собі, пішов до будинку, над яким злітали, пронизливо свистячи гвинтами, якісь круглі незрозумілі предмети.
Після дзвінка з Міністерства контролю він не наважувався повертатися додому. Але куди подітися і що робити, він так і не знав. Вже сидячи у гвинтоплані, згадав про Ліоз і, підсунувшись до пульта орієнтації, набрав інший маршрут. Гвинтоплан злегка смикнуло, і Габр завалився на лівий бік. Автопілот чітко виконав вказівку. Тепер можна було на якийсь час відключитися.
Мірно гудів мотор. Габр думав про незнайомця.
Із розмови з незнайомцем (Закінчення)
– Чорт забирай, – він притягнув його впритул до свого вуха. – Те, що я бачив, що бачиш ти – це не маячня. Ти повинен зрозуміти це, хлопче, чуєш? Тобі відкрилася правда.
– Але як же всі? – вхопившись за рукав незнайомця, запитав Габр: сильний вітер дув йому в обличчя. – Чому я один?
– Чорт візьми! – вилаявся той. – Тобі випало щастя, а ти думаєш про баранів? Ти не підеш більше до Міністерства, зрозумів? Слухай мене уважно: весь світ, у якому ми живемо, – це світ сліпих, зрозумів?
– Що таке "сліпі"?
– Незрячі. Ти бачиш, а вони – ні. Ти – бог, зрозумів? А вони всі – барани. І не смій себе вважати неповноцінним! Багато числень тому весь світ був осліплений, щоб люди перетворилися на баранів і ними можна було керувати.
– Ви говорите дивні речі! – силкуючись перекричати гуркіт поїзда, що пролітав над головою, закричав Габр. – Цього не може бути! Хто це міг зробити?
– Ті, хто керує сьогодні Державним Об’єднанням. Поступово, за багато тисячоліть, вони витравили думку про далекий простір і знищили всі сліди зору.
– Зору? – перепитав Габр, ховаючись від вітру в комір незнайомця. – Я не розумію ваших слів.
– Ти бачиш – це головне. Тобі не потрібно розуміти.
– Чому тут такий вітер?
– Це трьохсота вулиця, тут недалеко кінець мегаполіса. Тут рідко хто буває, ніхто нас не може підслухати.
– Мені страшно.
– Тримайся за мене міцніше, а то здує. Ти потрібен нам, зрозумів?
– Кому? – запитав Габр.
– Нам. Нас небагато. Ми живемо в квадраті 4-Б. Ми всі колись бачили, а потім були знову осліплені. Чорт забирай, нам потрібний зрячий. Ми живемо гірше собак, у бункерах аварійного рівня, разом із різною наволоччю.
– Навіщо я вам?
– Ти повинен пробратися до Центрального Електронного Управління і зробити те, що ми тобі скажемо.
– Але навіщо?
– Нам нема чого втрачати, і тобі теж.