Підводним човном можна пливти і вверх по Дніпру проти течії, але тоді треба причепитися на буксир до баржі.
— А де ж твій підводний човен? — запитала Оленка.
Павлусь нерозважно відповів:
— Уже нема. Бабуся заквасила у ньому кавуни і ще подякувала мені за чудову посудину.
— А ти не брешеш? — недовірливо запитав зловредний Васько.
— Х-ха! — набундючився Павлусь. — Щоб я брехав! Та коли я брешу, хай на мене камінь з неба впаде і гулю на лобі наб’є! — і він зухвало задрав голову. Хіба ж із неба щось впаде, коли на ньому ані хмаринки?
Аж тут сталося неймовірне. Ніким досі не бачене і ніким досі не чуване. Про таке навіть в жодній казці не сказано і пером не описано.
Щось як лусне Павлусеві по лобі!
Аж в очах заіскрилося, а ноги підкосилися. Павлусь як стояв, так і сів на дорогу.
Васько і Оленка тільки й почули його розпачливий зойк:
— Ай!..
Безумовно, Васько скористався з такої блискучої нагоди і зневажливо мовив:
— Ну, то що, добрехався? Пустобрех нещасний…
Розділ 7,
в якому оповідається про історичну зустріч з марсіянами
Думаєте, на Павлуся впав уламок приблудного астероїда, що саме пролітав довкола Землі? Або що його просто в лоб поцілив болід або метеорит? Нічого схожого. Це був навіть не штучний супутник. Якби на Павлуся звалився з піднебесся уламок астероїда, болід, чи метеорит, або штучний супутник (байдуже який — наш чи американський), про цей нечувано рідкісний випадок надрукували б у всіх газетах світу і Павлусь уславився б по всіх кутках земної кулі, хоч від нього самого тільки й лишилося б що мокре місце.
А так що вийшло?
Сталася звичайнісінька річ. Як ви пригадуєте, Павлусь, Васько і Оленка стояли в затінку під каштаном. І от саме тієї миті, коли Павлусь хоробро промовив: "Та коли я брешу, хай на мене камінь з неба впаде і гулю на лобі наб’є!" — і зухвало підняв догори голову, на одному каштанові-великоваговику репнув пожовклий кожух, і зерно поцілило точно в лоб нещасного хлопця. І тверде ж було, мов камінь. Отакої! Це ж завтра Васько і Оленка ославлять його на увесь клас як невиправного і безнадійного брехуна. Ви ж чули, як Васько уїдливо мовив:
— Ну, то що, добрехався?
Ото накликав лихо буквально на власну голову!
Справдилося лиховісне пророцтво чаклуна! А ще заприсягався, нібито він кінчив спецшколу по класу добрих і корисних діянь…
А може, Павлусь нічого і не накликав?
Справді, яке ж тут чаклунство?
Це просто прикре невезіння! Фатальний збіг стихійних і цілком природних обставин. Самі скажіть, що у цьому дивного?
Каштани споконвіку у Києві падали, падають і надалі падатимуть. Київ здавна уславився самопадаючими каштанами. Що ж тут неймовірного, коли один з них влучить у голову? У будь-яку. Ніхто від цього не застрахований, і тому в страхувальних конторах на це навіть поліс не виписують. Проти чого хочеш страхують, а проти каштанів — ні, бо несила. Навіть у пісні співається, що в Києві кожної осені
Каштани падають на брук —
Тук-тук,
Тук-тук,
Тук-тук,
Тук-тук…
А була саме осінь, а точніше — бабине літо. Одне слово, ніяким чарівництвом цього разу і не пахло. Бачили ми таких чаклунів! Х-ха і ще ха-ха!
Але ж…
Але ж, з другого боку, все сталося точнісінько так, як передрік дід. Не торохнув же каштан Васька по лобі, хоч цьому хвалькові таке покарання, безумовно, не зашкодило б. От і суши тепер голову. Ех, якби ото все точно знати!
Так, що не кажіть, а перед Павлусем постало складне питання. Це ж, коли повірити в чаклунство, нікому й слова не можна буде мовити! А може, ще раз перевірити? Ретельно. На свідомому досліді. Аби мати тверду певність. А клятву слід придумати таку, яка б нізащо не здійснилася! А під каштанами віднині нізащо не стовбичити і надалі навіть не вештатися під ними. Досить — Павлусь уже посидів у кіно з гулею на лобі!
"Х-ха, не так мене легко залякати, як декому здається, — героїчно міркував Павлусь. — От візьму і наперед придумаю таку історію і таку клятву, що — ого! Всі здивуються! Мені аби нагода…"
І що ви думаєте? Нагода не забарилася!
Трапилася вона того сумного дня, коли Павлусь за якихось чотири уроки (один з них був сама насолода, а не урок — фізична підготовка; ех, якби всі уроки були фізкультурою!) заробив дві трійки і на додачу одну двійку. Навіть додому йти — ніякого бажання… Словом, через це у Павлуся після уроків вільного часу виявилося досхочу. Хтозна, якщо на вулиці затриматися надовго, можливо, батьки підуть у кіно і все минеться щасливо. Будьте певні, коли вони повернуться, Павлусь уже міцно спатиме. І нізащо не прокинеться, хоч над вухом з гармати стріляй!
А коли є досхочу вільного часу, хіба це не нагода, щоб докладно розповісти (найдокладніше!) цікаву історію? Ще яка! Однаково нема що робити…
— Отак стараєшся, стараєшся, робиш добре діло, а тебе двійкою нагороджують, — з непідробною гіркотою промовив Павлусь і від невимовної туги аж зупинився.
Ясне діло, зупинилися й Васько з Оленкою.
Васько, зрозуміло, пихато сказав:
— Що заслужив, те й маєш. А от я несу додому нову п’ятірку!
— Велике діло — п’ятірка! — зневажливо процідив Павлусь, бо знав, що каже. — Я таке зробив, що усі твої п’ятірки нічого не важать…
— А що ж ти зробив?
— А щось!
— Знаємо що — байдики бив і гав ловив!
Хіба ж це не образливо? Отак завжди!
— Та знаєш, що я зробив? — з обуренням вигукнув Павлусь. — Я, може, всесвітню славу заслужив!
— Це ж як?
— А отак!
— Щось я про твою славу нічого не чув!
— І не почуєш!
— Як буде, то почую!
— А от і не почуєш!
— А от і почую!
— А от і не почуєш, коли я не скажу!
— Ну, кажи!
— А я не хочу!
— Бо нема чого казати!
— А от і є!
— Ну, то кажи!
— Тьху на тебе! Я тобі нічого не скажу, а от Оленці скажу!
Павлусь нахилився до Оленки і прошепотів їй на вухо, але так голосно, щоб і цей осоружний хвалько почув:
— Вчора, у Гідропарку, я вперше за всю історію людства зустрівся — знаєш з ким? — з марсіянами! Ясно, готувати уроки було ніколи… Та й хто б їх готував на моєму місці?.. Тільки це — між нами, бо секрет… Що, цікаво?
Отак сказав Павлусь, а сам анітрохи не здивувався. Хоч як це дивно, а дивуватися тут нема чого: все було продумано заздалегідь. Історія вийшла — перший сорт!
— Не може цього бути! — в один голос вражено пробелькотіли Васько і Оленка.
А Павлусь спокійно мовив:
— Хочте — вірте, хочте — не вірте, як хочете. А це справді було! Марсіяни навіть записали мою домашню адресу і номер нашого телефону… От!.. Ну як, цікаво?
— Ще б пак! — це Оленка.
— А як же ти з ними зустрівся? — це Васько.
Зустрітися нині— з марсіянами не складає жодних труднощів. Найважливіше тут, щоб саме тобі пощастило. Це колись з ними було неможливо зустрітися, тоді, коли марсіяни ще не змайстрували космічних кораблів і сиділи собі спокійно на своєму Марсі. А відколи вони їх змайстрували, їх бачили різні люди і назвали "літаючими тарілочками", хоч на Марсі їх називають по-марсіянськи — "аеєиіїйоуюя". Той, хто твердо не знає абетки, цю марсіянську назву ніколи не запам’ятає.
Правда, досі людям щастило бачити лише "літаючі тарілочки", а самих марсіянських космонавтів — зась.
Павлусь був перший на весь світ, хто з ними спілкувався!
Який на вигляд космічний корабель марсіян? Такий, яким його побачив вельмишановний Павло Валеріанович Хвалимон, коли цей корабель нишком приземлився у Гідропарку і зачаївся у хащах.
Тож який він? Це вам ніяка не "тарілочка". Нічого схожого! Швидше це капелюх з широкими крисами, по всьому колу оздоблений значками. Тільки то були не значки, а ілюмінатори, які світилися. Що, не вірите? Візьміть у батька його літній солом’яний бриль, вправною рукою запустіть його, щоб він швидко-швидко обертався в повітрі навколо себе, і побачите, як бриль здорово літає навіть без реактивних двигунів! Цей дослід вас переконає.
Який вигляд мали марсіянські космонавти? Точнісінько такий, якими їх побачив славетний Павло Валеріанович Хвалимон, коли виховано постукав у люк шлюзової камери і вони вийшли йому назустріч разом з роботом-тлумачем. А що їм лишалося робити? З їхнього боку було б проявом невихованості, якби вони не відчинили двері, коли стукають.
Тож які вони? Розумні, кмітливі, мудрі, чемні, привітні, гостинні й товариські. Всі до одного!
П. В. Хвалимон не розгубився і врочисто мовив:
— Від імені усіх землян і землянок вітаю вас із щасливим прибуттям! Ласкаво просимо!
— Яуео! — гуртом відповіли марсіяни.
А робот-тлумач негайно переклав:
— Дякуємо!
— Як тривав політ? — запитав єдиний представник усього людства тов. Хвалимон П. В.
— Оао! — одноголосне відповів гурт марсіян.
А робот-тлумач переклав:
— Нормально!
— Як працювали телеметричні прилади і бортові системи? — не вгавав тов. Хвалимон П. В.
— Оао!
— Чи зручно виходити на навколоземну орбіту?
— Оао!
— Як із здоров’ям та самопочуттям?
— Оао!
— А як почувалося на перигелії і на апогелії?
І знову: "Оао!" Відповідають точнісінько так, як і належало їм відповідати. А уславлений цією космічно-історичною зустріччю (на всю земну і на всю марсіянську кулі!) тов. Хвалимон П. В. ще запитав, хоч, здавалося б, традиційна програма космічного інтерв’ю була вже повністю вичерпана:
— Чим вас привабив Київ, що ви саме у ньому блискуче здійснили м’яку посадку?
І робот-тлумач негайно переклав схвильовану відповідь марсіянських героїв-космонавтів:
— Передусім, столиця України Київ нам сподобався тим, що стоїть на березі Дніпра з його численними затоками, протоками, рукавами та ще й Русанівськими каналами, що вельми нагадує марсіянський краєвид, де теж повно каналів. Ми почуваємо себе в Києві, як у себе вдома! Дякуємо за увагу.
— А після того, — врочисто завершив свою захопливу розповідь Павлусь, — вони мене сфотографували для своїх марсіянських газет і журналів, а ще записали домашню адресу і номер хатнього телефону. А тоді полетіли до себе на Марс, бо вже повністю і з честю виконали всю космічну програму.
Деякий час Васько і Оленка мовчали. Павлусь теж мовчав, тішачись тріумфом. Що то значить — все продумати! Хай спробує хтось щось спростувати!
Першим, зрозуміло, отямився Васько. Він непевно запитав (вже не так нахабно, як бувало раніше):
— А ти, Павле… не той?
— Хто? Я? — обурився Павлусь. — Та щоб я і… того? Та ніколи в житті! Щоб на мене Місяць упав і розчавив на місці, коли я хоч слово… того!
І Павлусь звитяжно підніс голову.
А Місяця на небі взагалі не було.