В останньому передбачалася двогодинна зупинка на обід.
Погідне небо милувало блакиттю, пригрівало сонце (чудова пора — бабине літо!), а з гір повівало холодом — і виникало дивне відчуття теплої прохолоди. Таке на Кавказі трапляється частенько. Земля дихає теплом, а повітря бадьорить прохолодою. Напрочуд здоровий клімат! Ось той життєвий простір, що не менше, ніж на Україні, придатний для утворення маєткових "гегендвальдів" — безлюдних округ для культурного освоєння працьовитими німецькими переселенцями з переможних військ СС, природженими месіями нордичної цивілізації.
Місця стане й акуратно впорядкованим трудовим таборам для концентрації дешевої робочої сили. Адже унтерменші мусять бути на щось придатні та використані з істинно німецьким педантизмом! Так буде, бо так мусить бути! Кожному своє…
А найбільше втішав Кеслера шлях — зовсім вільний од цивільних тупцюнів. Таки допомогла вказівка зі ставки фюрера за підписом начальника оперативного відділу генштабу ОКВ Адольфа Хойзінгера, який з далекого "Вовчого лігва" під Растенбургом якнайсуворіше дбав про зразковий, суто німецький порядок і повну безпеку на шляхах окупованих територій, в тому числі й на Кавказі. Хойзінгер наказував всім дивізіям, полкам, поліційним батальйонам і всій польовій жандармерії систематично і ревно проводити в місцевостях свого розташування очистку шляхів від будь-яких "мандрівних елементів". Усякий, хто вештається без конвою, повинен віддатися в руки службистів СД або гестапо. Дозволялося, правда, йти до найближчого евакопункту, де брали на роботи у Великонімеччину. На завершення мудрий генерал Хойзінгер слушно радив, щоб для всіх девізом і мірилом очисних діянь стали слова: "Справді німецький шлях — вільний від будь-якого росіянина"[9].
Такі думки мляво і солодко снували в черепній коробці слідчого Кеслера, заколисуючи його в блаженну дрімоту. Однак у П’ятигорську цей розважливий життєвий тонус, що так благодійно сприяє нормальному травленню, упав.
Почалося з того, що хазяїн бронетранспортера оберштурмбанфюрер Хейніш вельми приязно запросив слідчого відвідати якусь місцеву мечеть, де мала відбутися відправа місцевих унтерменшів на честь фюрера-"визволителя". Ясна річ, відмовитися — не молена! Не підеш — хтось донесе. Слідчий Кеслер у таких ділах— знавець, тямив що, як і до чого. От і мусив лізти в натовп, у задуху, щоб вмиватися потом, пріти з повним шлунком по висококалорійному обіді. А ще весь час гнітила думка: за що ж страждати в мечеті, коли по відправі все одно не потрапиш на розкішно сервірований бенкет? Необхідно їхати— до вечора конче мусять прибути на місце призначення, до Ставрополя.
У натовпі поважно насуплених місцевих "діячів" декого впізнав — якось пиячив з ними з якоїсь "вікопомної", але вже забутої нагоди. Насамперед помітив "правителів" Кабарди і Балкарії з утвореного рейхслейтером Східних земель доктором Альфредом Розенбергом маріонеткового "уряду", князів-таубів Зафіра Келеметова і Довлатгері Тавкешева. Інші — то вже дрібнота — сиві, підупалі дідки, що чверть віку тому накивали п’ятами звідси і ось повернулися під штандартами фюрера-"визволителя".
Але хто найбільше вразив Кеслера, то вже генерал кавалерії фон Макензен, якого вояцька доля пересадила на танк. Слідчий краєм вуха чув, нібито барон прийняв магометанство і сповідує іслам, але й на мить не йняв у це віри. Та як тепер не повірити, коли на власні очі бачиш прусського генерала в зеленому тюрбані, в білому, як сніг, балахоні з високосортної верблюжої шерсті, босоногого, та й ще й з кораном у руці?!
Дошкуляла ще й освітлювальна апаратура кінозйомочної групи. Потужні юпітери, як сліпучі рефлектори, що широко використовувалися під час допитів, припікали. Кеслер спливав жирним потом, бо ж не ховався від безжальних променів у тьмяному затінку, як це робив у своєму кабінеті під час сумлінного виконання службових обов’язків. У нього смажилися, обпікали шкіру в’язні…
І тільки коли, важко сопучи, вичовгав із мечеті на свіже повітря, з полегшенням зітхнув, жадібно хапаючи роззявленим ротом цілюще гірське повітря.
А церемонія тривала, та вже на звично помпезний німецький лад, усталений, чіткий, ущільнений в часі, як зразково показовий годинниковий механізм, без зайвини і затримки, розкладений по хвилинах, як по нотах.
Взвод сурмачів слинить пересохлі губи, щоб за мить розірвати врочисту тишу "Маршем Пруссії". Рота почесної варти вермахту, військ СС і польової жандармерії косить очі праворуч, на вхід до мечеті.
Довготелесий "магометанин" з Пруссії в оздоблених перлами капцях, із задертими догори носками крокує вздовж шеренги почесної варти. Оркестр грає гімн нацистів "Прапор угору", і під його звуки на щоглу повзе штандарт новоявлених посланців аллаха — дві срібні блискавки на чорному, глухого нічного кольору полотні — емблема СС.
Ліва рука фон Макензена тисне до серця коран, а правиця — скинута в нацистському салюті.
Здавалося б, на цьому й кінець. Таж ні, доля готувала Кеслерові несподівану прикрість.
Спершу його насторожила розмова оберштурмбанфюрера Хейніша з оберстом із ставропольського "Абверштеллє" Арнольдом. Власне, насторожила не уся розмова, а її уривок, бо начальство з огляду на врочистість відправи перемовлялося стиха. Але й те, що Кеслер спромігся почути, посіяло в його душі сум’яття й негарні передчуття. А його великі вуха ось що вловили з того шепоту:
Арнольд: "Я на колесах — маю швидкохідний "хорх".
Хейніш: "А в мене бронетранспортер з крупнокаліберним кулеметом".
Арнольд: "Схиляюся перед силою і капітулюю".
І от маєш — справдилося найгірше. По відправі Хейніш недбало мовив:
— Пане Кеслер, у мене гість. Ідемо разом у Ставрополь. Прошу вас виявити люб’язність і пересісти до власної машини. Зі мною поїде оберст Арнольд.
Люб’язність… Хай би він скис, той оберст!
Переселяючись до своєї чотириколісної службової власності, Кеслер бурчав Майєрові:
— У мене безпомилкове тваринне передчуття. Завжди чомусь ввижається, що загину десь безглуздо, на шляху, від партизанської кулі.
— І, відколи це у вас? — ліниво поцікавився рудий. — Від початку війни з росіянами.
— Таж ви щойно казали про партизанів, а не про військових.
— А партизани-бандити і з’явилися з перших днів війни! — вагомо вирік Кеслер. Потім сердито гарикнув до Крістіни: — Фрейлейн Бергер, куди ви моститесь? Невже ви вважаєте, що я їхатиму поряд з вашим смердючим псом? Прошу, нюхайте його самі! — І до Майєра: — Терпіти не можу собак! Якось вже перемучуся до Ставрополя поруч з вами, Віллі. Не заперечуєте?
— Ні, — замість Майєра відповіла Крістіна. — Господар тут ви. Проте не завадило б дотримуватись правил елементарної ввічливості!
— Хіба? — зухвало відмахнувся Кеслер від надокучливої перекладачки.
Коли автоколона рушила, слідчий весь час буркотів. Оберштурмфюрер Майєр виявився терплячим, що заохочувало взагалі мовчазного Кеслера. Очевидно, помпезне, хоч і дещо опереткове видовисько з прусським "магометанином" розбудило у ньому довго тамовану заздрість.
— Цей фон барон… Якщо розібратися, то він фон Злодій! Адже всі знають, що його вельможність, м’яко кажучи, незаконно привласнив художні скарби Ростовського музею образотворчого мистецтва, який росіяни евакуювали було до П’ятигорська. І що б ви думали, Майєре?
— Не наважуюсь висловлювати прикрі припущення, — зронив оберштурмфюрер.
— Так от! Цей фон барон відвантажив до свого маєтку найкращі твори з ростовської колекції, хоч вона уся вже належала рейхові. А серед тих мистецьких витворів — не побоюся сказати: злочинно вкрадених у німецького народу, — шедеври світового значення, яким ціни нема! Рібера, Муральйо, Рубенс, Іорданас, Донателло… Спокусився навіть на малярство росіян — Верещагіна, Крамського, Рєпіна, Полєнова, Коровіна, Айвазовського…
— О, пане Кеслер, виявляється, ви тонкий знавець історії мистецтва, — солоденько докинув Майєр.
— Ще б пак! — погодився не чутливий до іронії Кеслер. — І куди лишень дивився зондерфюрер Краллерт? Певно, хапонув від барона добрячого хабара.
Крістіна посміхнулася кутиками вуст — перебирала подумки попередню розмову з Майєром.
А Кеслер бризкав слиною, вже узагальнюючи свої "фронтові" спостереження.
Він казав:
— Від вищих генералів чогось доброго не чекай! Мало їм, що по вуха замурзалися титулами, хрестами і мільйонними дотаціями в рейхсмарках, маєтками і королівськими достатками. Для них кар’єра і зиск куди вагоміші, аніж світова місія нордичної раси, величні звершення старонімецьких ідеалів і чистоарійські моральні цінності. Та нехай!.. Ми, есесівці, ще накладемо на них свої міцні руки. Настане час, день осуду гряде! Фюрер діє! Він уже з властивою йому рішучістю усунув з командних постів багатьох з цих кабінетних стратегів, що зганьбили нічим не виправданими поразками і власною нерішучістю непереможного німецького лицаря. Досить згадати лише фельдмаршалів: Бок, Рундштедт, Браухіч, Ліст…
За весь час їзди слідчий Кеслер демонстративно не зважав на присутність за його спиною шарфюрера СС. Пес тулився до ніг Крістіни і стиха гарчав.
Лише надвечір добралися до місця призначення.
Крістіні Бергер нелегко було впізнати Ставрополь. У пам’яті він залишився таким, яким побачила його за перших днів окупації, коли з кубанських степів йшла вона пішки на схід за лінією фронту. Тоді ще курилися пожарища, ще кам’яними завалами бовваніли на вулицях зруйновані бомбами будинки, а біля вцілілих рясніли фанерні попередження: "Мінен!"
Але було й інше.
У центральній частині Ставрополя ще червоніли вивіски радянських установ. Хоч і розбиті, посічені автоматними чергами, потрощені фашистськими прикладами, але вони ще були, читалися. Принаймні можна було легко зорієнтуватися, де ще недавно містилися крайвиконком, міськрада, міськком партії, Будинок преси, крайспоживспілка, Будинок Червоної Армії…
Тепер вулиці були розчищені й прибрані, вирви засипані щебенем. Руїни ховалися за високими дерев’яними парканами й щитами.
Як і було заздалегідь попереджено, співробітників служби розмістили у невеликому готелі, що дуже влаштовувало Хейніша, який терпіти не міг багатолюддя. На першому поверсі номерів не було, тільки — ресторан та господарські служби.
Прибулим дали все ліве крило на останньому поверсі, що було зручно, оскільки забезпечувало певну ізоляцію від помешкань, розташованих нижче.