Ще накричав на панну Ольгу, що промовила до мене. Я вже рішився старатися о іншу посаду; мені тут життя не миле.
— Ай! які ж бо ви нетерпеливі! Ольга прихильна вам, а ви...
— Та що мені з того? О. Левицький вважає мене женихом невідповідним для своєї доньки, та й справедливо, бо що я за жених? бідний учитель! Маловажить мене, хоч сам до школи ніколи не загляне... Даруйте, пані, що таке кажу, але мені гірко. Багато б говорити, а мало що слухати. Піду собі звідси та й буде спокій і вам, і мені.
Бабуся стояла хвилинку безрадна.
— Ні, не кажіть так, пане Горошинський; мій син рад би дітям якнайлучче зробити, а не знає як. Клопотів має з ними багато... Але я вже єго троха приготовила... може, то якось удасться! Мені так жаль Ольги!
— І мені! — відповів учитель жалісно.— Та що з того?
— Почекайте ще, не старайтесь о іншу посаду, я вже то якось зроблю. Адже ви знаєте, що я за вами?
— Знаю, знаю, пані добродійко! — і учитель поцілував руку старушки.— Але з того, мабуть, нічого не буде.
— Ну-ну, не журіться, а тепер ідіть уже; ще побачить мене син з вами і буде підозрівати. Не тратьте надії, пане!..
— Ой доленько моя гіренькая! — шептала бабуся до себе, коли Горошинський відійшов. І зажурена вернулася додому.
Там уже о. Левицький встав зі сну, лише жінка і діти ще спали. Він ждав на приїзд сина Ярослава і нетерпеливо дивився на годинник. Вже вчера вечером вислав був по нього візок до залізниці, думав, що вернеться вночі, тим часом син, видко, спізнився. Але коли з такими думками о. Василь вийшов на город до своїх улюблених пчіл, небавом почув туркіт візка з села і з радістю вийшов назустріч на дорогу. Се справді вертався Славко.
— Як ся маєш, Славку? — вітався батько з сином, коли той висів з візка.
— Ай, Сл авко! — кликнула бабуся, вибігла з кухні і, поправивши окуляри на носі, вдивилася у внука.;— Як же ти обгорів; але й змарнів чогось! — додала, цілуючи єго в чоло.— Як же там? все добре?
— Добре, бабусю, все добре! — відповів Славко, але таким глумливим голосом, що батько зчудований видивився на него.— Могло би вправді бути ліпше, але й так добре, навіть дуже добре...
— Отже, прийняли тебе Ковальські? — питалася бабуся.
— О! принимали, ще й як! — відповів внук.— Ну, але добре, що те все вже раз скінчилося!
— Та бо ти, Славку, говориш, ні се ні те! — знетерпе-ливився батько.— Кажи ж: дають за тебе Стефку, чи ні?
— Сказали, що то від Стефки залежить.
— А она?
— А она на такого худого жениха, як я, не лакома.
— Як-то? — здивувалася бабуся.
— Зовсім звичайно, бабусю. Трафився ліпший жених, професор гімназіяльний Порубський — я ще єго й не бачив — і перебіг мені дорогу,— відповів Славко з легким усміхом.— Весілля буде восени.
Всі троє перейшли на ґанок і тут усіли.
— Адже вона симпатизувала з тобою? — допитувалася бабуся, коли старий Левицький безнадійно ломив руки.
— Та що з того? — казав внук ніби спокійно, але значуща черта в кутику уст виявляла його неспокій.— Стефка практична дівчина, знає, що професор — то не молодий піп.
— Та як же ж так можна! Адже ви вже були собі так як би по слові!
— Справді, бабусю, були; але, проте, з того ніщо не вийшло.
— Що ж вона собі думає? Чи ж ти не пристойний, чи каліка, чи з злої фамілії, чи що такого! — нарікала бабуся піднесеним терпким голосом.— О! того я по Ковальських не надіялася!
— Але ж, бабусю, кождий батько рад би своїй дитині якнайлучче. Я цілком не дивуюся Ковальському. Самі знаєте, які гаразди тепер у священиків!
Батько потакував на се сумно головою.
— То не красно, то не чесно! — говорила бабуся, якби до себе самої.— Хіба становище священика неважне?.. Але коли так, то казала Феся, що обійдеться,— додала енергійно і гнівно.— Стефка, правду сказавши, не дуже-то так мені й подобалася. Я маю для тебе іншу панну, але мусиш тепер мене слухати, а не свого розуму!
— Мені тепер не треба нікого, бабусю,— боронився Славко.— Хіба я не маю для кого жити? Висвячуся без-женним і буду жити для родини. Сестри візьму до себе...
— Що, що? — зірвався батько і видивився гнівно на сина.
— То, що чуєте.
— Я не позволю на таке! Затроїш собі ціле життя... я не позволю! Сестрами не журися; на те я є! А жінку собі найдеш; дівчат багато на світі і то не таких ще, як якась там Стефка.
— Тату, тату! Не говорили б хоч ви такого! Оженившись, я не міг би вам ані троха помогти, а ви ж помочі потребуєте; не так ви, як сестри...
— Бог ласкав! — відповів батько.— В тім не твоя голова!
— Не моя голова; але я бачу, що ми у крайню нужду попадемо в сім селі.
— З того ще не виходить, аби ти собі сам світ зав'язував!
— Добре, добре! Але ж на таку біду, яку нині бачу в Заліссі по тій бурі, просто дивитися годі; а не то щоб я від селянина брав який гріш за требу. А такі самі й інші села...
— То що ж ти думаєш робити? — питалася бабуся.
— Тепер в Залісся ані не рушуся; досить уже наїздився і людей пізнав! Тільки й користі з того! А що буде дальше, побачу. Коли б я мав гроші, записав би ся ще на який інший факультет, а так... буду радше сидіти дома поки що.
353
12 О. МакооеГі. т. 1
Бабуся хитала тілько журливо головою на таку мову.
— І хто би був по Ковальських такого сподівався? — додала ще гірко і пішла приготовити для Славка сніданок.
А о. Левицький, похиливши голову, промовляв:
— Рік уже стратив! Тепер знов чекай!
— Не журіться, тату,— успокоював єго син.— Якось-то буде! я вже знаю, що зроблю! Нехай женитьба буде й оправдана, все ж мотиви єї більше самолюбної натури і чей геройством єї не назвете?
— Геройством... геройством...— воркотів старий Левицький.— То пуста фраза, сину! Геройством є виховати таку численну родину, яку я маю, а крайнім самолюбством є жити одиноко, для себе лише.
— Для себе жиють лиш ненормальні люди,— відповів син.— Хто ж хоче мати якесь вдоволення з життя, той мусить для других жити, як не для своєї родини, то для чужих. А я вважаю себе нормальним чоловіком, не яким скупарем або півголовком. Подружнє життя не є геройством, коли оно всі клопоти і смутки винагороджує й по-тіхами.
— Теорія, сину! Говориш тепер так тому, що гарбуза дістав, але коли се переболиш, то знов схочеш стати таким самолюбом, як другі, і твого геройства тобі відхочеться.
— Так ви кажете? Ну, побачимо! — сказав син і гірко усміхнувся.— То таке самолюбство було би оправдане, а може, ще й заслуговувало би на похвалу, якби я заложив собі власну родину і безрадно, а може, й спокійно дивився відтак, як Ольга або Наталка будуть старими паннами тулитися у тіток або де? То було би гарно?
— Ольгою і Наталкою ти не журися! — відворкнув батько захмарений.— Я ще, хвалабо, жию і здоров, а вони в мене діти добрі, женихи найдуться.
— Ага! для Ольги найдете, певно, такого професора, як Ковальський для своєї Стефки! Тілько біда в тім, що Стефка все-таки мала якийсь посаг і то, мабуть, не малий, а ви що маєте для Ольги? Говорім, тату, одверто: у вас — сам не знаю звідки — взялися якісь фальшиві аристократичні поняття. З одної сторони, таке крайно лихе матеріальне положення, що навіть ніякої часописі не тримаєте, а з другої сторони, якісь неоправдані претензії до життя, якась безпідставна надія на лучче життя для себе і дітей, якого абсолютно ніхто в нашім положенню не зазнає. Самі не бачите, як ви серед своїх щоденних клопотів о прожиток родини, котрих перемогти не можете, зробилися на все
байдужі, село запустили до неможливості; а проте ви все ще вперті...
— Ні, Славку, з тобою нині годі говорити,— угнівався батько і встав з лавки.— Ти нині роздразнений по невдачі, не дивуюся тобі! Іншим разом я би тобі таких слів не дару-
ав! Дай спокій; вже я знаю, що роблю.
— Я вже, тату, спокійний! Гарбуза дістав я ще тому два тижні, отже, мав час розважити собі своє положення. Я був за той час у Львові і...
— Як-то? І у Львові був ти?
— Був! Мусів кудись між людей поїхати, бо інакше був би здурів на самоті. До того вам признаюся, що заким я захвалюване вами самолюбство рішився покинути, то немало намучився.
— Будеш ти ще інакше думати! — закінчив батько розмову.— А тепер ходи до хати!
Трохи не цілий день гілько й розмови було в домі о. Ле-вицького, що про невдачу Славка. Журилася нею мати, журилися сестри. Ольга пожалувала брата на самоті словами: "Обоє не маємо щастя". А він через весь час сих допитів і розмов був якийсь острий, троха рубашний, глузував собі з родини Ковальських і з Порубського, хоч неприхильні для Стефки уваги родини старався усувати; очевидно, удавав лише спокійного, бо в голосі єго тремтіло роздратовання і вражена амбіція; заразом слова єго і виступ були такі енергійні, як би порішив якусь важну, а непевну справу, що довго мучила єго, а тепер, уже полагоджена, уступилася. Він ходив довгими кроками по кімнаті, курив завзято тютюн і рухи мав такі, якби хотів з ким боротися. Таким рішучим, енергійним сестри ще не бачили єго, і тому рум'яна, повновида Наталка стала майже не довіряти єму та перед мамою нишком замітила:
— Ой! який же він нині прикрий! Перше був такий лагідний...
Підвечір вийшов Славко в село, обійшов трохи не всі вулиці, приглянувся нещастю, говорив з деякими селянами, вступив до учителя (хоч про Ольгу не говорив з, ним ані слова), забавив у него хвилину і пішов ще в ліс. Там, як би єго гонив який неспокійний дух, не ходив стежками, тілько впоперек, не раз через гущавину, слухав туркотання дикого голуба і, аж коли вже добре смерклося, вернувся додому. Мати була вже неспокійна, де подівся, і сеї ночі ніяк не хотіла позволити єму спати в стодолі, де собі бажав, лише постелила єму в кімнаті. А й вночі, коли вже Славко спав,
355 12*
мати відхилила легко двері і подивилася, чи припадково не вийшов куди. Але Славко спав спокійно і твердо, втомлений далекою дорогою і довгим проходом. — Дуже немило вразила отся Славкова пригода цілу родину. Всі вправді находили для него і для себе слова потіхи, але, проте, були прибиті...
IV
Жила в Заліссі вдова Дорошиха і мала трьох синів. Один з них, Петро, шкільний товариш Славка, кінчив сего року філософію у Львові, другий, Іван, служив у війську, а третій, Гриньо, сидів дома при мамі, парубок уже лепський і до війська також здалий. І жила та вдова не в розкоші, а в біді. Тілько всеї помочі мала, що часом найстарший син зі Львова присилав їй кілька ринських.